"Не можна бути таким довірливим, - говорю я іноді собі. – Особливо, коли спілкуєшся з представниками влади". Пам´ятаю як тоді, наприкінці лютого, ми сиділи й слухали заступника губернатора та якогось архітектора, які переконували нас, що просто так взяти й демонтувати пам´ятник Леніну неможливо – він надто важкий, він із суцільної бронзи, до нього під´єднані кабелі, впавши, він може завалити перехід між станціями метро, ось схеми, ось карти, подивіться самі. Одним словом – не можна, ніяк не можна.

Натомість, – говорили вони, – ми можемо дати вам слово, що ми його приберемо, все зробимо самі, цивілізовано, культурно. Лише розійдіться. Добре, - погоджувались ми, - ми ж теж за те, аби все було цивілізовано. А не так, скажімо, як із дошкою Шевельова. Давайте, демонтуйте, ми почекаємо. Тим більше – ось ваші підписи, ви ж обіцяєте, даєте гарантії. Цікаво – де нині знаходиться цей документ? І що відчував архітектор, коли пам´ятник упав і всім стало зрозуміло, що всередині він порожній? Здивувався? Не повірив? Чи знав усе наперед? Як же тоді підпис, відповідальність, аргументи і факти? Совість, врешті-решт, якщо вона в архітекторів узагалі є.

Слід було давно звикнути до їхньої брехні. До того, що вони постійно блефують, викручуються, намагаються всіх перехитрувати, намагаються прослизнути, вийти сухими з води, втриматись у своїх кріслах за будь-яку ціну. Харківська влада в цьому плані взагалі особлива – скільки потрібно було мутити, скільки потрібно було мудрувати, домовлятись, обіцяти, і знову ж таки – брехати, брехати від першого до останнього слова, брехати, розуміючи, що ніхто тобі особливо не вірить, аби сьогодні опинитися в інвалідному возику коло розбитого порожнього пам´ятника.

Я не зловтішаюсь, зовсім ні, я просто вчергове запитую – хто буде відповідати за всю ту мерзоту, якою влада накривала Харків узимку та навесні цього року? Хто буде відповідати за їхню брехливість, страх та жадібність? Вони справді думають, що згодом, із часом, усе забудеться й минеться саме по собі? Але ж не минеться. І не забудеться. І кожна невиконана обіцянка, кожен блеф обов´язково завершаться тим, що прийде натовп обдурених і незадоволених, і просто не стане їх далі слухати. Адже для чого слухати того, хто говорить неправду?

Неодноразово доводилось чути риторику громадян, які, умовно кажучи, пам´ятники захищають. Мовляв, це нині не найважливіше, це нічого не змінить, жити від цього краще не стане. Мовляв, не слід нікого провокувати, краще зробити щось корисне. Все вірно – сам по собі демонтаж нічого не змінить. Натомість змінить те, що стоїть за цим демонтажем – небажання далі жити в стані постійної історичної та політичної шизофренії, небажання далі лишатися в безчассі, жити чужим минулим, чужою історією, готовність іти до кінця, відмовляючись від нав´язаної тобі ідеології, якою хтось прикриває свою потребу влади.

Ось багато хто говорить про значення символів та емблем, про падіння ідолів як запоруку неуникненних змін і прощання з тоталітаризмом як невід´ємну складову суспільної самоідентифікації. Я натомість сказав би щось простіше – в Харкові сталося те, що мало статися давно. Просто це можна було зробити набагато простіше й спокійніше. Без болгарок та балаклав. Ну, але ж ми не звикли діяти просто. Правда, Геннадію Адольфовичу? Нам же потрібно далі балансувати між різними суспільними групами, обіцяти одним, не відмовляти іншим, хапатись із останніх сил за владу, відчайдушно намагатися утриматись на своїй улюбленій хвилі популізму та політиканства.

Ось тільки все змінилося, і так як було, вже ніколи не буде, і далі не рахуватися з тими, кого ви звикли ігнорувати й використовувати, просто не вийде. Для всіх вас, для всієї вашої системи, для кожного окремого її гвинтика не буде так, як раніше. Мова навіть не про сміттєві баки, куди нині активно пакують ваших друзів із минулого. Мова не про люстрацію, не про нові вибори, не про списки та округи. Мова про те, що за останній час ми мали змогу побачити, з чого ви всі складаєтесь, що у вас у всіх всередині. А всередині у вас порожнеча. І жодної тобі бронзи.