Простий український парубок Степан покохав красуню Катерину. І хоч був він мало схожий на завидного жениха та й залицявся невміло, за щирість і красиві очі вона полюбила його навзаєм. Здається, жити б їм довго та щасливо, ростити трьох дітей, радувати стареньких батьків, але пролягла над їхнім шлюбом тінь сови – занедужав Степан. Недолікована у дитинстві ангіна дала фатальні ускладнення на серце, але молодий хлопець за звичкою більшості українців відмахувався від пересторог лікарів, тримався «молодцем», біг на роботу поперед здорових, а вертався позаду, намагався комусь, а передусім дружині, довести свою повносправність. Схаменулися надто пізно: хвороба майже не залишила шансів на одужання. На межі оцього «майже» і вибудувано історію. Після довгих зборів Степан і Катерина їдуть у Київ до талановитого кардіохірурга Муталіба, щоб дати лиху вирішальний бій. Чи вдасться їм перемогти?

Узбек Муталіб працює провідним спеціалістом у клініці видатного кардіохірурга, в образі якого не важко впізнати Миколу Амосова. Муталібу довелося скуштувати принизливого життя у приймах, тяжкого розлучення із коханою жінкою, затяжної депресії на межі нервового зриву. Випадково опинившись у селі, він зійшовся зі Степаном на риболовлі. Хлопець йому відразу ж сподобався, вони затоваришували і навіть побраталися. Тепер Муталіб має врятувати свого друга на порозі смерті. І тільки він знає, як важко це зробити.

«Тінь сови» – історії кохання Степана і Катерини, Муталіба й Ірини. Любов у романі не цукерково-букетна, а тяжка, повна втрат, неприємних компромісів і фатальних помилок кохання у шлюбі. Щоправда, письменник, достатньо тонко, на мій погляд, передавши відмінності реального кохання від мелодрамних штампів, не зміг втриматися від деякої ідеалізації стосунків Степана і Катерини. Його Катерина – неймовірно віддана, горда і красива, готова заради коханого ночувати на вокзалі, як бонус до цих душевних чеснот бюст четвертого розміру, витончене модельне тіло і коса до пояса. Не відстає і Степан – любить свою дружину більше за життя, не п’є, працює, як віл, у перервах між працею їздить на природу, а захворівши, намагається жартувати. Чи ж бувають такі люди? Певно, що так. Але навряд це у них виходить просто і невимушено. Мусить же промовляти десь на самому дні свідомості противний голосок, природне бажання живої істоти тікати від горя і хвороби, заздрість смертельно хворого до здорових, хоч і найближчих, найрідніших. Справжня людина стає людиною не від природи, а у постійній тяжкій боротьбі зі своїми інстинктами, фобіями, злом у закамарках душі. Про це у «Тіні сови» говориться якось неохоче. Герої Шкляра монолітно позитивні, незрушно моральні, робити правильний вибір і хороші вчинки для них природно, як дихати. Закрадається підозра, чи не звернув автор на стежечку прихильників теорії про те, що психологічні проблеми і екзистенційні метання притаманні лише людям з освітою, а прості пейзани, наївшись натуральних яблук у затишку бабусиних мудростей, можуть їх уникнути. Адже інші героя «Тіні сови» містяни Муталіб та Ірина схожі на людей із плоті і крові значно більше. Може, тому і їхня історія, хоч і другорядна, видалася мені цікавішою.

Роман читається легко, незважаючи на те, що композиція його дещо закручена. Автор розповідає історію і може раптом, зачепившись за якусь деталь, перенестися у минуле героїв, а там, своєю чергою, у передминуле або і перед-передминуле. Хоч, варто сказати на честь і хвалу письменнику, такі потрійні занурювання аж ніяк не обтяжують читання, а лише пожвавлюють інтерес, піддають динаміки.

«Тінь сови», незважаючи на серйозну, навіть трагедійну тему, не хоче бути дорослою книгою. Вона спрямована у дитинство, у чарівний і забобонний світ дитячої уяви. Чим краще дорослий пам’ятає дитинство, тим світліша у нього душа – небезпідставний висновок автора. Малим Степан вигадав Щедрика – казкового чоловічка, який допомагає людям. Цей Щедрик був немовби символом його віри у справедливість і гармонійність світу, де добро завжди торжествує, а зло покаране. Хвороба Степана кинула виклик цим дитячим уявленням, але хлопець зміг їх відстояти навіть перед обличчям смерті.

На щастя для роману і на горе для Степана закінчення логічне, хоч і сумне. Закриваєш книгу із якимось щемливим відчуттям швидкоплинності життя, його простоти і складності, горя і радості, що тісно переплелися у наших днях. Чи відчували б ми красу і гармонію світу так гостро, якби жили довіку? Шкляр знову нагадав, що людина смертна. І зробив це красиво.

Вікторія Вітер