Шлях до втрати Криму відкрився давно. Фактично від перших років незалежності, бо ніколи ніхто не дбав про те, аби провадити там українізацію бодай серед етнічних українців. В Криму неприховано діяли агенти Росії, видавалися антиукраїнські газети, але жоден український президент і жоден уряд не звертав на це уваги. Не звертала уваги і "демократична" опозиція.

Вже у 2001-му році тодішній перший віце-спікер Віктор Медведчук почав тихою сапою робити свою темну справу. Завдяки йому в Бюджетному кодексі з´явилася маленька скромненька поправка, відповідно до якої всі податки, зібрані в Криму, мали перераховуватися у бюджет Автономії. Відтак в Україні почала існувати держава в державі з окремим бюджетом і податками. Але не самостійна, бо при цьому вимагала регулярних дотацій.

Цей подарунок Криму не залишився без уваги, кримчани з вдячністю голосували за усі недовговічні партії влади, які лише були. А партія влади дозволяла розростатися їхнім амбіціям.

Навіть за Ющенка ніхто й не намагався відкрити кримінальні справи проти таких газет як "Крымские известия" або "Отечество", які ставили під сумнів саме право українців на існування. Те, що такі речі публікувалися у російській пресі – нічого дивного, але Крим перебував у складі України! Однак СБУ навіть не зиркало в його бік.

Щоб не бути голослівним, наведу деякі приклади з газети "Отечество" часів Л. Кучми, точніше 2002-го року. Якийсь Євгеній Морозов вирішив підняти "украинский вопрос": "Украинский вопрос – грозный политический феномен наших дней. Дьявольский гомункулус из тайных лабораторий Бисмарка и Мольтке, Андраши и фон Гетцедорфа зажил собственной жизнью на огромном пространстве между Доном и Карпатами". Так починається оце марення безнадійно хворої на шовінізм людини, яка очевидно і не чула бодай про існування Шашкевича, котрий плекав того грізного "гомункулюса" ще коли Бісмарк школярем був.

Далі автор звинувачує українців у тому, що вони твердо стоять на "исконной раздельности историй Украины и России". А це, мовляв, теж підступна політика Заходу.

За теорією автора, українці були татарами знищені, і Україну заселив білоруський народ, який "привнес в малорусское население характерные для белоруссов черты гордости, свободолюбия и несгибаемой воли к борьбе. Это породило знаменитые великие казацкие войны XVI – XVII вв."

Ага, отже запорізькі козаки – це і є білоруси. Шкода, що вони самі про це нічого не знали. Куди поділася пізніше білоруська "несгибаемая воля к борьбе", автор не уточнює. Правозахисник Семен Глузман, згадуючи про свої перебування в таборах, писав, що українців там було у всі часи найбільше, а от кого ніколи він не зустрів серед політзеків, то це білоруса і узбека. Жодного!

Далі наш учений пише, що внаслідок польської експансії "малороссийский" етнос "начал разделение на два субэтноса – надднепровский и надднестровский". Згодом, завдяки Потьомкіну, з´явився ще й "новороссийский". Цей регіон – "территории Одесской, Николаевской, Херсонской, Днепропетровской и Запорожской областей, со своим вариантом культуры, в гораздо большей степени напоминающей общерусский вариант, и своим смешанным украинорусским диалектом, – тем самым "суржиком", с которым так страстно и безуспешно воюют украинские "просвиты" с дореволюционных времен и до наших дней".

Таким чином, суржик у його розумінні – це не покруч, а природний діалект. Але зауважте: 2001 рік – і вже велася мова про Новоросію зі своїм окремим менталітетом і мовою.

І, звичайно, Новоросія і Малоросія протиставлялася Галичині, де і "сложился пресловутый украинский национализм". Саме в Галичині вигадали українців. "Польскими и австровенгерскими политиками было изобретено и запущено в гущу народа пресловутое "украинство". Вскоре политики и генштабисты Германии и Австро-Венгрии сообразили, что "украинство" вполне годится и на экспорт как орудие разрушения политической стабильности в Российской империи в случае войны. Великий Бисмарк отчеканил формулу "Могущество России может быть прервано только отделением от нее Украины".

А далі наш фантаст описує, яким чином Україна нагарбала собі територій: "подобно тому, как территория Казахстана определялась тем, где когда-либо прошел верблюд, так и территория Украины – тем, где когда-либо продавалась горилка".

І знову нас описують кращими, ніж ми є насправді. Бо тут ми вже виступаємо як колонізатори! А далі ще крутіше – імпереалісти.

"Современная Украина, хотя в ней полностью отсутствуют данные для имперского развития, построена как классическая империя нового времени. В ней есть господствующий регион – Галичина – и есть колонии".

Цікавими є міркування автора про українську мову: "Автор вырос в среде, в которой русский и украинский язык использовались в равной степени, но вынужден признаться, что украинский язык, используемый средствами массовой информации Украины, он не понимает… Но вместе с автором его не понимают почти четыре пятых населения Украины. Вывод один – Украину пытаются заставить говорить на галичанском диалекте, малопонятном даже для малороссов, делая исконные диалекты (малороссийский, новороссийский "суржик" и литературный русский) маргинальными".

Можна тільки здогадуватися, яку українську мову чув автор у тій його "среде". І яким треба бути дауном, щоб видавати за "истинный украинский язык" примітивне наслідування вєлікого і могучєго!

На завершення він провістив повний розвал України. Спочатку, мовляв, Галичина "выйдет из состава республіки", а "о русском регионе – Донбассе и Крыме – и говорить не приходится. Первая же просьба о возвращении в Россию должна быть удовлетворена. Сложнее с Новороссией и Малороссией. Видимо, наиболее удобным для обеих сторон будет их суверенизация: для Новороссии – возможно, в форме федерации с Россией, для Малороссии – в форме конфедерации".

Як бачимо, ще 13 років тому преса Криму обговорювала те, що втілилося у життя щойно тепер! І це приклад лише з однієї газети і однієї статті, а таких матеріалів там було опубліковано безліч. От на чому виховувалося населення Криму. Та й не лише Криму, бо на Донбасі теж видавали подібні газетки і теж відроджували міф Новоросії.

Не партія регіонів вигадала українських фашистів і поголовних бандерівців, ці чудиська фігурували у кримській пресі віддавна. Кримчан лякали лютими галичанами, переконуючи, що Галичина – це "осиное гніздо" і, коли Україна розпадеться, нехай вона собі зостанеться незалежною "без каких либо связей с Россией и новой Украиной". Хотят быть в Европе – пусть будут европейскими задворками".

Тобто кримська преса повторювала ті самі мантри, якими зомбувала росіян російська перса. Я не знаю, чи набереться в Росії бодай тисяча етнічних росіян, які б не ставилися до України по-ворожому. На останньому шоу С. Шустера виступав знаменитий письменник Владімір Войновіч, автор роману про Чонкіна. Він зокрема вважає, що не всі росіяни агресори. Що є якась невелика група людей, які мають іншу думку.

При цьому він нічого не сказав про те, що рейтинг Путіна – сфальшований. А отже має підстави погоджуватися з офіційним рейтингом. І я чомусь вірю більше йому, ніж деяким гарним людям, які волають про те, що рейтинг Путіна фікція, не маючи на те жодних підстав. 

А відтак мені спало на думку таке: от ми теж вважаємо, що не всі росіяни агресори, бо є ж такі, як Макарєвіч, Войновіч, Ахеджакова, Басілашвілі, Ходорковскій, Нємцов, Пугачова, Уліцкая, Каспаров, Альфред Кох, Явлінскій, чи Генрі Рєзнік і Шендеровіч, які влаштували самотні пікети, протестуючи проти агресії Росії...

Справді є! Але! Усі вони не є етнічними росіянами! У них немає рабського кацапського духу уже в силу їхнього походження. Вони в крові не мають бажання поклонятися царю-батюшці.

Етнічних росіян в опозиції Путіна обмаль, бо етнічний росіянин – імперіаліст від народження. І заради імперії він за відсутності хамона буде з патріотичним задоволенням гризти лапті. Як уже "хлєбає" "суп із свєкольних корнєплодов" замість бандерівського борщу.

Висновок простий: ми ніколи братами не були, як ніколи ніде у світі не браталися народи-сусіди, і ніколи жодними братами не будемо. Ми будемо вічними пересвареними сусідами, які будуть човптися за межу (кордон), за залітну курку (літак), за пса (танк), що порицькав город, за вкурених сусідських синочків (заблудлих солдат). І це буде доти, доки в Росії не зміняться покоління. Коли вона перестане бути імперією, здується, як повітряна кулька, і займе своє скромне місце між таких самих не надто амбітних країн. Правда, щодо Великого Татарстану я б не був такий певен.