Нині тих, із ким регулярно бачилася на київському Майдані під час недавніх подій, зустріти не просто приємно, а... Звісно, спільно пережите об’єднує особливо. Серед таких — Максим Стріха: науковець, громадський і політичний діяч, перекладач, письменник, доктор фізико-математичних наук і багаторічний автор «Дня». У перекладах М. Стріхи виходили поетичні й прозові твори Данте, Вордсворта, Колріджа, По, Свінберна, Вітмена, Дікінсон, Стівенсона, Кіплінга, Єйтса, Т. С. Еліота, Ередіа, Буніна, Брюсова, Гумільова, Мандельштама, Мараї, Мілоша, Хадановіча, інших класичних та сучасних авторів. Автор книжки віршів «Сонети та октави», двох літературознавчих монографій, численних літературно-критичних і літературознавчих статей. У перекладознавстві сформулював і обгрунтував концепцію націєтворчої функції українського художнього перекладу.

— Переживаємо випробування, на котре реагуємо начебто однаково й водночас — кожен по-своєму. Як ти гадаєш, Максиме, письменник зобов’язаний чи не зобов’язаний реагувати словом на події, як-от Революція Гідності та воєнна ситуація на сході України?

—  Письменник зобов’язаний реагувати на все. Питання лишень — реагувати у своїх художніх творах, публіцистичних виступах чи просто своєю громадянською позицією, участю в різних акціях тощо. Тут уже — як у кого що виходить. Універсального рецепта для всіх не вигадаєш.

—  Твій верлібровий цикл після київського Майдану був, наскільки розумію, цілком несподіваним для тебе самого. Чому?

— То був великий емоційний вихлюп (майже зрив) по трьох місяцях величезної напруги, й особливо після шоку останніх тижнів, коли Майдан (від якого я живу на відстані десяти хвилин швидкої ходи) перестав бути мирним. Кров (особливо — останніх чотирьох днів перед перемогою, коли число жертв на таких знайомих з дитинства вулицях перевалила за сотню), емоційно пережити було дуже тяжко. Верлібри про Майдан — свідчення цьому. Напевно, сьогодні, переживши наступний (вочевидь, сильніший!) шок від російської агресії, гнів супроти підлих убивць, їхніх російських очільників і тутешніх посіпак, і біль за сотнями полеглих українців, я писав би ці верлібри по-інакшому. Чи й взагалі не писав би. Принаймні не певен, чи я колись їх іще раз друкуватиму.

— Як ставишся до римованої публіцистики, якої чимало з’явилося на потребу дня?

— Однозначно негативно. Хоча не все, що я бачив, було римованою публіцистикою — часом траплялися й вартісні, сповнені справжнього почуття вірші. І в старших (згадав би насамперед Дмитра Павличка), і в молодих, чиїх імен я раніше ніколи не чув. Текст «Никогда мы не будем братьями» 23-річної киянки Анастасії Дмитрук вразив не тільки мене — судячи з рекордної кількості переглядів на Youtube. Щось дуже симптоматичне є в тому, що цей маніфест українського громадянського націоналізму написано російською... Російською таки написано й «Немного историй из жизни нашего приграничного поселка» досі абсолютно невідомої мені Олени Степової, яка віртуозно змальовує в коротеньких і виразних шкіцах увесь абсурд вимушеного існування під владою «Луганської народної республіки».

— Ти — поет, перекладач, культуролог. Яка твоя іпостась нині переважає?

—  Насамперед я — фізик-теоретик. І наче не зовсім поганий — коли судити зі списку робіт у реферованих журналах і зі статусу президента Українського фізичного товариства. По-друге — громадський діяч, який прагне щось зробити задля порятунку української науки. І лише в третю чергу — перекладач, який намагається щоранку між шостою і сьомою перетворити українською хоч із десяток чергових терцин Дантового «Раю». Адже «Пекло» вже вийшло (і здобулося на італійську відзнаку «Дантівський лавр»), «Чистилище» — вже у видавництві, а подорож сферами Раю доведено наразі лишень до сфери Марса. Натомість поетом і культурологом нині однозначно себе не вважаю. Досить з мене й тих речей, які я вже перелічив.

— Чия творчість, які твори нині є найбільш суголосними для тебе?

— У такі часи, як наш, є велика спокуса заховатися у «вічні тексти». Як-от у «Одіссею» (справді перечитував її в страшні дні лютого — березня в старовинному перекладі Байди-Ніщинського і зі старовинного-таки львівського видання). Зараз із тією самою метою самозаспокоєння (і щоб підтримати рівень польської) перечитую «Огнем і мечем». Там теж багато крові, але її пролито давно, і вона вже не здається такою страшною, як на Майдані чи на блокпостах довкола Донецька. На актуальну літературу часу й сил залишається небагато. Хоч отримав задоволення від дебютного роману Оксани Форостини Duty free (раніше знав авторку лишень як талановиту журналістку), а зараз у «Кур’єрі Кривбасу» з цікавістю читаю уривками останню частину футурологічної трилогії Юрія Щербака, де виявилося аж забагато моторошних передбачень. Із публіцистики долаю малими дозами (маю давню звичку тримати на поличці відразу кілька текстів) «Розмови між паном і панотцем» — виданий «Духом і літерою» діалог двох визначних поляків, дисидента, політика й журналіста Адама Міхніка й священика Юзефа Тішнера. Ідейні пошуки польських інтелігентів часом були на диво подібні до наших, але щастя Польщі полягало в тому, що вона завше твердо стояла на національній основі. Про це в згаданій мною книжці багато разів говорить Міхнік — ліберал із переконань і єврей за походженням, якому важко закинути «печерний націоналізм».

—  Інформаційна війна, «токсичні новини»... Яку розраду знаходиш для бодай певної рівноваги?

— Окрім читання, це ще й робота, яка дозволяє не оновлювати щопівгодини стрічку новин (ця хвороба вразила останніми місяцями не лишень мене,  час знайти їй уже й медичну назву). І це багатокілометрові прогулянки лісом на вихідні, де моїм супутником є вірний лабрадор Дарчик, на жаль, уже старий і майже сліпий.

—  Якщо можна, коротко про алгоритм очищення інформаційного простору України.

— Насамперед, саме суспільство повинне бути менш толерантним до ЗМІ, які сьогодні відверто працюють на агресора. Не розумію киян, частина з яких слухняно бере на вході до метро примірники «Вестей». І зовсім не розумію багатіїв-»патріотів», які так і не спромоглися на високоякісну українську газету, яку також безкоштовно роздавали б перед метро.

—  Чи маєш друзів у Росії, які просили тебе поділитися своїми враженнями про події в Україні?

— Це було для мене ще одним шоком, але, як виявилося, в Росії в мене вже немає друзів. Я завжди пишався тим, що є вихованцем знаменитої школи теоретиків пітерського Фізтеху — бо навчався там в аспірантурі, й кандидатську захищав 27 років тому саме там. Але сьогодні всі ті милі й інтелігентні люди беззастережно підтримують Путіна і відверто не хотіли чути від мене нічого, що б ішло в розріз із офіційною їхньою пропагандою. Знаю: є там винятки, але в особистому спілкуванні мені на таких не пощастило...

— Як ставишся до повсюдного нині гасла «Єдина Країна — Единая Страна»?

— Загалом позитивно. Просто є межа, за якою ця єдність перестає бути самоцінністю. Я не став би купувати єдності ціною відмови від демократії, незалежності, європейського вибору, української мови як єдиної державної. Усе інше може дискутуватися. Утім, дедалі більше українців (як мені здається) поділяють сьогодні саме таке бачення цього гасла.

Розмовляла Людмила ТАРАН