Модерував зустріч Андрій Курков – український письменник та кіносценарист.

На прохання Андрія Куркова – автопортрет. Була «незручною дитиною», бо, вихована в комуністичній родині, після навчання на історичному факультеті Одеського університету виробила відмінні від прищеплюваних політичні погляди. У сімнадцять років захоплювалася поезією Габріеля Гарсіа Лорки, певна того, що Лорка – це жінка. Оскільки із уроками малювання не склалося, а університетські лекції наводили нудьгу, Ольга починає, за власним виразом, «малювати словами»: конспекти першого і другого курсу записувалися у віршовій формі. Коли ж перший і другий розділи дисертації з філософії також самі собою заримувалися у вірші, Ользі сказали: «На жаль, нічого з тебе не вийде, пиши вірші». І Ольга Ільницька обрала писати.  «Я ненавижу слово “жди”»  – вірш, з якого вона почалася як поет і яким вона відкрила свій творчий вечір.

Она любила кого нельзя было.
Она творила всё, что хотела.
Она ходила поперёк и прямо.
Владела тайнами переговоров.
Диагональю пути играла.
Долгим словом спуская собачку
Своего тяжелого злого кольта,
На игроков никогда не смотрела.
Она была всему королева.

(«Она любила кого не надо», 2004)

У деяких віршах Ольга Ільницька поєднує українську та російську мови. Цей прийом має для авторки філософське підґрунтя: пошук всезагальної Мови, адже  «…мова справді є таким стрижнем, що об’єднує всіх» .  Така творча концепція, втім, наразилася на подекуди гостру критику слухачів презентації, які вважали неможливим поєднання мов, що давно розвиваються окремо одна від одної, без обов’язкового прагнення поглинути і підкорити одну мову іншою. Сама ж Ільницька називає це  «засвоєнням білінгви»  і вважає пошуком шляхів вирішення «мовного конфлікту», а не створенням його, а всезагальна Мова – авторською пропозицією мирного співіснування мов, а, отже, – і сусідніх народів, що ними говорять.

Ладонь у долоню,
долоню в ладонь.
Переклик чистых «до».
Единство дум, братерство мов
скрізь соль и сіль – в одно.
Мій тато родом из-под Брянска,
а ненька – з степу, з-понад моря.

(«Єдність», 1985)

Тема війни цілком очікувано виникла під час дискусій, адже книжка, презентована авторкою, і назвою, і обкладинкою її провокує. Народжена через сім років після війни, Ольга зізнається, що завжди ставилася до війни з ненавистю, а бачені на власні очі військові конфлікти і небезпеки (до речі,  на обкладинці книжки – світлина із Ольгою Ільницькою, зроблена після вибуху в переході на Пушкінській площі 8 серпня 2000 року), пережиті на власному досвіді арешт РУХу на вулиці Васильківській і смерть друзів та колег додали до цієї ненависті ще одне відчуття – страх.

Если страх нельзя выразить словом
победить его тоже нельзя.

(«Оботор», 1990-2014)

Страх і передчуття біди, вважає Ольга Ільницька – те, від чого вже не можна буде позбутися ні в реальному житті, ні під час написання, що часто містичним чином втілюється в життя. До книжки «Идет по улице война» («Іде вулицею війна») увійшли вірші різних років, усі ретельно датовані. Авторка вважає, що до дат варто поставитися уважно: багато її віршів були написані задовго до описаних подій, що сьогодні справдилися. Так сталося, на жаль, і з віршем, написаним у 2010 році, завершальні рядки якого дали назву книжці 2014 року: «Идет по улице война. Еще не узнана она».

В горячей точке
Крым набухнет жаром:
здесь точка сборки.
Здесь лежу распятым размахом крыл.
И в чем я виноват о, Боже правый,
я оказался хрупкой переправой
из Міра – в мир. Я чучело орла?

(«Над тайнами побед и поражений», 2005)

Андрій Курков попросив Ольгу скористатися пророчою інтуїцією та передбачити рік розпаду Росії. Щодо цього питання прогнози Ольги та Костянтина Ільницьких розійшлися: Костянтин вважав це справою 10-15 років, а його дружина наполягала на вдвічі коротшому терміні.

Как будто уже все меж нами было.
Но я молчу в ответ, а вот Путин
Кричит: «Огонь!». – И горит Россия.
Какого черта я вперлась в телек,
Какого черта – когда все ясно.
И я затихаю, как спящий Генрих
пред диким Гитлером в фильме страшном.

(«Не смей страдать – Золотая Рыбка!», 2011)

«Патріоткою» Ольга Ільницька себе назвати не може:  «Мою батьківщину вбито. Моя батьківщина – Радянський Союз. І я любила мою батьківщину» . Ольга має близьких в Москві та Одесі, проте Ільницька, здається, не відчуває себе розірваною між двома територіями. Скоріше, вона – та, ким мріяла стати, коли поцупила в чоловіка паспорт громадянина світу: так само природно синтезує в собі декілька ідентичностей, як і дві мови у своїх поезіях.  «Я не обиратиму між Україною і Росією , – відповідає Ольга на питання з залу, –  я обиратиму між людьми, яким я потрібна» .

Яке це щастя – раздвоившись,
помножитись серед своїх:
пісні чарівні України,
Возвышенный России стих

(«Єдність», 1985)

Зараз Ольга Ільницька хоче написати науково-популярну книжку про хворобу – власну і своєї  старшої сестри, – через яку емігрувала з України в надії на лікування в Росії. Але і там лікарі він них відмовилися. Наразі для того, щоб створити і видати книжку, шукає однодумців та спонсорів.

Ганна Гнедкова

Фото: timer.od.ua