Письменниця Наталка Бабіна, яка народилася в українському селі в Білорусі (Берестейська область) і виросла на польсько-українсько-білоруських кресах, чим тільки не займалася у своєму житті. Вона працювала інженером на заводах, була технічним працівником у друкованих виданнях, аж поки не стала штатним журналістом опальної незалежної білоруської газети «Наша Ніва». Серед останніх публічних дописів Наталки Бабіної в соцмережах є такий: «Отстань, страна огромная. Трымайся, Украина!» Про таке й діаметрально протилежне сприйняття української воєнної ситуації в Білорусі та щодо проблем із ввезенням українських книжок на Батьківщину авторки відомого роману «Рибгород» ми розмовляли двома мовами — українською та білоруською — й чудово зрозуміли одна одну.

— Пані Наталко, як пересічні білоруси ставляться до війни в Україні?

— У Білорусі до України та українців ставлення дуже добре, загалом, за моїми спостереженнями, білоруси підтримують українців. Але, на жаль, дуже велика частина суспільства перебуває під впливом пропаганди, бо в нас повсюдно транслюються російські телеканали. Українське телебачення за своєю професійністю, якістю та душевністю переважає російське, але в Білорусі його намагаються заблокувати — якісь могутні сили в Білорусі в цьому зацікавлені. Нині українські канали можна дивитися лише по супутниковому телебаченню, хоча ще донедавна вони йшли й по кабельному (зокрема в Бресті та Гомелі). Відімкнули їх нібито з технічних причин... Усе це дуже кепсько впливає на об’єктивне сприйняття української ситуації громадянами Білорусі. Знаю, що люди навіть зверталися до провайдерів із проханням повернути канали, але наразі нічого не змінилося.

— Як вашу книжку «Рибгород», яка в негативному світлі зображує владу, зустріли в Білорусі, й чи мали ви через неї проблеми?

— Я не вважаю, що моя книжка спрямована проти влади. Так, я не дуже поважаю білоруську владу, і якщо дозволите навести історичну паралель, то вона мені нагадує аргентинську післявоєнну хунту. Тоді в Аргентині влада теж не вельми подобалася інтелектуалам, інтелігенції та аристократам, але бідні прошарки населення були нею задоволені... На жаль, білоруська влада сьогодні геть не звертає уваги на розвиток суспільства, нації та культури. Але треба визнати, що вони займають доволі правильну позицію щодо подій, які відбуваються в Україні. Завдяки цій війні влада, здається, вперше зрозуміла, що небезпека існує й для самої Білорусі — як нації та держави. Щодо літератури, то мені здається, що письменник не повинен ставити перед собою вузьких завдань. Якщо література справжня, то вона має бути чимось більшим, ніж просто протестом проти влади чи, навпаки, — агітацією за неї. Цього принципу я дотримувалася й тоді, коли писала «Рибгород». Однак, на жаль, трапляються ситуації, коли влада в Білорусі йде всупереч моралі, важливих принципів, на яких тримається наше життя. Власне, про це я зокрема й написала. Якихось особливих репресій за свою творчість не зазнавала. Журналісти газети «Наша Ніва», з якою я співпрацюю, неодноразово потрапляли в тюрми, в редакції відбувалися обшуки, але колеги пишуть про гострі політичні теми, а література — це все ж таки спроба глибшого осмислення. Поки що за неї в Білорусі не репресують — сподіваюсь, так буде й надалі. Разом із тим влада заганяє культуру у своєрідне підпілля, й це не може не впливати на загальний стан суспільства...

— Знаю, що ви є членом Спілки білоруських письменників. Яку роль відіграють літературні організації у вашій країні? Запитую, бо, наприклад, в Україні деякі молоді автори ставляться до членства в нашій спілці доволі іронічно...

— Іронічне ставлення до таких організацій цілком зрозуміле, бо література — це справа індивідуальна. Якщо ти є письменником, якщо маєш що сказати, то чи потрібні тобі ті спілки? Я вступила до спілки торік, і це було осмислене рішення. Писати романи я можу й сама, а робити щось для суспільства легше разом із тими, хто поділяє мої погляди. Недавно із моєї ініціативи при Спілці було організоване Товариство української літератури, й мене було обрано його головою. Метою Товариства є розвиток зв’язків між білоруською та українською літературами. Також ми домагатимемось, щоб громадяни Білорусі, які пишуть українською мовою, мали можливість друкуватися. Мушу вам зізнатися, що це рішення було інспіроване саме подіями в Україні. До Майдану ми в Білорусі були надто заспокоєними, але коли побачили, що у вас відбувається, то вирішили й самі мобілізуватися. Трагічні події в Україні змусили нас триматися разом, щоб бути сильнішими. Це — маленька проба, але, разом із тим, і крок до того, щоб наша культура розвивалася та була більш сильною.

Сьогодні українці є першопрохідцями, ви показуєте нам, що на нас може чекати та що ми маємо робити. Події в Україні мобілізували не лише письменників. Я знаю випадки, коли вони спонукали білорусів переходити на білоруську мову! Гадаю, в Україні не до кінця розуміють нашу мовну ситуацію, а вона, насправді, вкрай важка — білорусів, які свідомо говорять рідною мовою, дуже мало. Зрозуміло, що саме збройний конфлікт в Україні спонукав президента Лукашенко, який до того взагалі білоруською не розмовляв, виголосити на День незалежності промову білоруською мовою. Тоді він сказав про те, що ми маємо дружити з Росією, бо інакше не виживемо, але також про те, що білоруси повинні говорити білоруською — мовляв, у іншому разі ми не будемо нацією.

— Яка зараз ситуація з публікаціями білоруською мовою?

— На жаль, журналів і газет, у яких можна друкуватися білоруською, небагато. Наклади білоруських книжок — сміховинні. Приміром, бестселером вважається книжка, яка вийшла двома тисячами екземплярів. Народний поет Білорусі Ніл Гілевіч свою останню книжку видав накладом сто примірників. Ця ситуація просто трагічна.

Натомість російськомовної літератури в Білорусі завал. До нас потоком ідуть книжки з Росії, серед яких є відверто екстремістські — в них прославляються ідеї «Русского мира» і обстоюється думка про те, що Білорусь, як і Україна, не має права на державність... Із цим ніхто не намагається боротися, й Білорусь залишається під культурним впливом Росії. У книгарнях білоруських книжок не більше ніж три відсотки, решта — російськомовні. І, до речі, якщо література з Росії потрапляє до нас безперешкодно, то з України ми взагалі нічого не отримуємо. Коли їхала з львівського Форуму видавців, то взяла з собою кілька пачок книжок, щоб передати їх своїм друзям. Дуже боялася, щоб митники їх не конфіскували — за нашими законами виходить так, що літературу українською мовою фактично заборонено ввозити на територію Білорусі! Це просто жахливо, і я не знаю, як з цим боротися. Переконана, що в нас є багато тих, хто хотів би читати українською мовою, адже українська література дуже цікава, однак у цих людей забрали таку можливість.

— Що можуть зробити українські письменники для білоруських?

— Українські інтелектуали мають усіма силами працювати передусім для української культури. Коли ваша культура буде на високому рівні, коли ви будете показувати такий приклад, як показували досі, то й білоруси будуть підтягуватися. Вважаю, що передусім ми зараз повинні всіляко допомагати вам у вашій боротьбі. Намагаємося робити це різними способам — від збору коштів на потреби бійців АТО до створення сайта для тих, кому цікава українська культура (www.druzi.by). А взагалі треба передусім якомога більше контактувати — щоб наші культури були відкриті одна до одної. Українська та білоруська мови мають 85 % спільної лексики — це наукові дані. Маємо використовувати нашу близькість, адже разом завжди легше стояти проти того варварства, того нахабства, того «Русского мира», який зараз намагається захопити всіх нас.

Любов Якимчук