Назва її дуже промовиста – тут і справді чимало еклектичних культурологічних дослідів. Окрім суто літературних функцій, книжка, оздоблена кількома есеїзованими передмовами-післямовами (Олег Лишега, Петро Мідянка, Ростислав Семків), явно покликана чітко зафіксувати безсумнівну присутність автора в актуальному контексті українського літературного процесу.

Культурні коди і культові постаті були важливими персонажами ще попередньої книжки Вано Крюґера – «Ніжної посмішки Берії» (яку він, щоправда, тепер, здається, перейменував пост-фактум, що теж більш ніж характерно). Власне, там обігрувались елементи комуністичного міфу й міфопоетики, перепліталися з поп-культурою й екзистенційними поетичними проривами. Відмінність «Зіґґі Фрейда & Ктулху» передусім із меншою мірою іронічності чи пародійності та, наптомість, більшою розмаїтістю.

Маловідомі на більшості території України історико-культурні реалії Закарпаття (зокрема, екзотичні русинські, угорські тощо), своєрідно препарований Австрійський міф, дитинство Фрейда, життя поетів, куртуазні стилізації, деякі знакові маячки ісламського світу та метафізичні мозаїки – ось із чим зустрінеться читач у книжці Вано Крюґера. Мухомори нападають на радянську армію в Берліні 1945 року, дівчинка мандрує підземним потойбічним Львовом, у порт Унґвар заходить угорський флот, шахтарі занурюють у містичні глибини Землі, вхід до володінь Царя Лісового опиняється на київській Замковій горі. А ще ж є іронічний діалог із «будителем» Олександром Духновичем – «Подкарпатскїй Ктулху, оставъ глубокїй сонъ» і «Подкарпатскї львы, оставте свої кліткы»…
В цю ніч полум’яну,
О Б-же єдиний, ніким не рожденний,
Красивий політ твій. Лем андьоли твої
Зрівнялись зі мною, кидь би
Літали зо мнов від ліжка до ліжка –
Від чічки до чічки не припиняли політ.
Так думав метелик, терорист сексуальний,
Так думав метелик-шахід, підривник… («Баснь объ томъ, какъ мудрый джмель изорвалъ квітку мотылька»).

Тут принагідно потрібно згадати про мовні особливості «Зіґґі Фрейда & Ктулху»: крім наближеного до «скрипниківки» правопису, в книжці регулярно трапляються цікаві маловживані слова, терміни, діалектизми, просто цілі іншомовні шматки. Тобто – черговий культурологічний експеримент (про що нагадує й підзаголовок книжки – «Казки Братів Ґрімм за редакцією Вано Крюґера»: Крюґерові було від чого відштовхнутись у романтичній концепції німецьких братів).

Ростислав Семків у передмові високо оцінює масштабність задуму, поважність та інтелектуальне підґрунтя книжки навіть у найбільш грайливих епізодах. Із цим не посперечаєшся. Трактування різних історичних і мистецьких явищ Крюґером часто цікаве, спонукає до роздумів, у багатьох випадках уважному читачеві захочеться звернутися по консультацію до енциклопедій та інтернету. Хто така, до прикладу, Ержбет Баторій? Потрібно тут згадати й розлогі, розмаїті, пізнавальні епіграфи (нагадують аналогічні епіграфи та численні зноски в розвідках). Однак такий підхід до поезії, зрозуміла річ, ризикований. Особливо зважаючи на те, що переважно «Зіґґі Фрейд & Ктулху» складається з розповідних верлбірів. Щоправда, не без уваги до ритміки й фонетики:
«… Твоєму медові,
Як і тобі,
Не світить світло сонця,
Він зібраний в нічному холоді змертвілого туману,
При світлі місяця, небесних зір,
І зір земних – фар
Фур,
Що курсують
Маршрутом Київ – Львів
В нічному холоді асфальту автобану…» («Нічний метелику Житомирської траси…»).

Основна загроза – зануритись у тяжко відчитувану й одноманітну есеїстику. Чим і наскільки успішно рятується від неї Крюґер?

По-перше, яскравим сюжетом. Він регулярно присутній у цих віршах, хай і не завжди ідеально спрацьовує (часом хочеться «дізнатися ще», продовжити тощо). По-друге – і це головне – несподівано емоційною, пристрасною, «декадентською» образністю. Яка не залишає сумнівів, що перед нами поезія, і поезія талановита. Розташування героїв, їхні танці й рухи, метафори, пристрасні стилізації (текстам Вано Крюґера взагалі притаманна дуже індивідуальна стилізація, виконана на рівні професійних музичних варіацій, це один із найсильніших моментів його творчості, він же дає змогу багатьом читачам говорити про засадничу постмодерність віршів) – усе це протиставляє холодній і подекуди загрозливій під час художнього читання скурпульозності культурології мистецьке тепло. Відчута й успішно втілена автором необхідність такої противаги аналітичному началу безсумнівно свідчить про перебільшеність ідеї остаточної нівеляції межі жанрів, родів письма.

Серед «теплої сторони» поезії Крюґера (до речі, зверніть увагу – я не написав «світлої»: насправді, він дуже часто апелює до символічної темряви, але вона в нього все одно тепла) головний наскрізний образ – метелики. Розуміти його можна по-різному: і як певний спосіб трактування поняття душі, й як символ життєвої легкості/легковажності, вільного кохання. Але метелики різних кольорів неминуче залітають у більшість віршів «Зіґґі Фрейда & Ктулху» – чи то в контексті високої температури ліричного героя, чи в полум’ї любовного шалу. Можливо, все-таки цих метеликів варто розуміти як суфійський символ злиття з абсолютом? Чим у певному сенсі може бути й поезія (надто якщо потрактувати «злиття» як одну з форм діалогу).

До речі, про згаданий уже любовний шал. Поява елементів любовної лірики серед текстів книжки Вано Крюґера, мабуть, не найочікуваніша річ. І все ж вона є: досить вишукана, одночасно пристрасна й задумана (знову рівновага – те чого прагне та все частіше досягає поет Крюґер), делікатна («Наше кохання примхливе, мов білі троянди / Із тютюнового диму / На холодному осінньому вітрі…»). Її умовна відданість традиціям полягає в тому, що автор часто дуже інтенсивно підносить, містфікує й містеризує саме фізичний бік кохання.

Отже, від іронічного культурологічного споглядання й комбінування – до містики й пристрасті. Але й назад. Адже «Зіґґі Фрейд & Ктулху» завершується есеєм «Зіґґі Фрейд і Зиґмунт Фройд». Тематично несподіваним, зате стилістично вдало вмонтованим після післямови Олега Лишеги, котра вже вивела читача на перехрестя поетичної, есеїстичної та прозової мови. Есей розповідає, чому Крюґер вживає прізвище засновника психоаналізу саме у формі Фрейд. Спираючись великою мірою на статтю Вадима Манжуліна цієї ж тематики, він апелює до єврейської ідентичності – а мовою їдиш прізвище звучить саме як Фрейд. Така сама вимова притаманна австрійській наддіалектній нормі, звичайно, не чужій Фрейдові/Фройдові. З іншого боку, Вано Крюґер цитує самого психолога і філософа, який у єдиному доступному аудіозаписі його голосу назвав сам себе Фройдом, як це й має бути літературною німецькою. З цієї дихтомії Крюґер робить висновок про доречність уживання українською мовою обох норм. А заразом критикує вітчизняну гуманітарну думку за провінціалізоване й спрощене трактування форми «Фрейд» як «старої, радянської, російської».

Взагалі, в цьому есеї в концентрованому вигляді представлено й деякі інші культурологічно-політологічні настанови автора: скепсис стосовно глибини й незворотності постмодерних змін у світі, критика романтичності та згадуваної провінційної зосередженості української думки на лінії напруги «Україна – Росія», підтримка неоднорівневого розуміння ідентичності тощо. Есей цікавий. Але його підкреслена близькість до наукового дискурсу ще раз ставить питання, наскільки він доречний наприкінці поетичної збірки. Що ж, будемо вважати, що він, з одного боку, є приміткою до вірша «Зіґґі Фрейд & Ктулху», трохи знущальною відповіддю на неминучі закиди читачів: «А чому Фрейд, а не Фройд?». А з іншого – таким фіналом, який підкреслює свою деяку завчасність: адже, прочитавши книжку Крюґера, раптом розумієш, що вона закоротка. І хочеться ще.

Олег Коцарев