Четвертий місяць ми з вами живемо в дуже непростих умовах. Моніторимо інтернет і телебачення, ходимо/їздимо вдень чи вночі на Майдан, говоримо переважно про речі, до яких, на нашу думку, не всі діти «доросли». Звісно, кожні батьки самі вирішують, що і як розповідати або не розповідати своїм дітям про ситуацію у країні. Утім ніколи не зайве бути готовими до такої розмови. Отож цей список дитячих книжок, новіших і старіших, «Україна молода» склала для того, щоб допомогти вашим дітлахам поставити свої запитання про ціну добра і зла, межі правди і кривди, боротьбу за свободу та біль від утрати...

Збірка казок «Чудесна тростка» Володимира Свідзінського («Грані–Т», 2011, упорядкувала Елеонора Соловей) — несправедливо забута дитяча книжка одного з най­оригінальніших українських поетів першої половини ХІХ століття. Це п’ять римованих народних казок в авторському переказі, основними мотивами яких, як і в багатьох інших народних казках, є злочин і кара. Або ж материнська (чи батьківська) любов, якій не страшні навіть найбільші небезпеки (зулуська народна казка «Нанана Боселе»). Можливо, окремі казки видаватимуться вам занадто жорстокими (як–от казка «Сопілка», де в покарання за братовбивство батьки на смерть карають власну доньку), утім психологи стверджують, що діти геть інакше сприймають фольклор, аніж дорослі, і що казки — це найдавніший, перевірений на багатьох поколіннях спосіб пояснити дитині складні життєві колізії.

Книжка Сашка Дер­манського «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ» («А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га», 2010) допоможе юним читачам розібратися з непростими питаннями чесних виборів, диктатури, залякування електорату тощо. А головне — зробить це з гумором. Уявімо собі ситуацію, що в такій собі Країні Жаховиськ, де живуть самі чудовиська, проходять ви­бори на звання Верховного Страхополоха. На одному з виборчих плакатів головного кандидата Гарбузяника можна прочитати таке: «Україна для Чудовиськ». В Україні менш ніж за три місяці мають відбутися президентські вибори, тож незайве згадати й про цю дотепну, місцями сатиричну книжку.

Останнім часом багато хто з дорослих читачів узявся цитувати «Пригоди Цибуліно» Джанні Родарі («Веселка», 1985, переклав із італійської Анатолій Іллічевський, у 2011 році перевидав «Махаон–Україна»). Хоробрий, чесний і щирий Цибуліно гідний стати героєм сучасних хлопчиків та дівчаток, адже цілком можливо, що нам і в майбутньому потрібні будуть ті, хто визволятиме несправедливо засуджених:

«— Бідний мій тату! Вас запроторили до тюрми, як злочинця, разом з найлихішими бандитами.

— Не думай так, синку, — ласкаво відказав батько. — У тюрмі повнісінько найчесніших людей.

— А що ж поганого вони зробили?

— Та нічого. От за це–то вони й попали до тюрми. Принц Лимон не любить чесних людей...

Цибуліно замислився, і йому здалося, що він зрозумів.

— То сидіти у тюрмі — це честь? — спитав він.

— Буває й так... Тюрми збудовані для грабіжників та убивць. Але з того часу, коли країною почав правити принц Лимон, грабіжники та убивці служать при ньому, а в тюрмах сидять чесні громадяни.

— Я теж хочу стати чесним громадянином, — сказав Цибуліно. — Але в тюрмі сидіти не хочу. Отож я скоро повернуся і всіх вас визволю».

Після «Пригод Цибуліно» можна братися за «Джельсоміно в Країні брехунів» (переклав Ілько Корунець, «Махаон–Україна», 2010) цього ж таки Родарі. На прикладі цієї історії можна пояснити, як не має бути влаштовано уряд і систему влади, як діє цензура й чим страшні були закони 16 січня. А головне — як усього один правдивий голос може підняти на революцію чесних людей і змінити цілу країну.

Про наступну книжку у списку — «Момо» Міхаеля Енде (переклала з німецької Євгенія Горева, «Веселка», 1985) — також розповімо цитатою, а саме — словами мудрого Беппо–Підмітальника, в яких дехто може побачити відповіді на питання «Що далі?»:

«— Бачиш, Момо, — казав він, — наприклад, воно так: інколи перед тобою дуже довга вулиця. І ти собі думаєш: вона така довжелезна, що тобі ніколи не скінчити. — Він якусь мить мовчки дивився перед себе, а тоді повів далі. — І ти починаєш квапитися. І квапишся чимраз дужче. А сам що не глянеш, то все бачиш, що тієї вулиці ніяк не меншає. І ти налягаєш дужче й дужче — з того страху, аж поки нарешті геть виб’єшся з сили і далі не можеш. А вулиця ще вся перед тобою. Так робити не слід.

Він на часинку замислився. Тоді заговорив знову.

— Не слід думати відразу про всю вулицю, розумієш? Треба думати лише про те, щоб зробити наступний крок, наступний раз вдихнути й махнути мітлою. І все тільки про наступний.

Він знов замовк, замислившись, а потім став казати далі.

— Тоді воно тебе тішить, і це важливо: тоді ти робиш своє діло добре. І так воно й має бути.

По довгій паузі він знов озвався.

— Ти раптом помічаєш, що ступінь по ступеню пройшов цілу вулицю. Сам незчувся як — і з сили не вибився».

Ця книжка насправді більше про дорослих, аніж про дітей. Про дорослих, які вічно кудись квапляться й забувають насолоджуватися життям, які хочуть усього й відразу, які відкладають життя «на потім». Усі діти колись стануть дорослими, в усіх дорослих залишається щось дитяче, тож ніколи не пізно відкрити для себе Міхаеля Енде.

Здавалося б, що робить книжка про математику (так принаймні вважає журі престижної премії Bologna Ragazzi Award) у цьому списку? Усе просто: це подія в українському книговидавництві, книжка, що відразу по виході здобула відзнаку міжнародного конкурсу не лише завдяки ілюстраціям, а й за мудрий і глибокий зміст. Дора — донька математиків, усе на світі їй насамперед хочеться порахувати. «Зірки і макові зернята» (таку назву має книжка Романи Романишин та Андрія Лесіва, також відомих як творча студія «Аґрафка», «Видавництво Старого Лева», 2014) — це те, що Дорі порахувати не вдається. Але мама вчить дівчинку не опускати рук, адже все приходить поступово: «Тобі обов’язково все вдасться, просто треба йти до мети маленькими кроками. Кожне завдання, навіть найскладніше, слід починати з простого — з один, два, три...». Ця книжка в чомусь суголосна тому, що говорить Беппо–Підмітальник Енде. Маленькі кроки — раз, два, три. Можливо, й дорослим варто було б про це подумати?

Наступна книжка — сумна й весела водночас, як і багато норвезьких книжок для дітей. У ній ідеться про дружбу хлопчика й дівчинки, сімейні турботи й бабусю, яка за життя пекла дітям вафельні серця. Ця повість молодої письменниці Марії Парр так і називається — «Вафельне серце» (переклала з норвезької Галина Кирпа, «Теза», 2011). Ніхто не знає достеменно, як говорити з дітьми про смерть, надто ж коли помирає хтось із рідних чи знайомих. Останні події в Україні показали, що не можна бути замалими для таких розмов, але можна бути не готовим сприйняти правду. Хтозна, можливо, саме ця книжка буде комусь дуже до речі.

Останню позицію у списку не потрібно особливо довго представляти. Це — «Гаррі Поттер» Джоан Ролінґ (переклав з англійської Віктор Морозов, «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га», 2002—2007). У семи книжках про лондонського сироту (сюжет цієї історії багато дорослих читачів давно знає напам’ять), окрім магічного світу, є дуже влучна сатира на реальність — наприклад, систему шкільної освіти й роботу різних міністерств. Є підпільна («опозиційна»?) газета, за роботу в якій можуть кинути до в’язниці, а є газета провладна, яку нерідко підозрюють у брехні. Є чаклуни, які на боці добра, а є ті, які служать Темному Лорду. Та головне — є надія на те, що зло і всіх, хто йому служить, можна перемогти. І все починається з незвичайної дитини, чи навіть незвичайних дітей — Гаррі, Рона, Герміони, Джинні та інших. І за якийсь час, можливо, років навіть за двадцять, усе буде добре і всі житимуть у мирі й злагоді. А ця віра нині потрібна не лише в дитячих книжках.

Ольга КУПРІЯН