Київське видавництво «Темпора» славне тим, що не просто має смак до гарних рукописів, а і стратегічно планує їх регулярну появу. 

Принаймні, це уповні стосується видавничої програми з історіографії — чимало істориків уже здобули собі наукову репутацію саме на «темпорівських» виданнях.

До таких авторів належить Ярослав Тинченко, й на його прикладі добре видно механізм наповнення дискурсом території недавніх «білих плям». 2009–го вийшло піонерське дослі­дження цього автора: Ярослав Тинченко, «Українські збройні сили: березень 1917 р. — листопад 1918 р.» (яке «УМ» рецензувала 23.01.2010). Звичайно, навіть п’ятисотсторінковий обсяг тої книжки не міг висвітити усі складові теми, раніше фактично не досліджуваної. Далі автор почав «копати» і вглиб, розширюючи хронологічні рамки, і вшир, зосереджуючися на окремих напрямах військової історії. Так 2010–го з’явилася книжка «Герої українського неба: Пілоти Визвольної війни 1917—1920 рр.» (див. «УМ» від 22.02.2011). А вже цього року — «Військово–морські сили України 1917—1921». Те, про що у першій синтетичній праці ішлося на кількох сторінках, тепер викладено у детальній розвідці.

З формального боку, назва відповідає дійсності. І в уряді УНР, і за Гетьманата, й за Директорії існували військово–морські міністерства. Щоправда, штат їхній складався часом лише із трьох­ офіцерів. А от флоту, як дієвої бойової потуги, — не було. Парадокс: Чорноморський флот, що 1917–го базувався у Севастополі та Одесі, був грізною силою — вісім лінкорів, три крейсери, п’ятнадцять есмінців, сімнадцять підводних човнів. Команди, в основному, вкомплектовані українцями. Та й «відсоток українців серед офіцерства був значно вищим, ніж, скажімо, серед піхоти та кавалерії. Під час Першої світової війни близько 30 відсотків ключових посад російського флоту обіймали саме вихідці з України». Українізацію флоту, що почалася навесні 1917–го привітав тодішній командувач Олександр Колчак, родом із подільської шляхти. Восени утворено Чорноморський морський курінь, обрано керівників флоту, проголошеного українським.

І тут, на думку Я. Тинченка, сталася фатальна помилка: ідеологи й авторитети українського руху на флоті у складі всього куреня відбули до Києва на допомогу урядові УНР. Екіпажі кораблів лишилися без захисту проти більшовицької пропаганди. І ті агітатори зруйнували флот. І раніше команди не мали політичної визначеності — часто на кораблях вивішували три прапори водночас: Андріївський, червоний та синьо–жовтий. Більшовикам не вдалося повністю перетягти флот до себе — давалася взнаки масовість українського елементу. Як згадував один з очевидців, адмірал Колчак так звертався до українських морців: «Чорноморська сльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90% складається з синів цієї нації. Я не можу не витати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують на світі». Більшовицьким агітаторам не вдалося втягнути українських моряків у війну на своєму боці, але вони домоглися їхнього нейтралітету: з корабельних гармат були зняті та знищені замки, і флот, як бойовий засіб, перестав існувати.

Я.Тинченко подає історію усіх кораблів, що перебували на озброєнні у 1917—1921 роках: від закладання до загибелі або останнього транспортування на металобрухт. Так само простежено долю військово–морських українських формувань. Окремий розділ присвячено адміралам–українцям, які з’явилися разом із постанням імперії у XVIII столітті. Найбільше — трьох адміралів — дав шляхетський рід Горкавенків з Бориспільщини. Останнім морським міністром Росії (1911—1917) був полтавець Іван Григорович. Є у цій книжці і геть екзотичні сюжети, наприклад, про піратів 1918 року: «Моряки–дезертири старого російського флоту, що на малих кораблях почали грабувати різні судна (переважно — рибальські та вантажні) в районі Керченської протоки та на Азовському морі».

Подібним чином структурована і ще одна сьогорічна книжка Я.Тинченка — «Панцирні потяги, панцирники та залізничні війська у Визвольній війні 1917—1921 рр.». Подано біографії командирів та «біографії» самих бронепотягів (у 1919 році, наприклад, їх було 26), проаналізовано нечисленні спогади, окреслено тактичні схеми застосування цієї специфічної зброї. Зокрема, панцирні потяги почали були використовувати як десантний засіб (вантажили на платформи панцирники і «випускали» їх у несподіваних для ворога місцях), але цей досвід не набув тоді поширення. Самі ж панцирники — прототипи танків — так і не стали самостійною збройною силою, а виконували лише допоміжні функції; як писав мемуарист, «вони чимало спричинилися до моральної та бойової підтримки». До ринкових переваг обох рецензованих видань належить ілюстративна частина: як архівні фото, так і живописні рекон­струкції озброєнь та уніформи.

Ярослав Тинченко є також членом редакційної ради львівського міліарного альманаху «Цитаделя». Досвід таблоїдної журналістики, набутий ним у «Київських відомостях», вигідно вирізняє історика–журналіста поміж інших авторів цього періодичного видання. Матеріали Я.Тинченка зазвичай побудовані за детективною схемою: загадка, розслідування, аналітика. Такою, наприклад, є стаття «Кілька штрихів до біографії Віктора Курмановича» — воєначальника Української Галицької Армії, який «найбільше просунувся сходинками військової кар’єри ще в Австро–Угорщині — він був підполковником з освітою генерального штабу… командиром бригади австро–угорської армії». Цінність цього військовика усвідомлювали обидва боки ще під час Першої світової: коли він по­трапив до російського полону, австріяки обміняли його на одного з царських ад’ютантів.

Найцікавішою, либонь, у «Цитаделі» є Тинченкова розвідка «Комуністичний секретар з дивізії військ СС «Галичина». Ідеться про полковника Романа Долинського, який під час Виз­вольних змагань був хорунжим УГА, потрапив у полон до червоноармійців, до 1941–го перебував у Росії, а тоді утік до рідних Бережан і далі брав участь у формуванні дивізії «Галичина» та служив у ній на керівній посаді до кінця Другої світової. Знайдені Я.Тинченком архівні матеріали спростовують усталену біографію цього діяча; раптом відкрилося, що в російський період свого життя Долинський посідав високі партійні посади, співпрацював з МҐБ; будучи заступником начальника політичного сектора колгоспних господарств при Київському обласному земельному управлінні, у 1932—1933 роках був причетний до Голодомору. І при всьому тому німці довіряли йому, а очолюваний ним підрозділ у«Галичині» складався винятково з українців (без німецьких «комісарів»). Загадка цієї біографії досі не розв’язана, матеріал закінчується так: «До дивізії «Галичина» він вступав зі щирим серцем. Але в такому випадку його дуже швидко виявила би радянська розвідка. Долинського шантажували б, пустили би чутки чи підкинули документи про його радянське минуле. Але цього не було. Долинський працював у Бережанах і служив у дивізії «Галичина» під своїм справжнім прізвищем. Отож, якій саме ідеї насправді служив Роман Долинський протягом 1941—1961 років — комуністичній чи націоналістичній — це питання ще відкрите».

Альманах «Цитаделя» засновано львівським видавництвом «Астролябія» 2009–го. Напутнє слово до першого випуску ще ­встиг написати видатний історик Ярослав Дашкевич (а у другому випуску міститься його біографічний нарис про генерала УНР та УПА Павла Шандрука, який першим, іще 1921–го, написав теоретичну розвідку «Танки і їх тактичне значення в бою»). Очолює цей періодично–книжковий проект доцент філософського факультету Львівського університету Олег Фешовець. Вийшло уже сім книжок, що містять історично–військові матеріали різного роду: біографії, мемуари, озброєння і техніка, батальний живопис, реконструкції, військова символіка та уніформологія.

Костянтин РОДИК