З Юрієм Рястом я познайомилася ще на початку 2000-х на засіданні літературного об’єднання «Радосинь», які веде при Спілці письменників Дмитро Чередниченко. Чомусь одразу вирізнила його серед інших, й одразу запали в душу його рядки: «Впізнаю тоді трави в обличчя, та не згадую вже імена». В літературу він прийшов у доволі зрілому віці — надто доскіпливо ставився до своєї творчості, тому й книжок на творчому рахунку Юрія Ряста не так багато: «Мати й сонях», «Многая літа», «Курай», дитяча збірка «Яворовий дощик». І членом Національної спілки письменників став лише під шостий десяток.

А до того доля добряче гартувала Юрія Каверіна (Ряст — його літературне псевдо). Народився він на Донеччині в селі Іванопілля Костянтинівського району. Дитинство пройшло на Хмельниччині, а після армії Юрій знову повернувся на Донбас, влаштувався на завод вогнетривкої цегли. «Це взагалі специфічний край, слабаків там не люблять, — згадував пан Юрій. — Більшість робітничих містечок Донбасу жила за своїми кримінальними законами. Тут були цілі династії зеків — це коли батько повертався з ув’язнення, а на його місце йшов старший син, потім підростав молодший. Щотижня когось знаходили мертвим, але міліція в це мало втручалася. 80% підлітків перебувало на обліку в міліції. Місто було хронічно хворим на алкоголізм, а традиційною «перевіркою на вошивість» було випити з горла пляшку горілки і піти на танці. Я сам через це проходив, так що можу». «Я вижив там», — напише він потім в одному з віршів.

А потім був філологічний факультет Донецького державного університету, робота в Музеї народної архітектури і побуту України, журналістська праця. Побував він і в фольклорних експедиціях в Чорнобильську зону, що пізніше вилилося у філософські роздуми про долю своєї землі: «Гинуть села поліські під зливами. Лиходій всі дахи розкрив. Накривають лелеки їх крилами, — Не стачає лелекам крил...». Він писав не так багато. Ще менше — показував іншим. Але те, що лишилося, вражає своєю глибиною і мудрістю і лишається в серці назавжди.

Останні роки Юрій Ряст тяжко хворів. Кілька років тому встиг перевидати першу збірочку «Мама і сонях» — своєрідний реквієм жертовній материнській долі. А коли і сам відчув, що скоро піде за межу, попросив, щоб на прощання з ним прийшли тільки найближчі. Він хотів, щоб усі його запам’ятали молодим і вродливим. Таким він і залишиться назавжди в пам’яті усіх «радосинців».