Попередні автори серії «Автографи часу», в якій вийшов роман–апокриф Володимира Єшкілєва про «масонські» мандри Григорія Сковороди, писали здебільшого про власні комплекси, натомість в «Усіх кутах Трикутника» йдеться про чужі. І це правильно, адже даремно вважається, що письменник завжди мовить лише про себе, оскільки це стосується художнього, а не науково–популярного жанру. У якому бажано зосередитися на описуваному матеріалі, а не на його дидактичних бганках зі свого власного душевного полотна. Тож, мовлячи про комплекси малого Грицька Сковороди, автор роману доречно порівнює їх з аналогічними комплексами Гоголя, засилаючи свого героя туди, «де під велетенськими пекельними сковородами ніколи не згасає караюче полум’я, куди ніколи не заглядають Боженька і сонце і де на одній із тих сковорідок сповниться погроза, до пори до часу схована у родинному прізвищі».

Загалом про Сковороду за останні часи мовлено чимало, утім, знайомлячись iз химерною топографією цього роману, розтягнутою між століттями, переконуєшся, що «кольорові будівлі з трьохсотими номерами виявилися веселішими за сірі і жовті з двохсотими». Тобто про видатного філософа, звичайно, писали, але так, як сьогодні, у жанрі пригодницького роману, — ніколи. Автор уже демонстрував нам своє уміння витинати альтернативну історію з мороку офіціозу, і його роман про скульптора Пінзеля залишається кращим тому підтвердженням. Не сказати, що інші біографічні романи, які виходили у згаданій серії, були гіршими, але їхні автори не дозволяли собі авантюри сюжету, складаючи конспект офіційних доль своїх героїв. Хіба що намагалися підверстати їх до власного депресивного світогляду, вважаючи це за вдалий літературний хід.

Натомість автор «Усіх кутів Трикутника» завжди любив поєднувати більш цікаві контексти. Наприклад, простенькі стосунки детективно–кримінального характеру за нашого часу і складні розклади якого–небудь далекого 1780 року, коли «у Харкові з великою помпою святкували заснування намісництва». У цьо­му характерна ознака просвітницької прози Володимира Єшкілєва, який — наче той Сковорода — намагається розв’язати таємницю людського життя і заодно заповнити хоч якимсь сенсом своє існування — в миру, в літературі, у філософії. Іноді це йому вдається, і тоді на світ з’являється чергова містифікація головного ідеолога Станіславського феномену. Із відповідною герменевтикою обраної епохи, яку не кожному до снаги зрозуміти, а вже вподобати текст, у якому Сковороду змальовано шпигуном, масоном і гомосексуалістом, поготів.

Отже, у романі йдеться про дослі­дження доволі колоритними персонажами з сучасного наукового світу — цієї «юдолі дисертантських сліз, пошлих інтриг і копійчаних заробітків» — того таємничого періоду, коли у «світогляді Сковороди відбулися певні зміни, і він почав глибше вивчати Біблію й цікавитись гностичною символікою». Якщо точніше, то інтригу закручено довкола того факту, що прізвище Сковороди виявили в архівах італійських масонських лож вісімнадцятого століття, герой знайшов священні артефакти, а його самого розшукала язичницька секта. Романні долі цього разу не перехрещуються в часі, як це іноді дозволяє собі автор, зате паралелі простежити можна. Особливо, коли йдеться про вищезгаданий світ української гуманітарної науки. «Старі уявлення стають уже не просто застарілими, вони стають шкідливими, — зазначає один iз героїв. — Вони шкодять, перетворюють гуманітарну сферу України на дурнувату культурницьку оперетку. Я не хочу чемно деградувати разом із тим, що ви так делікатно назвали «аграрною цивілізацією». Не хочу бути охоронцем тотального виродження. Я хочу, щоби великий потенціал минулого органічно і продуктивно ввійшов до сучасного життя. Щоби він працював на життя. Щоби він жив цим життям».

За сюжетом, цей самий герой, таким собі Мефістофелем з’являючись до столичного академіка, нагадує, що науковці досі тішаться міфами, вважаючи Сковороду винятково народним філософом, який босий ходив селами, грав на сопілці й проповідував сердечну науку. Тобто робив те, що згодом, запізнавшись із масонами у своїх європейських мандрах 1750—1753 рр., «з потом і кров’ю із себе вичавлював». Мовляв, кожен шукає для себе близьке і зрозуміле — як Сковорода, «несучи масонське Світло у степи Тартарії».

Натомість розплата все одно всіх знаходить. «Блискавка влучає у ті місця, де сховано гріхи і скарби», — цей парафраз у романі звучить недаремно, і врешті–решт розумієш, що саме в ньому полягає головна думка цього твору. Можливо, світ, полюючи за героєм, таки не спіймав його, але автор принаймні наголосив на тому, для чого ці лови. Адже людина і слабка, і водночас дорога для Всевишнього, як Його дитя і подоба. І тому будь–які «масонські» манівці, якими Сковорода у романі Єшкілєва виблукав до фіналу, не заступили йому шлях до єдино можливого розуміння Бога як цінності, що потребує розбудови насамперед у самому собі — грішному сосудові з коштовного каменю віри.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО