У певний період життя поезія стає дуже близькою до тебе: ти або починаєш писати перші несміливі вірші, або знаходиш авторів, чиї твори суголосні твоїм відчуттям, настроям, мріям і загалом твоєму життю (або всьому цьому водночас). Й велике щастя знайти в підлітковому віці абсолютно свого поета чи поетку, чиї тексти підтримуватимуть у важкі миті, розраджуватимуть у сумні хвилини й надихатимуть. Сучасним підліткам потрібна сучасна поезія – зрозуміла та близька саме їхньому поколінню. Бо почуття й життєві сюжети – вічні й незмінні, а от реалії та ознаки часу – різні.

Нещодавно в рамках проекту «Електрокнига» світ побачила поетична збірка Олени Максименко «Я тобі листопад». У цій збірці – все що треба, коли ти юний і відкритий до світу: дороги, мандрівки, кава, любов, Карпати, Крим і багато-багато свободи. Вона – для романтиків, готових змінювати світ і жити без страху. А ще для тих, хто бачить дива буквально в усьому чи бодай хоче навчитися цього вміння. Власне, Олена Максименко й сама така, і тут варто згадати дещо з біографії Олени й історії виникнення її книжки, що тісно пов’язані між собою.

Як написано в анотації, авторка – журналістка, фотограф, поетка, казкарка, мандрівниця й авантюристка. За відгуками друзів, вона добра, безстрашна й дуже активна дівчина. Захоплюється археологією, історичною реконструкцією (японські мечі, індіанський лук), нінпо; багато мандрує, любить автостоп, етнофестивалі, поезію, каву та чай, приготовлені за власними чудернацькими рецептами. Й усе це знайшло природне й дуже гармонійне відображення в поетичних текстах.

Формат книжки ідеальний: її можна покласти в бокову частину туристичного рюкзака, задню кишеню джинсів чи маленьку охайну сумочку, йдучи на побачення з пасією, містом чи самим / -ою собою. Ці вірші добре читати десь на Великій Житомирській у колі друзів, із гітарою та босоногими танцями, під смереками в Карпатах, на березі моря, в міських парках. Читати собі, друзям, коханим, знати їх напам’ять. Ці вірші якраз для того віку, коли хочеться бути вільним, мандрувати, закохуватися й вірити в дива:
Чай гарячий,
Як твої долоні.
Як розпечений асфальт серпневої траси.
Як справжнє слово,
Що випадково зірвалося з язика…

Як пише в передмові до збірки Іван Андрусяк, це «напрочуд граційна книжка. Легка, красива, сонячна, трохи навіть “метеликова”»:
Мене колисатимуть білі ведмеді
І пустять погрітись у сніжну нору.
Я їстиму рибу і спатиму в пледі,
Під спину підклавши кору….

Увійшли у книжку й зовсім нові твори Олени Максименко – реакція на пережите країною й особисто поеткою. Про ці тексти варто говорити через призму неординарної біографії Олени, яку, безперечно, слід знати читачам, бо в руках вони триматимуть книжку з історією… Непростою.

Олену можна було побачити на Майдані під час цьогорічної зимової революції ледь не щодня, вона завжди була в епіцентрі подій – як волонтерка чи фотограф-журналіст-хронікер. 18 лютого під час трагічних подій Олена отримала поранення від гранати, що вибухнула біля її ніг. Утім, вона й далі фотографувала, щоб зафіксувати кожну хвилину історії, що саме творилася. Згодом народився вірш про пережите кожним із нас – й учасниками подій, і тими, хто слідкував за процесом у соцмережах та новинах. Це емоційне осмислення революції, тут немає пафосних слів, а всі образи дуже звичні й зрозумілі, від чого не менш сильні:
Пити багато води і не піддаватися паніці.
Мати паспорт і каску. Перегинати палиці.
Перетинати лінії міста, яке скалічене.
Снайпером на Грушевського наші секунди злічено.

Пити багато води і не вестися на провокації.
Бити у дзвін і пику. Мати свій дзен і рацію.
Місто кривавить потайки колотими бруківками,
Точки розламів склеює нашвидкуруч наліпками.

З лайкою і молитвою стане безсоння звичкою.
Пахнути димом. Міряти кожен свій день френд-стрічкою.
Правила гри приймаються. Всіх додавати в друзі і
Пити води – ще більше. Й викинути ілюзії…

А згодом, уже 9 березня, Олена вирушить у Крим, де якраз з’явилися перші «зелені чоловічки», тобто російські окупанти. Але на півострів дівчина так і не доїхала: на в’їзді разом із друзями потрапила в полон до російських військових та українського «Беркуту»… Після тортур (які Олена описала в колонці «Репортаж з-за колючого дроту» для журналу «Український тиждень») дівчину зрештою відпустили на волю. Пережите – у вірші «Хроніка несправдженого розстрілу»:
Коли скажуть стати лицем до стінки
Вітер обійме, як ти, за плечі,
Перед очі, мов відцифровані знімки,
Недоречні й безглузді полізуть речі…

Коли Олена повернеться в Київ із полону, її друзі запустять у соцмережах ініціативу й відтак зберуть кошти на цю збірку, де вміщено багато різних досвідів – добрих, радісних, спокійних, тужливих і сумних. Усі вони густо сконцентровані в поетичних текстах.

Також у книжці є кілька віршів, які відкривають для читачів Олену ще й як талановиту дитячу авторку. Ці твори – про слона, тхора тощо – цікаві й дотепні. Після прочитання мені захотілося, щоб Олена Максименко колись неодмінно видала й поетичну збірку для малечі. Але то вже буде інша історія та інша рецензія.

Марія Семенченко