Володимир Рафеєнко — російськомовний письменник, який народився в Донецьку і живе в Україні, хоча його ім’я в нашій літературі до недавнього часу майже не звучало. Чотири рази потрапляв в лонг-лист літературної Російської премії, двічі займав призові місця: друга премія в номінації «Крупная проза» за роман «Московський дивертисмент», а торік перше місце за книгу «Демон Декарта». Парадоксально — текст, який так високо оцінило журі Російської премії, на конкурсі від одного літературного журналу, що публікує російських письменників України, не пройшов навіть у лонг-лист. «Російськомовний письменник України зараз тільки мріє бути почутим і поміченим у своїй країні», — говорить Володимир, однак однозначно висловлюється: «Я — громадянин України». Але війна змусила виїхати зі своєї малої батьківщини. Притулком став Київ, не Москва... «День» поговорив з Володимиром Рафеєнком про «ахіллесову п’яту» Донбасу, про його роль в іграх політиків і олігархів і як віруючі донеччани щодня моляться за мир в Україні, владу і воїнство нашої країни.

— Під час свого виступу на Форумі видавців ви сказали, що Донбас — це якесь задзеркалля, адже всі міста будуються за принципом «спочатку суспільство, культурний осередок», а в цьому регіоні була «спочатку промисловість (ремесло), потім суспільство». Як це вплинуло на історію і долю Донбасу?

— Як наслідок, у нашому регіоні містоутворюючим був не національно-культурний чинник, а економічний. Центром спільності було підприємство, а це — механізм, який живе за рахунок крові, але сам нею не є. Національний аспект знищувався або нівелювався. Становище мало змінилося і в радянські роки, а швидше навіть посилилося. Так зване робоче середовище було організоване на догоду економічним вимогам. Людина як особистість тут ніколи нікого особливо не цікавила. Головним і визначальним чинником була її професійна і ділова придатність. Усі інші моменти особистості залишалися за дужками. Навіть з наявністю клейма «ворог народу» ти у відомі часи мав істотні шанси влаштуватися на роботу в шахту. І доки ти там працював, ти міг розраховувати на те, що особливий відділ не буде висувати до тебе своїх особливих претензій.

Як наслідок, єдиним тотальним культуроутворюючим чинником стала російська мова як мова метанаціональна, що прив’язує людину до ідеального центру геометрично вивіреного радянського всесвіту, і певною мірою традиційні релігії. Серцем Донбасу завжди були підприємство як одиниця культури, що породжує, і російська мова як ментальна основа. Значення інших культурних чинників, зокрема й української мови, впродовж десятиліть зменшувалося. Всі відцентрові моменти культури, а національні мови, звичайно, є саме такими моментами в парадигмі радянського державного устрою, безжалісно знищувалися. Регіон мав існувати тільки в тих скріпленнях, які й надалі дозволяли в людині бачити не стільки людину, скільки придаток до виробництва. Інструмент, а не особистість. Функція, а не жива душа.

Як наслідок, Донбас гостро реагує на загрози підприємствам і побутуванню російської мови в регіоні як єдиного універсального культурного аспекту дійсності в межах самосвідомості більшості жителів, які населяють його. Природно, що впродовж останніх років саме ці два чинники використовувалися політичними силами різного забарвлення для маніпулювання свідомістю людей в цьому регіоні. У цьому бачиться величезна слабкість і ахіллесова п’ята регіону. Втім, кожен із регіонів нашої країни має свій подарунок від Ахіллеса. І в цьому запорука різноманіття України.

— Існує думка, що Донбас — депресивний регіон. Наскільки це правда і наскільки — брехня?

— Є правда в тому, що Донбас — це вмираючі малі містечка довкола великих промислових центрів, мізерні зарплати, промислові невлаштовані околиці, проросійська риторика, що на побутовому рівні переростає в безцеремонне і неосвічене жлобство, як суржик в пиво з горілкою. Це і кримінальна окупація регіону, яка почалася на початку дев’яностих і не закінчилася до сьогодні. Але повірте, це тільки частина величезного цілого, яким був Донбас донині. Він дуже великий, аби бути абсолютно однорідним.

Передовсім — це наукоємний регіон, з високою мірою інтелектуальної спроможності. Тут існувала прекрасна база підготовки технічних кадрів для підприємств промисловості, яку представляли Донецький політех, низка інших технічних вузів. Була найбільша в Україні і, як мені здається, найбільш значима теоретико-філологічна школа, заснована професорами Гіршманом і Федоровим — послідовниками всесвітньовідомого Михайла Бахтіна, репресованого за Радянського Союзу філософа і культуролога. Регіон мав дуже серйозну науково-медичну вищу школу, високою мірою забезпечену методично і технічно. Полотна наших художників містилися у багатьох приватних художніх галереях світу. Наші письменники отримували престижні премії на міжнародних літературних конкурсах. Всього цього, звичайно, вважали за краще не представляти решті України ті, кому Донбас був потрібен як свого роду гетто для російськомовного електорату. Політики різних мастей майстерно відділяли його від решти України. Бо це було вигідно багатьом. Феодально-промисловий ідіотизм як філософія влади.

Красиві міста, прекрасний степ. Лютий вітер і запах полину, широкі річки й зірки над головою. Культурні, природно-історичні заповідники. Місця сили. Чудові люди різних національностей, професій, релігійних переконань, для яких Донбас — їхня мала батьківщина. Все це було так. А що буде тепер — невідомо. Але, здається, колишнім Донбас не стане вже ніколи.

— Ви досить довго не виїжджали з Донецька і під час війни. Чим і як жило місто увесь цей час?

— Це був дивний час, який чітко розділився на чотири основні етапи.

Перший — до початку квітня, коли в місті зовні було все спокійно. Місто чекало, як центральна влада проявлятиме себе щодо регіону. І якби в цей час можновладці проявили хоча б якийсь професіоналізм і розсудливість, нічого з того, з чим зараз ми стикнулися, просто б не було.

Другий етап — перші проросійські виступи, які, на мою думку, були цілком і повністю режисовані російськими професіоналами. І в цей період ще можна було б узяти ситуацію під контроль. З кимось домовитися, когось притиснути, піти на якісь поступки. Але київська влада знову не захотіла цього зробити або не змогла.

Третій етап — прихід до Донецька із Слов’янська обстріляного і вельми чисельного й озброєного війська так званих сепаратистів. До сьогодні не зрозуміло, хто, як і чому вирішив їх пропустити в місто. І це вже точка неповернення для міста в цілому. Якщо до їхнього приходу залишалася надія, що місто не спіткає доля Слов’янська, то цього дня вона зникла.

Четвертий — початок масованого і регулярного обстрілу. Власне війна.

Місто жило тим, що виживало. Неприємно дивувався з повної відсутності закону і регулярних грабунків банків, магазинів, приватних підприємців. До останнього сподівався, що не буде широкомасштабних бойових дій, що АТО дасть свої результати. Потім його стали покидати ті, хто міг покинути. Але багатьом людям нікуди виїжджати. Вони змушені залишатися там з тих чи інших обставин. Продовжують жити в своєму рідному місті і сподіватися, що у них є майбутнє.

Працюють комунальні служби. Прибираються вулиці, висаджуються на бульварах квіти, після кожного обстрілу ремонтуються комунікації. Під час необхідних ремонтів гинуть працівники комунальних служб. Порожнеча центральних бульварів. Місто — як декорація до вистави. Щодня — десятки загиблих мирних жителів, про яких ніхто не говорить.

І десятки тисяч віруючих, які щодня підносять молитви за мир у регіоні. За мир в Україні. За владу і воїнство нашої країни.

— Наскільки, на думку місцевих жителів, Донбас український регіон? Яку позицію під час Майдану і під час війни зайняла донецька інтелігенція?

— Важко говорити за всіх. Проте, вважаю, більшість місцевих жителів, навіть міркуючи про федералізацію, жодним чином не мала на увазі відділення від України. Як відокремити Донбас від степу, на якому він виріс? Від країни, разом з якою він зростав? Від спільної історії? А з економічної точки зору це відділення і зовсім нонсенс. Вульгарний жарт російських політтехнологів. Донбас — це Україна, хоча і вельми специфічна. Але слід зазначити, що свою специфіку мають усі регіони нашої країни. Судячи з моїх друзів і знайомих, переважна більшість людей думаючих, навіть з кола тих, що не прийняли Майдан, зайняла упевнено проукраїнську позицію. Але, звичайно, статистики в цьому питанні не існує.

— Особисто ви вважаєте себе українцем?

— Я — громадянин України.

— А як можна допомогти Донбасу знову стати ментально, ідеологічно повністю українським?

— Здається, спершу нам, хто живе по цей бік війни, потрібно зрозуміти, що Донбас — це Україна. І бачити в мирних людях, які там зараз живуть і виживають, перш за все громадян України, яким потрібна допомога, а не сепаратистів і зрадників. Коли у нас починає, скажімо, хворіти нога і відмовляється носити наше тлінне тіло, ми ж не відрізуємо її з докорами в сепаратизмі? Ну, зрозуміло. Якщо так чинити, то скоро у нас, окрім нерозумної голови, нічого не залишиться.

Повинна закінчитися ця війна, повинен пройти час. І хоча, здається, ми ще тільки на початку, сподіваюся, що ті політики, які керуватимуть нашою країною згодом, будуть професіоналами і зрозуміють, що Україна — країна дуже різна. Це неймовірно красива, дуже суперечлива, по суті, незвичайно таємнича країна. Але найголовніше, що іншої такої немає, і нам з вами іншої такої ніколи не буде дано! Саме тому ми зобов’язані зберігати кожну її частинку в її своєрідності і повноті.

Анна СВЕНТАХ, «День»