Голоси бідних людей, ті, про які писав Мілош в охопленій вогнем Польщі, лунають відверто й беззахисно. Бідні люди говорять прості речі, їм не йдеться про те, аби когось у чомусь переконати, частіше за все вони просто діляться тим, що їм болить, діляться своєю правдою, не надто її співрозмовнику нав´язуючи. Оскільки як можна нав´язати правду? Правда, вона за визначенням не потребує поширення та переконувань – вона є, ти її приймаєш і цього може виявитися цілком достатньо. Прикро, звісно, коли хтось не погоджується її, цю твою правду, сприймати, але, зрештою, вона в будь-якому випадку лишиться при тобі.

Голоси бідних людей виникають несподівано, іноді ти їх сприймаєш як належне, іноді дивуєшся їм, намагаєшся до них дослухатись, пробуєш відповідати, заперечувати, погоджуватись, знову заперечувати. Але ці голоси не передбачають заперечення. Та й погоджуватися з ними не обов´язково. Вони просто звучать, просто лунають. Навіть якщо їх ніхто не слухає.

Про що вони сьогодні говорять? Про війну, звісно. Кожен по-своєму, так як розуміє, так як йому підказує його правда.
 

Зранку пише Анна. Пише, що весь цей час сидить у Донецьку. Як ви можете, питає, писати те, що пишете останнім часом? Чому ви у всьому звинувачуєте нас, чому стверджуєте, що це ми у всьому винні? Та ладно, відписую я їй, з чого ви взяли, що я когось звинувачую? Скоріше навпаки. Добре, пише вона, ви не звинувачуєте. Але інші звинувачують. Можливо, погоджуюсь, а хочете взагалі почитати, що я пишу останнім часом? Вона погоджується, потім знову пише, дякує. Дивна виходить розмова, таке враження, що люди зустрілися в темному коридорі й сильно одне одного злякались.

Вдень розговорились із вахтеркою в театрі. Спочатку поводиться насторожено, потім реагує на українську, цікавиться. Правильно, - каже, - до війни в Харкові всі на українській говорили. Цікаво чути, як у її мові чимдалі більше стає українських слів, як її суржик робиться все більш м´яким і теплим. Насамкінець проходиться по Путіну, порівнює його з Гітлером, згадує Донбас. Його нині всі згадують.

Вночі повертаюсь із вокзалу. Таксист, колишній військовий, років шістдесяти, жорсткий, проте стриманий, раптом починає гнати на якогось водія, що невдало припаркувався. Точно, донецький, - не стримується таксист, - вони всі там так паркуються. Вони там усі схожі на Януковича. Я в радянський час увесь Союз об´їздив, єдине, куди не любив їздити, – Донбас. Вони там усі такі. Вони й тут так себе поводять. Добре, що тут у нас – кивнув він головою за вікно, в темряву харківської вулиці – все добре завершилось, а то було б як у них там!

Наступного дня з Донецька приїжджає знайомий. Розповів новини. Говорить, що комунальникам міста в майбутньому треба буде поставити пам´ятник, за те, що працюють в умовах війни. Щоправда не зрозуміло, хто цей пам´ятник буде ставити. З пам´ятниками нині взагалі нічого не зрозуміло. По дорозі проїхав кілька блокпостів, згадує про це з іронією.

Можливо, іронія – останнє, що нам лишається. Хоч і лишається її дедалі менше. Тихі голоси в зимному повітрі звучать сухо й строго, лише іноді десь проривається сміх, з´являються усмішки. Історія з усіх цих голосів випливає не надто весела. Але їх усе одно потрібно дослухати до кінця. Не погоджуючись. Не вірячи. Але й не перебиваючи.