Водевільна історія з присудженням Шевченківської премії Василеві Шкляру за книгу «Чорний ворон» і відмовою «лавреата» від її отримання з огляду на антиукраїнську діяльність головного освітянина держави без сумніву привернула увагу до визвольної боротьби українців 20–х років минулого століття і непересічних особистостей — отаманів, які стояли на чолі селянських загонів не лише Холодного Яру, а й усієї України. Один із них Данило Ількович Терпило (отаман Зелений). Відкрив його для сучасного загалу відомий дослідник, президент Історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль, який свого часу надихнув В. Шкляра на написання «Залишенця».

Українська національно–визвольна революція спричинила появу такого унікального сонгму героїв і характерів, круговерті подій і доль, що описати їх одному В. Шкляреві не до снаги. Калейдоскоп життя крутився з шаленою швидкістю, міняючи місцями впродовж лічених тижнів, а то й днів, переможців і переможених, друзів і ворогів, своїх і чужих, народжуючи велетів українського духу — Павелка, Смоктія, Гризла, Божка, Гончара–Бурлаку, Степового–Блакитного, Семена Ільницького, Соколовських, Марка Безручка, Петра Дяченка, Ангела, Григор’єва...

У перших лавах борців за волю України був отаман Зелений, який у центрі України, на території чотирьох губерній захищав українських селян не лише від різних зайд, а й, іронія долі, від центральної Української влади. Загинув отаман за загадкових обставин (не виключено, що й від рук своїх) і похований таємно. Чим не матеріал для нового роману? Та, крім красного письменства, існує ще й сувора правда історичної науки, як–от нова книга Романа Коваля: «Отаман Зелений» (К.: Історичний клуб «Холодний Яр»; Кам’янець–Подільський: Медобори–2006).

Історику вдалося максимально повно відтворити діяльність Зеленого впродовж 1919 року. Він описує фактично по днях дії отамана, його ставлення до бойових побратимів–козаків, інших отаманів, чільників Української держави, насамперед С. Петлюри. Робить це з притаманною для історика точністю й, водночас, експресивністю, підкреслюючи свою оцінку й ставлення до кожного з них. Тому до книги помістив найповнішу інформацію не лише про отамана Зеленого, а й унікальні спогади повстанців, їхніх ворогів, свідчення очевидців, фотографії, списки козаків і старшин Дніпровської повстанської дивізії та загону ім.  отамана Зеленого, а також репресованих у 1937—1938 рр. трипільчан тощо.

22 січня 1919 року (День Злуки УНР і ЗУНР) просто з Софійської площі роззброювати Зеленого вирушили січові стрільці (до півтори тисячі багнетів, 200 шабель, вісім польових гармат). Як пізніше зазначав командир цього «експедиційного корпусу» Осип Думін, завдання не виконали, та й не могли виконати, бо «у рядах отамана Зеленого стала більшість тамошнього селянства». Такий ось виверт історії: і Зеленого не роззброїли, і своїм на Полтавщині не допомогли; тож за п’ять днів втікала Директорія з Києва, лишаючи його на поталу московській комуні.

Окупанти швидко проявили себе. Настанова їхнього командира В. Антонова–Овсєєнка була чіткою: «Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность их такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери... У нас кровь лучше, сердце — тверже, нервы — крепче... Мы должны выжать все возможное из Украины, чтоб усилить военный потенциал России». Витискали з таким завзяттям і жадібністю, що за лічені дні проти окупантів повстала Україна, а 10 квітня народні месники навіть спробували звільнити Київ від червоних загарбників. Але не вдалося.

Окупанти діяли за відомою методикою — поділяй і володарюй, але не змогли «расколоть сєло». За свідченнями Хаїма Раковського, між 1 квітня і 15 червня проти «соввласті» спалахнуло 328 повстань. Тому історик–чекіст Бернард Голованівський оцінював «український повстанський рух як явище набагато небезпечніше і серйозніше, ніж регулярна петлюрівська армія».

— Із початком травня 1919–го на Трипілля рушили червоні карателі. З Києва вздовж Дніпра просувався загін Толоконнікова, із заходу — відділ Кісселя, з півдня — бригада Шарого–Богунського. Дніпром наступали три бронепароплави і бронекатер. За кілька днів до них приєдналися київські запасний і стрілецький, робітничі та матроські батальйони, прикордонний і резервний комуністичний полки, загін угорця Факете. Загалом у травні большевицька Москва кинула на трипільців 21 тисячу червоноармійців.

11—15 травня «Трипільська республіка» впала, та дивізія Зеленого знищена не була. Вона зникла — її розпустив отаман. Ненадовго, бо вже 3 липня Зелений звільнив Трипілля від окупантів, а 4 липня влаштував показове купання комсомольців–паліїв у Дніпрі. 15 липня 1919 року у Переяславі він публічно скасував угоду 1654 року про «возз’єднання з Росією». Тож наступний, липневий наступ червоних на Трипілля був іще масштабніший за травневий: його підтримувала навіть авіація — доволі екзотичний тоді рід військ. Довелося Зеленому відступати на південь. Та окупантам, які трапилися під гарячу руку отамана, не пощастило — зокрема, загону «наркома з військових і морських справ» Подвойського. Водночас назустріч насувалися «єдінонєдєлімщікі» Добровольчої армії Денікіна. Довелося Зеленому під Білою Церквою пошарпати Терську пластунську бригаду. А Українська регулярна армія під орудою С. Петлюри в той самий час зберігала щодо денікінців нейтралітет...

— Керувати партизанським військом у кількадесят тисяч надзвичайно складно. Адже до складу входять не кадрові старшини і навчені солдати, а добровольці — пересічні громадяни, нерідко схильні до анархії й самоуправства. Партизанський командир повинен мати «особисту хоробрість, організаційний хист, матеріальну безінтересовність», — пише Р. Коваль. А ще для нього не існує фронту і запілля, звідусіль оточують вороги, для яких «человеческая жизнь в оккупированных странах абсолютно ничего не стоит... устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычайной жестокости» (Лейба Троцький). До всього, у Зеленого не склалися взаємини з Петлюрою, але, попри те, отаман наполягав: «Самі ми його вознесли, то нічого й носом крутить; мусимо й далі його триматись... Ми визнаємо за верховну владу Українську Директорію з її теперішнім соціалістичним правительством і будемо їх піддержувать до скликання парламенту... який один тільки являється правосильний змінити закони». Постава справжнього державника, яку не часто зустріти й нині, а під час війни на кілька фронтів — і поготів.

Костянтин ДИКАНЬ