Знайомий говорить: це такий дивний час, дивний і важкий. Усі божеволіють, усі намагаються триматись одне за одного, всім потрібна підтримка та допомога. Всім важко, всі собі щось вигадують. Я ось, говорить, згадую тих, хто помер кілька років тому – як би вони себе сьогодні поводили? Як би діяли, що робили?

Згоден, - відповідаю, - всім потрібна підтримка та допомога. Комусь більше, комусь менше. Всі справді щось собі вигадують, намагаються облаштуватись серед усього того божевілля, що триває, вибудовують захисні механізми, знаходять аргументи, шукають виправдання. Тим, хто нині на Сході, звісно, найтяжче й найгірше, проте допомоги потребують справді всі. Можливо, саме тому довкола стільки емоцій, стільки слів, стільки сліз. Так, ніби поверхня світу відкрилась і речі можна бачити такими, якими вони насправді є. Потім, можливо, вона знову закриється, все стане на свої місця, все заспокоїться. Але що робити тим, хто бачив, як усе виглядає насправді? Так чи інакше доведеться далі жити з цим, не завжди веселим знанням.

Всі ми якось звикли говорити про те, наскільки ми всі змінилися. Я, чесно кажучи, не зовсім у цьому певен – дорослі люди зазвичай не міняються, вони є такими, якими є, якими їм комфортно бути. Ну, або навіть коли не комфортно – якщо вже вони не мінялися до цього, значить просто не мали в собі сил змінитись. Просто багато хто навчився дещо інакше бачити речі, звертати увагу на якісь деталі, виокремлювати для себе щось важливе, помічати основне, не надто зважаючи на все інше. Тому багато речей нам сьогодні й бачаться цілком інакшими, зміненими, не такими, як раніше. Себто, все знову ж таки залежить від нас, від нашого сприйняття, від нашої особистої оптики, від нашого бажання помічати чи не помічати, говорити чи мовчати, проходити повз чи зупинятися, погоджуватись чи ні.

Скажімо, помічаєш рішучість чоловіків і жінок, рішучість, що не минає навіть попри втому (яку теж, до речі, помічаєш). Помічаєш напругу, помічаєш злість, але ніжність також помічаєш. А також усмішки – вони тепер особливо відкриті, особливо гарячі. Помічаєш розгубленість, постійно чуєш ті самі питання, ну й ті самі відповіді теж. А ще – постійне бажання допомогти, підтримати, бути поруч, бути причетним. Хоча бажання вимкнутися з цього всього, забути про все, не мати до цього жодного стосунку, не реагувати, не слухати, не говорити, робити вигляд, що все гаразд – теж є, всюди, постійно, в багатьох. Все як завжди, одним словом, усе як і раніше.

Антон запрошує виступити в нього у театрі. Давай, говорить, почитаєш щось, без політики, щось ліричне, без війни, без усього цього. Політики йому боятися особливо немає чого, але він про всяк випадок перестраховується, не хоче брати на себе відповідальність, не хоче неприємностей. Як і раніше, як і рік тому, як і два роки тому. Я ж його давно знаю, я вже давно не дивуюсь.

В "Айдарі" після виступу підходить Володя, вмикає "мінусівку" на своєму телефоні, починає читати реп. Говорить, що написав цілий альбом. Підвозимо його до Харкова. В дорозі пропонуємо поїсти, він відмовляється, говорить, що не голодний. Але зрозуміло, що просто не має грошей – він тут не заробляє. Доки щось йому беремо, розповідає про друзів. Говорить просто й спокійно, взагалі без емоцій. Світлі очі, випалена на степовому сонці шкіра. Не думаю, що в нього останнім часом щось змінилося.

Ну ось хіба що шкіра.