Вона сиділа на лавці, в одному з двориків у центрі Варшави. Це ніби й центр, а виглядає все так cумно, ніби ти перебуваєш за межею світу. Особливо якщо врахувати, що сімдесят років тому тут майже не лишилось цілих будинків, а вся ця довколишня архітектура з´явилась щойно у п´ятдесятих-шістдесятих. Ось вона сиділа в одному з цих двориків і намагалася з кимось поговорити. Зовсім старенька, з вологим поглядом і тремтячими руками. Тримала при собі возика, обвішаного пакетиками з усім найнеобхіднішим.

Схоже було, що сиділа давно, і так само схоже було, що нікуди не поспішала. Про щось мене спитала, я відповів. Почувши мій акцент, зацікавилась, попросила з нею постояти. Говорила доброю російською. Розповіла, що працювала перекладачкою, перекладала з десяти мов, більше того – могла перекладати з однієї іноземної на іншу, що взагалі рідко трапляється. Розповіла також, що все життя прожила з мамою, а ось тепер і мами немає, і вона ледве жива (зламана нога, звідси й візочок), і сусіди намагаються виселити її з квартири.

А ви давно тут живете? – запитав я її, щоби хоч щось запитати. В цей будинок – показала вона на будинок напроти, - ми з мамою вселились 57-го. Збіг був в тому, що ми вселились сюди саме на мамин день народження. А знаєш, - запитала, - в чому інший збіг? Будинок, в якому ми жили до війни, теж знаходиться поруч. Вона показала рукою в інший бік. Знаєш "Макдональдс" на сусідній вулиці? – спитала. Ось поруч із ним – наш будинок. Він чи не єдиний тут уцілів. Я народилася за рік до війни, - пояснила вона. Все пам´ятаю. Після війни було дуже важко, - додала, - зовсім не було чого їсти. А ось як було під час війни, чомусь не розповіла.

Моя бабуся в 44-му теж була на території Польщі. Потім дійшла до Берліна. Розписалась на колоні Рейхстагу. Але про війну розповідати не любила. Була медпрацівником, згадувала обстріли їхнього госпіталю, неприязне ставлення до них поляків (що неважко зрозуміти, знаючи історію Варшавського повстання), з військових подробиць, які нам із братом у дитинстві праглося почути, говорила хіба що про стрільби на полігонах, але говорила про це так, що у нас зникав будь-який інтерес – і до стрільб, і до полігонів.

Схоже, війна лишалась для неї великою травмою, тож вона просто не поверталась до цієї теми, не вдавалася ні до повчань, ні до патріотичної риторики. Я потім рідко бачив таке ставлення до війни. Зазвичай люди, котрі одягали військову форму, чи просто перебували у зоні бойових дій, про бої говорили поважно й пафосно, як про щось надзвичайно серйозне та важливе, щось таке, що їм – безпосереднім учасникам тих подій – давало перевагу перед всіма тими, хто їх слухав. З їхніх оповідей виходило, що війна – це взагалі чи не найважливіше, що з ними в житті трапилось, більше того – що з ними трапитись могло. Помітно було, наскільки цей досвід позначився на їхніх звичках, на їхньому характері.

На звичках моєї бабці військовий досвід, слід сказати, теж позначився. Але, скоріше, на звичці не говорити зайвого, тримати при собі свої страхи та переживання. Підсвідомо мені це подобалось. Подобалось, що вона не намагається всім про себе нагадувати, не примушує всіх бути свідком її спогадів, її сліз та болю. Адже що нам зазвичай не подобається в чужому досвіді? Його болючість, його незагоєність, а головне – спроба долучити нас до всієї цієї незагоєності й болючості. Можливо, вона це розуміла. Тому й тримала при собі згадки про війну як про найжахливіше, що з нами всіма може трапитись.

Я люблю народні російські пісні, - сказала вона. Це добре, - відповів я, – тільки я з України. З Донбасу, - додав навіщось. Вона розхвилювалась. У вас там війна, - сказала, - я знаю. Світ, - додала, - божеволіє. Війна у вас, війна на Сході. Світ не змінився, - не погодився я. – Принаймні, за останні сімдесят років. І тут вона почала плакати. Вибач, - сказала, - я дитина війни.

Сімдесят років тому вона жила в цьому самому районі. Звали її, як виявилося, Роза. Її колишній будинок, той, який вцілів, знаходився в самому серці Варшавського гетто.