Re: цензії

Віднедавна в Україні заговорили про терористів з тими ж буденними інтонаціями, з якими говорять про злочинців чи інших небезпечних, але «нормальних», зрозумілих людей. Тих, котрих можна побачити не лише по телевізору, а й в магазині. Не всім легко дається вимовити це слово, але поступово воно стає частиною повсякденної мови і все менше ріже вухо.

А чому взагалі ріже? Не так через незгоду із визначенням поняття «терорист» чи його нинішнім поширеним застосуванням, а тому, що це слово з іншого світу. Ми ще трошки віримо, що можемо відмежуватися від світу абсурдної жорстокості найміцнішою перешкодою – екраном. До того ж, стереотипні терористи, до яких ми звикли, завжди були ісламські. Мусили носити куфію, бороду і підкладати бомби у метро або захоплювати пасажирські літаки. Терористів ніхто ніколи не бачив, окрім як з того ж таки екрану.

Часи змінилися, і «вітчизняних» терористів ми знаємо, можна сказати, через кілька рукостискань.

А книжка британського політичного журналіста Пітера Тейлора, «Розмови з терористами», що вийшла у 2014 році у видавництві «Темпора», саме про тих, для нас колишніх, стереотипних терористів. З ними Тейлор розмовляв упродовж 40 років. Тридцять років – з ірландськими, і останнє десятиліття – з людьми, так чи інакше пов’язаними з Аль-Каїдою. Книжка має підзаголовок «Моя подорож від ІРА до Аль-Каїди», так що ірландцям тут присвячено заледве півтори розділи, все решта – саме тим, що з бородами й автоматами Калашникова.

Це не збірка інтерв’ю. Розмови з терористами – не самоціль, а метод пізнання. Завдання у Тейлора ширше – показати логіку дій пересічних джихадистів та самої Аль-Каїди, а також пояснити, що не весь ісламський тероризм насправді контролюється Аль-Каїдою. Вона перетворилася на глобальний бренд, і вже навіть не завжди організовує окремі терористичні акти у світі. Можливо, організація вже може й не робити нічого, відколи репутація, якщо такий вислів доречний, працює на неї.

Про найгучніші терористичні атаки впродовж останніх десятиліть минулого століття та початку століття нинішнього ми також дізнаємося: від планування до втілення. Це вибухи у посольствах США в Кенії і Танзанії у 1998 році, на американському міноносці «Cole» у 2000 році, захоплення літака Air France алжирськими терористами у 1994 році. Звісно, і про найрезонанснішу атаку, про 9/11, Тейлор не забув.

Як стверджує журналіст, у книзі мав намір «переглянути стереотип, за яким терорист – це безумний озброєний фанатик або кровожерливий підривник, який вбиває лише заради вбивства. Дійсність набагато складніша». Це те, в чому доводиться переконуватися й переконувати, коли стикаєшся із бажанням мати перед очима чи в голові біполярну картинку. Ні, життя надто складніше, і «тероризм – не завжди лише чорне і біле», скаже нам Пітер Тейлор.

«Розмови з терористами» – проти поширеної тенденції демонізувати ворога і робити його одновимірним, простим і зрозумілим. Тому Тейлор намагається показувати, чому, через які різні долі та мотиви людина приходить до радикальних поглядів і готовності вбити себе та інших. Для цього він займається такою незвичною справою – говорить з терористами.

На що йому можна закинути – і деякі європейські інтелектуали так і роблять – прагнення пояснити непоясненне, напоумити нерозумне, раціоналізувати ірраціональне. Як сказав би Паскаль Брюкнер, це спроба накинути ісламським терористам спосіб мислення західноєвропейської людини, спроба знайти в абсолютному злі, як сказав би Джордж Буш, раціональне зерно, аби пояснити це зло для себе, зробити зрозумілішим, і тоді з ним легше буде змиритися й пережити. «Розмови з терористами» можуть працювати як терапія для суспільства у паніці. Якщо з людьми можна розмовляти, то є шанс зрозуміти логіку їхніх дій та вберегтися від наступного нападу. Або принаймні попередити його, знешкодити їх.

Згідно з логікою британського журналіста, будь-яке явище можна зрозуміти, якщо знаєш його історію. Для цього він зупиняється на формуванні терористів. Що призводило до радикалізації? Страждання мусульман в Боснії, Палестині та Чечні. Радикальні проповіді, такі як промови імама мечеті у Фінсбері Парку в Лондоні Абу Гамзи. А також – звичайне, людське бажання щось значити. Тейлор наводить листа рідним одного з молодих джихадистів: «Я завжди хотів бути частиною чогось більшого, ніж я сам чи моя теперішня сім’я».

Журналіст також показує, що попри поширене уявлення, терорист – не обов’язково сирота з бідних районів, якому в житті нічого не лишилося. Звичайно, є і злидарі, хоча часто це люди з університетською освітою або взагалі громадяни США чи Британії, які в цих країнах народилися і в яких перед будинком майорить прапор цих країн. Наприклад, лідер викрадачів літаків 11 вересня 2001 року Мохаммед Атта закінчив Каїрський університет за спеціальністю архітектора.

Є спокуса сказати, що книжка буде корисною в Україні. Може, ми і з тутешніми терористами поговоримо? От і автор переконує, що ситуація з Північною Ірландією та розв’язанням цього конфлікту може бути шаблоном для вирішення всіх інших конфліктів у світі: «на позір патові конфлікти можна розв’язати» . Умова – якщо одна сторона припинить застосовувати силу, а інша – буде готовою до діалогу. «Майбутнє залежить від можливості розмови з Аль-Каїдою так само, як колись залежало у випадку з ІРА». Але як завжди, постає питання: хто поступиться своєю логікою та за чиєю логікою вестиметься ця розмова?