П´ятниця, 5 жовтня, 15.21

А що, Драч італійську знає?

– Це вчора ваша команда "Шахтар" ­зіграла внічию з "Ювентусом"? Я теж із Турина, але не вболіваю за "Ювентус". Це – команда багатих, а я вболіваю за бідних. Тобто за "­Торіно", – 54­річний італійський письменник Алессандро Барікко в білій сорочці та чорному жилеті сидить у шкіряному кріслі посеред залу "Мистецького арсеналу". Його книжки продаються мільйонними накладами по ­всьому світі. За ними зняли фільми "Легенда про ­піаніста" та "Шовк" із Кірою Найтлі. Поруч із письменником – перекладач з італійської. Має великі окуляри, довгувате сиве волосся, на маківці – лисину.

– А що, він італійську знає? – тихо питає слухачка в залі подругу.

– Хто?

– Драч.

– Це – не Драч, це – перекладач.

З лави в залі піднімається театральний режисер Майк Кауфман­Портніков. 42­річний киянин невисокого зросту, має волосся з сивиною.

– Я поставив вашу "Легенду про піаніста" у своєму театрі "Або". У виставі я є актором, режисером, композитором і піаністом.

– Ви – божевільний, – усміхається італієць. – Сьогодні з письменниками відбувається те, що колись було з науковцями. Згадайте Паскаля, Лейбніца чи Ньютона. Вони одночасно писали про оптику, математику, теологію. ­Потім почалася епоха спеціалізації. Зараз література змішується з іншими жанрами. ­Здається, що письмен­ник одночасно знімає фільм, займається фотографією, пише музику.

– Після книжки "Легенда про піаніста" і фільму з Тімом Ротом мав відчуття, що це написано про мене, – каже після презентації Майк ­Кауфман­Портніков. – Барікко робить історії, які житимуть в інших формах і ­спонукатимуть таких самих божевільних ­створювати своє. Саме "Легенда про піаніста" стала першою виставою мого театру. За сюжетом, на кораблі "Вірджинія" у коробці на роялі знайшли хлопчика, якому було щонайбільше два тижні. ­Відтоді він жодного разу не залишив корабель. Сам навчився грати на роялі. Усе його ­життя замикалося у 88 клавішах. Він на кораблі ­з´явився і там пішов із життя.

17.40

Пора заводити дітей

– Пойдем отсюдова, здесь одни взрослые, а они неинтересные, – хлопчик, років 7, у чорній шкірянці, на лівій скроні виголена "блискавка", тягне друга за руку. – Побежали искать картинки в книжках. О, сфоткай меня, как будто я звезда! – різко гальмують біля плаката із серії "Останні новини" із зображеними відео­камерами.

– Привіт! Як тебе звуть? – всміхаюся хлопчику. – Любиш книжки читати?

– Мое имя слишком известное, чтоб его называть. И вообще, мне мама не разрешает с незнакомыми девушками разговаривать. А в книжках самое лучшее – это картинки. Только в детских неинтересно, они там везде. Мы побежали, не обижайся, крошка, у тебя классные глаза! – підморгує на прощання, бере за руку товариша.

Підстрибуючи, тікають до зали. Там проходить творча зустріч­діалог письменників ­Любка Дереша та Юрія Іздрика.

– Остання байка, яку я про тебе чув, що ти пішов із літератури, – каже 28­річний Дереш. Він сидить виструнчившись.

50­річний Іздрик у темних окулярах, закинув ногу на ногу, крутить мікрофон між пальцями й попиває мінеральну воду.

– Бачив у фільмах живих мерців, які встають із могил? От так і я пішов. З української літератури нема дороги. А я тобі поставлю питання, яке всі журналісти останнім задають: над чим ти зараз працюєш?

– Я дописую збірку оповідань. Після романів так цікаво над ними працювати. Ще мені дуже захотілося написати щось для дітей, якесь фентезі, – каже Дереш.

– Любко, коли в письменника в твоєму віці виникає бажання калічити чужих дітей своєю писаниною, це означає, що пора заводити своїх. Он – молодший Іздрик сидить у залі. Це ще один прояв мене, – із третього ряду всміхається 27­річний Андрій Іздрик.

19.14

Люди бояться втратити житло

Видавець Іван Малкович повільно заходить до залу. Тримає три книжки польського письмен­ника Бруно Шульца "Цинамонові крамниці" в перекладі Юрія Андруховича. Малкович оглядає стіл, витягає з кишені вологі серветки й акуратно протирає частину столу від кількох крапель мінералки. Дістає суху, витирає пальці. Ставить книжки в ряд.

У мікрофон оголошують, що презентація "Цинамонових крамниць" відбудеться в іншій залі. Малкович з Андруховичем прямують туди.

– Це співзвучно творам Шульца – плутанина в залах. Але якби ми були героями його текстів, ніколи не потрапили б до потрібної, – каже ­Андрухович.

– Так. Прийшли б на презентацію Мариніної, – усміхається Малкович. – Є письменники, яких читаєш і здається, ніби дивишся фільм, знятий багатьма камерами. Тексти Шульца – це фільм, знятий однією, яка повільно роздивляється все до дрібниць.

– Бруно – один із найзагадковіших письменників минулого століття, – розповідає Андрухович. – Дуже мало відомо про його життя, більшість творів втрачені. Знаємо, що жив у Дрогобичі й хворів на аутизм. Сюжет цієї книжки коротко можна описати так: "Це історія життя божевільного батька героя". В будинку Шульца у Дрогобичі немає музею. Там мешкають люди, їх нервує, що ходять іноземці, фотографують. Весь час бояться, що в них відберуть це житло.

20.03

Приснився мертвий поет

Після збірки "Груші в тісті" три жінки перестали спілкуватися з Юрієм Винничуком, ще дві описали його у своїх книжках. Після виходу у вересні роману "Танґо смерті" жодна жінка поки що не відвернулася від письменника.

– Присвятив я його двом, але, думаю, вони ще не встигли прочитати. Тому я спокійний. ­Першій відомстив, бо вона мене зобразила в своєму романі. Відповів їй тим самим. Вона змалювала наші стосунки, секс у кукурудзі й так далі. В її романі були наводки в іменах персонажів. Та й Іздрик якогось дідька в передмові згадує мене.

З Курковим раніше домовилися, що напишемо один про одного. Його роман "Львівська гастроль Джиммі Гендрикса" – про сучасний Львів. У мене тяжче, бо тільки півроману сучасні й треба було якось його вмонтувати.

Закінчив би "Танґо смерті" ще торік. Але готував антологію "Розіп´ята муза" – про ­поетів, які загинули на війнах та під час репресій. ­Хворів, коли відкладав роботу над антологією. Повертався – одужував. Був такий поет, Іван Дорожній, розстріляний 1937­го. Вірші його не міг знайти ніде. Жив у Москві, друкувався там в українських виданнях. У Львові їх не було. Мені приснилося, що його збірка віршів є в університетській бібліотеці, але не в каталозі. Вона виявилася в групі подарованих книжок. Дорожній мало писав, але ці вірші – рівня Володимира Свідзінського. Відчував, роблю щось важливе. Кожен письменник повинен когось воскресити. Тому що хтось нас через сто років підніматиме з попелу.

Субота, 6 жовтня, 15.20

Чого не українською мовою?

– Хотіла спитати, чого ж не українською мовою? – до Лариси Денисенко на стенді видавництва "Фоліо" підходить читачка.

Перед Ларисою розкладені примірники її нового роману "Відлуння: Від загиблого діда до померлого" російською.

– Це переклад. Оригінал українською, – пояснює письменниця.

Жінка йде без книжки.

– З цим перекладом до мене постійно підходять і пред´являють претензії. Я, мабуть, асоціююсь із повністю україномовними.

У перекладачки Наталії Фоміної почалася містична історія, яка перегукується із сюжетом книжки. Моя героїня думає, що її дід загинув давно. Виявляється, він помер нещодавно, і жив весь час поруч. Дядько перекладачки теж начебто був проголошений померлим. ­Після похорону її батька знайшли записи, що брат нещодавно виходив із ним на зв´язок. ­Зараз припускають, що дядько був розвідником, десь живе в іншому краю. Сказала: "Пані Наталю, недарма тексти взагалі приходять до нас. Напевно, вам варто далі шукати. Книжки, як люди, дуже рідко бувають випадковими".

– Ось, підпишіть, будь ласка, – до стенду "­Фоліо" повертається читачка з тим самим романом, виданим "Клубом сімейного дозвілля" українською.

15.51

Купила норкову шубу за 100 євро

– Запам´ятайте, тут немає жертв та жертво­давців. Є тільки ентузіасти й інвестори, – закінчує ведуча круглий стіл "Досвід crowdsourcing в українському книговиданні". Це – метод фінансування, коли кошти на проект або допомогу переказують усі охочі.

Зі сцени у фіолетових ботільйонах від DKNY сходить 32­річна львів´янка Галина Шиян. Її видавничий проект "Світло згасло в Країні Див" британця ДіБіСі П´єра – перший український приклад такого видання. На сайті "Велика ідея" 104 доброчинці перерахували на цей задум 24 701 грн.

– Шукала змін у житті, – розповідає Галина Шиян. – 10 років займалася бізнесом, набридло. Коли зустрілася з ДіБіСі в Единбурзі, одразу відчула – те, що треба. Повернулася до Львова, передала сестрі справи, сказала, що я – "президент на пенсії, виходжу в творчу відпустку". Зняла помешкання в Берліні, приїхала туди працювати над перекладом. Там два місяці пожила, потім подалася ще на два до Бразилії, а закінчувала в Барселоні. Для творчості мені потрібна мобільність.

Всі подумали, що їду в Берлін тусувати й розважатися. Але там інколи по декілька днів не виходила з хати. Потім увечері думала: треба піти з´їсти якийсь china­box. У такий момент відчула, що хочу норкову шубу. У травні востаннє перед виданням книжки поїхали з сестрою в Берлін. Відвідали парк Темпельгоф, який у романі має ключову роль. Лазили по маленьких крамничках одягу. В одній серед вінтажного барахла висіла така норкова шуба, яку я собі уявляла. ­Підходжу, а цінник 150 євро перекреслений на 100. В нас істерика. Купую цю шубу, в 30­градусну спеку в ній фотографуюся серед вулиці. Але в мене було відчуття, що це замкнуло цикл. Цю книжку прожила. Коли читаю описи Берліна, уявляю аж до тактильних відчуттів, – кожну бруківочку, кожен ріг, за який повернув герой.

18.20

Довідався про позашлюбного сина

– Є в цих французах щось загадкове. До старості красені. Наші чоловіки замолоду ­гарні. А потім, навіть якщо і не відростив черевце, ­погляд якийсь неромантичний, – каже жінка, років 50, на лекції французького письменника Жерара де Кортанза.

Він написав роман про мексиканську художницю Фріду Кало. Є автором понад 70 книжок, українською не перекладено жодної. Поверх ­сірої сорочки намотаний такий самий шарф.

– Є щось ненормальне в потребі по 10 годин сидіти за столом, писати й сподіватися, що то буде комусь цікаво.

Я – напівіталієць, напівфранцуз. Почав писати, аби заповнити пустоти, яких бракувало для повного уявлення, хто я і мої рідні. Друг якось сказав: "Якщо у тебе діряве взуття й це тобі заважає ходити, не поспішай позбутися дірки. Завдяки їй ти можеш навчитися літати".

Хтось із родичів обмовився, що в мого прапрадіда була позашлюбна дитина від покоївки. Під час роботи над одним із перших романів я довідався, що позашлюбного сина мав не прапрародич, а мій дід. Навіть мій тато ніколи не знав про існування свого брата. На жаль, на той час, коли я про це довідався, він уже помер.

21.19

"Самогон" – щось зроблене власноруч

– Чи готові ви слухати? Чи всі сіли на свої місця? Чи поклали руку на коліно сусідці? – читає за лаштунками текст Юрій Андрухович.

Так розпочинає перформанс із польським джазовим гуртом "Карбідо" за власним романом "Перверзія".

– Чи готові почути ангелів? А сплеск води? Як усі справжні опери, наша розпочинається увертюрою. Buona fortuna!

Чути оперний спів. На екрані анімація – старовинні італійські будинки та венеційські мости. Головний герой роману Стас Перфецький з´являється у химерних палацах із рибами. За сюжетом книжки він подорожує, в Італії закохується в перекладачку Аду Цитрину. У фіналі – безслідно зникає. Відеоарт змінюється тінями музикантів і Андруховича за білим екраном. Письменник читає вірші, якими розбавив прозовий текст. Потім виконує кілька пісень.

– Юрко багато працює над тим, щоб його твори можна було перекласти на мову музики. Щоб мали ритм, мелодію в словах, – каже після виступу басист "Карбідо" Марек Отвіновський. – Сам Перфецький грав на лютні, арфі. Ми не хочемо прямо відтворювати текст. Якби Юрій вийшов в образі Перфецького, а ми грали на арфах, то взагалі не залишилося б місця для уяви. Попередньо були проекти "­Самогон", "Цинамон". Назвою "Абсент" трилогія гарно закривається. Те, що робимо, не пов´язано напряму з алкоголем. Перший проект назвали "Самогон", бо в Юрія назва "Карбідо" викликала асоціації з самогоном, який пив в армії. Солдати робили його на карбіді. Слово "самогон" означає щось зроблене власноруч.

– "Абсент" – то від absence, тобто відсутність, – додає музикант Томаш Сікора. – Це може бути про зникнення головного героя або відсутність України в Європі.

Анна БАЛАКИР, Тетяна ІВАНОЧКО, Олена ПАВЛОВА