Мій допис — не «апологія одного історика». Це спроба викласти деякі міркування, що виникли по прочитанні книжки Андрія Портнова «Історії для домашнього вжитку» (К.: Критика, 2014) з перспективи не вузькофахової (без оцінки інтерпретацій чи тлумачень історичних фактів), а загальногуманітарної. Адже, попри свою позірну спеціалізацію (начебто вузьку фахову орієнтованість) чи, навіть, і суто «фізичну» форму (як збірки окремих есеїв 2002-2013 років), праця Андрія Портнова є важливим етапом у написанні загальної «археології знання».

Історія, мабуть, найбільш небезпечний продукт, що виробляється хімією інтелекту, як зауважував свого часу Поль Валері. Вона (історія) є частиною загального масиву культурної пам’яті (cf. Ян Ассманн), що формулюється фахівцями як частина сприйнятого і схваленого суспільством майстер-наративу. У такій перспективі історія — своєрідна версія мнемотехніки, котру суспільство виробляє для підтримки та збереження пам’яті. Саме для цього працюють інституалізовані структури «розповсюдження» та приналежності: освіта, академія, медіа, культурна політика, політики пам’яті, а також і політики простору.

Андрій Портнов — це якраз той історик, який є не просто дослідником, але ставить важливі запитання стосовно фаху: як писати історію і — що не менш важливо — як її викладати. А дана книжка, за словами автора, це спроба «відповідальної історичної контекстуалізації». Ключовим, як на мене, тут є розуміння відповідальності. Відповідальність передовсім стосується передбачення дослідником потенційних можливостей ідеологічного використання роботи (її політизації), що цілком імовірно накладатиме обмеження на інтерпретацію явищ і фактів. Якщо ми знімаємо питання щодо «правильного-неправильного» тлумачення явищ і фактів, то ідеальне академічне поле мало б перетворитись на «змагання риторик» (за Рікером). Утім навіть ідеальна академічна ситуація не убезпечує дослідника від паралельної громадянської чи політичної ангажованості.

Водночас контекстуалізація не обмежується простим переліком «історичних фактів», але провокує до ширшої диспозиції «влада—знання» (М.Фуко, «Про користь і згубу бездоганних посилань»). Тому й важливо, наголошує А.Портнов, щоразу ставити перед собою принципове питання: чи можна чітко провести межу між неупередженістю історика та його/її громадянською позицією? Усвідомлення такого контексту допомагає побачити, наскільки важливою є рефлексія про розмежування наукового й політичного підходів, а також про їхні неминучі перетинання. Відповідальність тоді включає обов’язкову критичну позицію дослідника/дослідниці — тобто аналіз меж своєї власної «ангажованості», тих «неминучих обмежень, що їх накладають на нас мова, виховання, освіта, соціяльний стан, громадянство, стать, вік тощо». Іншими словами, з дещо старомодного лексикону, «завдання гуманітарія» — бути здатним постійно «деконструювати» не лише «домінуючий наратив» чи унормований дискурс, а й власну дослідницьку позицію. Адже сьогодні абсолютно зрозуміло, що не існує «стерильних» умов для відокремлення поточної політики від наукових досліджень. Тож, чи можна говорити про «незаанґажованість» того, хто пише історію? Про його «об’єктивність» чи його ж «історичну правду»?

«Питання, чому прагматичні політичні рішення потребують сумнівної історичної аргументації, не менш важливе для цієї книжки, ніж роздуми про те, чи можлива відповідальніша й відкритіша до Інших історія», — так формулює загальну програму своєї збірки Андрій Портнов. Саме аналіз формування, репрезентацій та сприйняття образу Іншого постає чи не наріжним каменем дисципліни. І паралельно, як свого часу писав той же Мішель Фуко, саме формулювання образу Іншого є тим, що формує та цементує колективну ідентичність членів спільноти. Простіше — щоб усвідомити, хто є «ми», спільнота має створити уявлення про те, хто є «вони»; відсепарувати все, чим «ми» не є, і водночас мати свій інструментарій вибудови структур приналежності та «іншування». «Інші» працюють не лише у візуальному режимі (есей «Політика кіна та образ українця в Росії»), а й не менш ефективно — у режимі просторовому (есей «Місця забуття»). Андрій Портнов говорить про «місця забуття» у буквальному сенсі. Він веде оповідь про Варшаву та львівський випадок «реставрації» Цитаделі (вежі смерті нацистського концтабору) та її перетворення на 5-зірковий готель. Колись ще Теодор Адорно запитував, чи можлива взагалі архітектура після Аушвіцу — для нас, навіть суто практично, важливий ракурс постановки питання, бо йде процес підготовки конкурсу на реконструкцію Майдану Незалежності в Києві. Тому, у слід за автором, нам варто переосмислити своє ставлення і до «популярних» уявлень про коммеморацію, і про те, якою має бути пам’ять у регіоні, де тисячі квадратних метрів міських та сільських територій є місцями масового мучеництва. Де межа між простором, у якому «ще можна жити», і простором, який має стати пам’ятником/меморіалом/музеєм (наразі оперуємо лише в ідеологічній площині, хоча практичні міркування щодо необхідності чи «бажання будувати» не знімаються)? Чи може пам’ять існувати і відтворюватись без музеєфікації того чи іншого місця? Або, як формулює це автор — як і де йти, аби «не топтати»?

Питання, перед якими ми зараз: як спільнота уявляє собі збереження пам’яті? Чи обмежується таке розуміння сприйняттям пам’ятника як прямого втілення антропологічної формули збереження пам’яті про подію чи особу для наступних генерацій, місця «примусу до пам’яті» та офіційного меморіального паломництва? Чи достатньо поставити пам’ятник-монумент-меморіал, щоб пам’ятати? Чи, може, у такий спосіб спільнота просто «делегує», переносить свою відповідальність за збереження пам’яті (а це, не забуваймо, — важлива складова ідентичності) на пам’ятник, тим самим прирікаючи себе на забуття? І що, в такому разі, являє собою «відповідальність»? Які сьогодні є форми збереження пам’яті, у ситуації справді критичній — зникнення та кардинальних змін форм культурної/антропологічної пам’яті?

І нарешті: важливо не тільки, як писати і як викладати, а й не менш критичні при цьому «місця історієтворення» — університет, академія та дослідницька спільнота. Андрій Портнов із властивою йому прямотою вказує та аналізує їхні слабкі сторони: перебування в полоні тоталітарного спадку, дидактичний підхід, намагання створити і транслювати «цілісний образ» та писати «правдиву історію». Він відверто говорить як про відсутність і слабкість інституційних підстав для функціонування академічної спільноти, так і про обмеження її комунікативних можливостей (розділ «Поневолена Академія»). То тим більше, здається, на часі розмежування й робота над усвідомленням «сфер компетенції» та випрацювання засад фахової етики, завдання вчитись «не судити, а розуміти» (Марк Блок). Зрозуміло, що сьогодні трохи дивно звучатиме заклик писати історію за славнозвісною формулою Леопольда Ранке: просто описуючи події, наче так насправді й було. Принаймні для фахівців історичного цеху. Насправді ж, постійний перегляд та переписування історії є частиною зцілювального процесу, до чого й закликає своїх читачів Андрій Портнов.

Світлана ШЛІПЧЕНКО