Новий роман мав би стати крахом Коельйо. Свідомо чи несвідомо цього чекають. Письменник надто популярний, щоб його і далі хвалити, рано чи пізно закон маятника вступає в силу. Завжди. Якоюсь мірою може здатися, що так воно і сталося, адже інтернет заповнений нищівними рецензіями і обуреними відгуками читачів. Але слова є слова, а ринок – це ринок. «Адюльтер» продається не гірше, а може, й краще, ніж попередні романи автора. У чому секрет?

Коельйо намагався зробити цю історію якомога цинічнішою. Усе, від егоцентризму героїні, свідомо зацикленої на собі-коханій, до грубих сцен анального сексу під акомпанемент матюччя, викликає у читача могутній імпульс відрази і неприйняття. Але коли після цього його, читача, ще й починають зверхньо повчати про справжню любов – ефект воістину грандіозний: від роману не відірватися. Книга нахабно, по-хамськи звинувачує, змушує виправдовуватись, виштовхуючи із насиджених місць у бурі і грози самопізнання. За сюжетом «Адюльтеру» випадкові слова якогось письменника про глухий кут щастя стали пусковим механізмом кризи головної героїні Лінди. Скільки криз, драм і трагедій породить роман Коельйо, можна побачити хоча б із агресивних висловлювань про нього на домогосподарських форумах.

Власне, нічого нового до своєї широковідомої філософії «Сім разів впади і вісім піднімися» Коельйо в «Адюльтері» не додав. Головна героїня Лінда знаходиться в зоні комфорту, що межує із омертвінням. Їй нічого бажати, нікуди прагнути, ні звідки чекати бур і небезпек. Єдиним виходом із стоячої води є лише гріх і пізнання зла. Вона приймає цей духовний досвід через перелюб і відкриття в собі самій темних, несподіваних граней. Приймає його навіть не тому, що сама погана, а тому, що загнана в безвихідь, інакше – смерть.

У якомусь інтерв’ю Коельйо сказав, що пише від імені жінок для того, щоб плекати внутрішню жінку в собі. На мій погляд, жінка, що розкрилася в «Адюльтері», і фізіологічно, і психологічно є мужчиною. Вона не залежить від місячного циклу, її не хвилюють подробиці життя дітей, імпульс її зради – пошук різноманіття, вона по-чоловічому або, як ми звикли вважати, по-чоловічому, розділяє кохання і секс. Однак хоч цього разу зобразити жінку зсередини вийшло, мабуть, найгірше із усіх спроб Коельйо, вдалося інше – правдиво описати психологію зради. Чи зраджують лише тоді, коли шлюб невдалий? Ні! Чи ж людину, якій зраджують, більше не кохають? Ні! Чи можна виторгувати вірність терпінням, щирими розмовами, готовністю до експериментів? Ні! Зрада – як вірус: якщо заразився, мусиш перехворіти, резюмує Коельйо. І це схоже на правду.

Інша грань, яку розкриває роман, виразна криза фемінізму в Західному світі. Жінки, що більш ніж століття вимагали поваги чоловіків, нарешті її отримали і – тепер готові ризикувати, щоб знову перетворитись на знаряддя втіхи, безсловесну плоть, з якою витворяють усе, що заманеться. Першим дзвіночком цієї кризи став успіх «50 відтінків сірого». Коельйо впевнено продовжує тенденцію. Чого не вистачає Лінді у подружньому житті і що вона реалізує із коханцем? Приниження на межі мазохізму. Розуміння незначущості своєї особистості для цього чоловіка. Він не думає про те, як догодити їй, а заклопотаний лише власною втіхою. І це змушує її повертатись до нього знову і знову. А він навіть закохується у ту готовність бути знаряддям, яку вона демонструє.

Переживши адюльтер, Лінда звільняється від своїх демонів. Так, вона вчинила гріх, піддалася спокусі диявола, але диявол теж частина Божого світу – до таких висновків штовхає автор. Під його скаженим тиском цю нафталінову істину усвідомлюєш якось по-новому. Воістину кращого захисника, ніж Коельйо, темним силам не знайти. І на його сектантське минуле я зовсім не натякаю.

Вікторія Вітер