Re: цензії

Багато журналістів дорікають спортсменам та митцям, звинувачують їх у майбутній депутатській бездіяльності. Мовляв, яку користь в парламенті принесе спортсмен, письменник, актор або співак? Відкрийте шлях справжнім професіоналам!

Парадокс в тому, що парламент то така хитра інституція, котра здатна розбещити усіх.

Щомісячна гарантована заробітна платня, матеріальна допомога, законні пільги, гарні умови праці та відпочинку, якісне медичне обслуговування, харчування, а також, соковиті пенсійні перспективи. І все це – цілком легальні джерела прибутку. А є ще напівлегальні (не мій термін) та нелегальні.

Практично відсутній контроль роботодавця, гнучкі терміни виконання робіт (за рідким виключенням), імунітет фактично від всього та усіх.

До послуг народних обранців - армія помічників (посвідченнями яких можна цілком прибутково підторговувати) та апарат парламенту. Ці люди якраз працюють, часто – цілодобово, часто вся їхня праця опиняється в кошиках для сміття.

Правники в парламенті втомлюються від права. Ледь не вперше в житті вони усвідомлюють, яка марудна справа юриспруденція, та, зокрема, законотворення. Краще не вичитувати пункти, підпункти законопроектів, не мучитися з дефініціями та конституційністю, а піти і виступити на будь-якому політичному або соціальному шоу.

Економісти та фінансисти в парламенті починають бачити в труні економіку та фінанси. Це менш марудно за законотворчість, але також – туга. Звичайно, якщо це не стосується лобізму або/та питань власного збагачення.

Менеджери в парламенті не хочуть займатися антикризовими питаннями. Пішли під три чорти мовна, освітня та культурна політика, до біса пішов регламент, питання економіки, армії, гендеру, дискримінації, медицини або екології!

Менеджерів цілком вистачає на те, що спровокувати бійку стільцями; заховати картки для голосування в сейфі голови іншої фракції, когось змістити чи підставити.

Я знаю мало людей, котрих не вражає проект закону про державний бюджет. Люди реагують на цей талмуд приблизно так само як школярі реагують на "Війну та світ" Льва Толстого або на "Яссу" Юрія Мушкетика. Але народні депутати цілком спокійні. Це працівники профільних комітетів та центрального апарату бігають з червоними очима і ледь встигають належним чином оформити зауваження та пропозиції.

"Они думают, что я больной это все читать?" - наче як за всіх запитує один з народних обранців, обличчя-прізвище та діяльність котрого просто неможливо запам’ятати. У відповідь йому дають листи профільних комітетів, зведені таблиці зауважень та висновки департаментів центрального апарату. "А эти-то чего хотят? Понаписывали", - обурюється народний обранець.

Натомість працюють помічники. Підкреслюють ті тези, котрі можна використати в якості популістського галасу: "Людоньки, що ж ся коїться, крадуть!" Ще підкреслюються бюджетні статті, про котрі ніяк не можна забувати (раптом якийсь уважний розумник помітить та виключить наше, кровне) або статті під кодовою назвою: "про наші інтереси забули", в даному випадку від народного обранця вимагається телефонувати та гудіти в усі труби, щоб не забули, прописали та збільшили цифри.

Крім законопроектів народні депутати покликані перейматися людьми. Але що ж поробиш, коли люди остогиділи народним обранцям ще до початку передвиборної компанії. Нема дурних займатися зверненнями виборців. Тут в нагоді знову опиняються помічники народних депутатів. Гарний помічник інтуїтивно або свідомо має зорієнтуватися, яку справу можна максимально використати для покращення іміджу свого шефа, або з кого можна вибити максимальну суму грошей за вирішення питання.

Звичайно, є помічники – ідеалісти, котрі хочуть допомагати народному депутату вдосконалювати законодавство або дійсно допомогти людям. Ідеалісти є й серед народних обранців, на жаль, майже всі вони ніякі менеджери. Я пам’ятаю часи, коли за простими робочими столами майже під ніч можна було помітити Віктора Шишкіна, Ігоря Коліушка, Сергія Головатого, Володимира Стретовича, Олександра Лавриновича, Ксенію Ляпіну, Юрія Ключковського й багато кого ще. Вони працювали, сперечалися, обмінювалися кращими, на їх погляд, формулюваннями. Але завзяття швидко зникає. Так, з іскри може розгорітися полум’я, але чи можливо це в каламутній воді?

Ідеалістів витискають інтригани та бариги, котрі до того ж легко синтезуються.

Списки кандидатів в народні депутати зазвичай нагадують колоди карт. До однієї колоди потрапляє король з іншої колоди, туз із ще однієї, джокер з нерозпечатаної… Туди ніяк не можуть потрапити шахові фігури, хоча назви й співпадають: король, королева, шістки-пішаки.

Якщо нам хочеться реальних змін – певне, краще міняти не гравців, а саму гру. Але без зміни гравців це неможливо.

Лариса Денисенко