Усі її переклади мають спільні риси – високу увагу до слова, живу та легку мову, багату лексику. Галина Кирпа – класик сучасного українського перекладу, яка працює головним чином зі скандинавськими мовами. Ну хто не читав захопливу казку Яна Екгольма про Людвіга і Тутту Карлсон? Якщо не вже давнє видання, то нову супер-пупер ілюстровану книгу від Володимира Штанка та «Видавництва старого лева» бачили всі. Не один блогер посміявся в мережі з «Black Sabbath” на футболці лисеняти Лабана чи перепостив легенду, що в оригіналі тато-лис читав не «Вісті», а «Известия».

Просто зараз, у ці ось роки діти зростають на ілюстрованих автором книжках про котика Фіндуса і дідуня Пестона шведського казкаря Свена Нордквіста. Видані «Навчальною книгою – Богданом» книжки утричі дешевші за російські переклади і роблять для справи дерусифікації більше, ніж усі уряди України разом узяті.

Гадаю, особливо можна нікому не розповідати про уже двотомне видання казок Андерсена, здійснене тим-таки «ВСЛ», або про цілу здоровенну барвисту серію творів Астрід Ліндгрен, яка виходить у «Махаоні». Ці книжки, перекладені Галиною Кирпою (у випадку Махаонівської серії – ще Ольгою Сенюк), і без моїх нагадувань завжди будуть «на слуху», а мені хотілося нині розповісти про інші – забуті книжки Галини Кирпи.

Почну, як це не дивно, з Гаґерупа. Здавалося б – книжки про сором’язливого хлопця Маркуса, видані «Тезою» – рідкісні зразки підліткової прози для хлопчаків, досить вдалі й цікаві, свідченням успіху перших двох книжок серії є нещодавня поява третьої – «Маркус і велика футбольна любов». А ось його книжка «Золота вежа», видана у «Гранях-Т», має іншу долю. Дослідники дитячої літератури неодноразово згадували її, як таку, в якій ідеться про хворобу й протистояння їй. Братик, який після нещасного випадку втрачає голос – лише один з аспектів цієї багатоповерхової книжки. Тут є і невдатні батьки-колекціонери, які не можуть дати ради ані дітям, ані своєму невеличкому бізнесові, і відповіді на інші важливі питання – як ось, чому важливо чути голос коханої людини? Між тим, книжка виразно некомерційна, якщо ви розумієте, про що я. Навіть оповідь підліткового «Маркуса» важко назвати простою чи традиційною, а цю повість – де автор грається у стирання меж між правдою та вигадкою, символізм і навіювання – непідготовлена дитина може й не подужати.

Інша річ – «У страху великі очі», видана «Навчальною книгою – Богданом». Атож, її також написав Гаґеруп, тільки у співавторстві з донькою Ганною. Досить кумедна і по-Керролівськи шибайголова напів-детективна історія про циркову труппу, найменший актор якої мусить побороти свій страх – це якщо не п’ять, то у всякому разі гарантія цікавого чтива для дітей та дорослих. Написана у формі щоденника їжаченяти – домашнього улюбленця того самого малого циркача – вона і розсмішить і допоможе позбутися багатьох своїх страхів. Кумедні чорно-білі ілюстрації Оляни Рути і дотепні циркові афіші допоможуть зачепитися за текст навіть «не читачам». Між тим, про цю книжку знають, схоже, ще менше потенційних поціновувачів, ніж про «Золоту вежу».

У «Богдані», до речі, є ще не одна цікавенна книжка, перекладена Галиною Кирпою. Приміром – «Туре Свентон, приватний детектив» Оке Гольберґа. Насправді, від детективного жанру там не так і багато, зате є пригоди, магія, килим-літак, кіднепінг та непробивні бабуськи. Туре Свентон – пародійний, але шляхетний детектив, хоча й плутає сайку (це такі солодощі) та шайку, однак це не заважає йому таки ту шайку накрити. Приємна зовні, легка у прочитанні, дотепна книжка. Ви про неї чули?

Інша «Богданівська» книжка – «Верхи на крадених конях» Пера Петтерсона – зовсім інакша. Це розлоге полотно про зламане життя, про самотність і провину, а водночас – про прощення. Читач зустріне на цих сторінках, між іншим, дуже цікаві речі про норвезьких партизанів-повстанців, але найголовніші речі кожен прочитає поміж рядків. Ця надзвичайно сильна книга чомусь була позиціонована як пригодницька, що відібрало у неї досить багато читачів.

Багато схвальних відгуків торік отримали книжки молоденької норвежки Марії Парр, видані у «Тезі» – «Вафельне серце» та «Тоня Ґліммердал». І якщо «Серце» – красива казка (хоча й з глибоким підтекстом), то Тоня претендує на входження одразу до кількох ніш дитячої літератури. Це і продовження класичної традиції історій про дівчат, як от «Гайді» (у книжці постійно наводяться паралелі з цією книжкою Шпірі, до слова – ось щойно виданою в «Богдані»), і розповідь про стосунки і порозуміння дітей із дорослими та між собою, і просто дотепна і дуже красива історія про далеке норвезьке село Ґліммердал, пором, море, сніг і швидкісні санчата… Видавництво «Теза» постаралося зробити для книжки гарний бук трейлер на основі оригінальних ілюстрацій, врешті про неї було згадано багато на яких ресурсах, навіть на літературній сторінці «Української Правди», що для дитячої книжки – успіх і то неабиякий.

Але не всі видавництва такі спритні. Цілій низці пречудових книжок у перекладі Галини Кирпи з видавцями пощастило менше. Мова йтиме про книжки, видані «Юніверсом». Здавалося б, знане видавництво допомогло українським дітям познайомтися із унікальними книжками. Чого варта бодай серія «Лауреати премії Андерсена»! Усі книжки, видані в цій серії, можна сміливо вважати «розривом шаблону» для українського читача.

Ось «Цепелін» Турмуда Гауґена. Історія дівчинки, яку не розуміють власні батьки – оповідь про становлення складної особистості в умовах механізованого світу, про пошук власного «я». Вона написана коротесенькими розділами-уривочками, абзац – пів рядка-рядок, уривки дитячих вражень. Так ми пізнаємо цю дитину, починаємо мислити, як вона. Розділи довшають, з’являються риси оповіді, але ми ще довго не можемо розібратися, де починається реальність і закінчуються фантазії. Звісно – адже для дитини і реальність і фантазії мають однакове значення. І тоді, як твори зі схожою тематикою можна знайти, саме такого зануреня у свідомість дитини я рідко коли зустрічав.

«Діти склодува», теж видані в цій серії», зовсім інші. Це напівказкова, напівреальна історія про родину склодува, яка втратила дітей, забраних Володарем бажань, який вирішив так потішити Володарку. Непроста містична історія про бажання і про їхню вагу цікава і важлива тим, що діти у ній жодного разу не виступають суб’єктами дії, а є лише об’єктами. Тому, либонь, краще цю книжку читати батькам – щоб зрозуміти, навіщо їм діти, чому вони з’явилися і що таке відповідальність перед дитиною. Але й діти теж не занудьгують, бодай тому, що у ній ідеться про чаклунку Потеплицю і балакущого крука, і чудові скляні витвори…

Інша книга Ґріппе – «Ельвіс Карлсон» – оповідає про дитину, яку не розуміють. Це миле, вразливе і не схоже на своїх батьків створіння не схоже водночас і на жодного іншого літературного героя. Названий на честь Елвіса Преслі хлопчак вважає своїм покликанням сіяти квіти. Висаджувати сонях перед напіврозваленим будинком, щоб його не знесли, дарувати трояндовий кущ доброму полісменові, прикрашати зірочками пелюсток нудні газони. Читач разом із Ґріппе знайомиться з його філософією, відчуваючи її правильність і красу, яка дисонує із автоматизмом і обмеженістю світу, який малого хлопчину не приймає і хоче переробити на свій лад. Оповідь густа і меланхолійна, але читаючи поринаєш у таку дивну і приємну атмосферу, що справді отримуєш від процесу задоволення. Марія Ґріппе написала ще цілу низку книжок про Ельвіса Карлсона. Лишається сподіватися, що вони будуть видані.

А ще лишається сподіватися, що книжки буде відповідно представлено та оформлено. Якщо «фірмові» малюнки Оляни Рути у книжках про Ельвіса ще можна сприймати, то ілюстрації до «Цепеліна» і особливо до «Дітей склодува» навівають тугу і стійку відразу до цих книжок. Ілюстрації Оляни Рути також використано при оформленні серії оповідок про кота «Пелле безхвостого», але при цьому за ними зроблено такі специфічні палітурки, що я – каюсь – не зміг примусити себе їх придбати. Хоча я певен, що й історія від Єсти Кнутсона цікава, і переклад від Галини Кирпи гідний.

Здається, видавці просто не мали наміру продавати ті книжки, інакше дивно пояснити таку неувагу до оформлення. Тим більше, що зробити книжку зовні бодай приємною не так і складно. Той же «Юніверс» досить пристойно видав іншу книжку в перекладі Галини Кирпи «Викрадач ангелів» Еви-Марії Люнд. Це перша книга норвезько-французької письменниці про давні собори, скульптури ангелів і справжню дружбу. Казкова повість захоплює вигадливим сюжетом, атмосферою стародавнього міста, яке лишилося стародавнім навіть у наші дні, а також образом ангела, який не має собі рівних. Ангел, який є ангелом, будучи дитиною – вередливим любителем марципанів, лихословом і хуліганом – це щось! Напрочуд живий ангел, якщо порівнювати з деякими іншими його літературними колегами. Уже одне це гідне найвищих похвальних слів.

І це ще далеко не всі книжки у перекладі Галини Кирпи, про які не варто забувати. Тим більше, що пані Галина далі трудиться, готуючи для нас нові історії про Петсона і Фіндуса, казки Андерсена та ще багато чого цікавого. І що найголовніше – усі ці книжки чекають на вас, щоб розважити, потішити і багато чому навчити. Головне, вчасно про них згадати.

Володимир Чернишенко