Письменники далі змагатимуться з попередниками, але читачі вже не переключатимуться на цей канал: кому цікаво дивитися бокс у ваговій категорії «супермухи»? Час од часу хтось риторично гукатиме: чому? Хто і навіщо скасував ритм «раз на сто років»? Добре, немає Дікенса – і не треба, проживемо якось без нього. Здався нам той Дікенс, їй-богу. Але Стівен Кінг замість Едгара По? Джоан Роулінг замість Джека Лондона? Умберто Еко замість районної бібліотеки? Небесні конкістадори, це ж нечесний обмін, навіть якщо він до біса символічний.

Конкістадори тільки сміються у відповідь: настане час, коли ви і Дена Брауна змушені будете взяти у рушники й повісити на покутті.

Якщо вірити сучасному мистецтву, де кожна хороша історія заслуговує на паскудний фінал, то Господь давно закрив свій автопарк. Він більше не катається туди-сюди, хоча кожного дня хтось кричить, що бачив у небі якусь дивну машину, котру розпирало від світла й щирого подиву; трактор вічності тяжко плюється мазутом ув окремому гаражі, комбайн апокаліпсиса ніяк не заводиться, вогненна колісниця пророка Іллі чи то розсипалась, чи зотліла. Бог-механік втомився конструювати для нас знаки та об’явлення, підсовувати креслення ковчегів та ділитися рецептурою перетворення води на вино, а вина на кров. Людина, однак, бере приклад зі змія та живиться сама собою, – і навіть відсутність хвоста їй ніяк не перешкоджає.

Не було і немає у світі нічого настільки таємного, чого не можна було б розкрадати, перепродувати й нищити. Література – перший злодій, бо ж точно відомо, у кого було слово і в кого воно тепер опинилося. Внаслідок зміни власника й перерозподілу статутного фонду сталося кілька цікавих речей. По-перше, кожен отримав нагоду зазирнути у майстерні Бога і щось там роздивитись, а як пощастить – то й поцупити. Щоправда, прокляття золотої антилопи, яка у профіль майже не відрізняється від Мамони, перетворює всі експропрійовані цінності на токсичні відходи. По-друге, колишня пластичність слова, що дозволяла умістити безмір сенсів, еволюціонувала до пластикової злоякісності. У цифрі ми здобуваємо коматозний спокій, якого так жадала колись кожна душа, опечалена незбагненністю літери.  Коли Прометей поцупив дещо вартісне – всі розуміли практичну цінність його переступу. Сьогодні суто технологічно процес обкрадання неба настільки простий і загальнодоступний, наче небо – також продукт, виготовлений у Китаї чи Польщі. Відтак кожному письменнику – цьому фаховому злодієві та чорному антиквару – доводиться мати справу з ринком підробок і втішати себе хіба тим фактом, що між фальсифікатами і копіями існує своя розмаїта градація, і що у світі не бракує рукотворних див, поруч з якими неопалима купина – всього-на-всього кущ, непомітно облитий бензином.

Сьогодні вартісним є вже не сам твір, а можливості його прочитати у різних системах координат. Ані письменник, ані читач не мають часу, щоб простежити родовід тої чи тої ідеї хоча б до якогось завалящого прометея; тим більше, що ринок прометеїв звіддаля смердить плавленим пластиком. Література зберігає сенс лише у палімпсестах, де важить не тільки ретельність, з якою підібрані тексти попередників, але й техніка їхньої ліквідації заради творення нового текстового шару: тільки так можна зберігати і примножувати здобутки культур, які добре зналися на ремеслі обкрадання Бога.

Бібліотека Вавилону практично добудована, люди нарешті можуть з чистою совістю нічого не читати: всі злочини покарані, перевидані, викладені в мережу; всі злодії кусають лікті, бо все дозволено; все таємне валяється під ногами, тож хоч куди поглянь – скрізь твердь байдужості та усміхнене небо, попиляне болгаркою на металобрухт.

Письменник – це старий циган, який штовхає поперед себе тачку, навантажену плутаниною іржавого дроту, прогорілими каструлями, деформованими пружинами та обрізками арматури. «Де ваші коні?», – думає він у серці своїм і підбирає в кущах банку з-під фарби. Де ті коні? Стогне кров у його жилах; він бачить на узбіччі здоровенний пакет зі сміттям і на мить зупиняється. Його тачка добряче завантажена залізяччям, нема куди щось покласти, але пакет зі сміттям щільний, непрозорий, його тут не було раніше. Циган не випускає тачки з рук, наближається до сміттєвої таїни на відстань копняка; мішок перевертається, щось там дзвякає (свято-цвях?), циган прислухається до себе, намагається розшифрувати звук, зрозуміти: варто чи не варто? Коней однак немає і вже, напевно, ніколи не буде.

Коні – це крадіжка, металобрухт – це жебрацтво. Циган спльовує під ноги, перекинутий мішок усміхається до нього своїми нерозгаданими нутрощами.

Шлях від літератури злодіїв до літератури жебраків не має нічого спільного з подрібненням, мілкістю душі – старому цигану теж хотілося б коней, а доводиться мати справу зі спалюванням автомобільних покришок.

У Бога немає потрібних нам запчастин. Він потихеньку рихтує колісницю для Іллі, й дуже важко переконати Його, що на «Порше Каєн» було би солідніше якось, ні? Щоправда, залишається ще сусідський гараж, де рукописи не горять, а патріархи носять годинники за сотні тисяч євро. Там дуже гнучка система знижок і все можна взяти в кредит. Правда, з дікенсами у тому гаражі теж напряг. Тільки нові моделі – швидші, зручніші, надійніші. А Дікенс… Кому він тепер здався? Давай, до побачення. Штовхай свою тачку.

Михайло Бриних