Головним, за великим рахунком, питанням зустрічі було те, чому за 20 років українська держава не змогла модернізуватися, а українське суспільство не стало заможним.
- Пам’ятаєте, на початку дев’яностих років поширювалися листівки про те, що, за підрахунками німецьких фахівців, відповідно до всіх економічних показників, Україна мала найкращі шанси на успіх із усіх колишніх радянських республік? На жаль, факти показали, що ті фахівці помилилися.
На думку Грицака, головна причина неуспішності України – в цінностях більшості її населення. Це – цінності самозбереження, а не самореалізації.
- Безпека і виживання – ось головні потреби українця, аж ніяк не самореалізація. Наприклад, Євген Головаха якось навіть вивів формулу голосування наших співгромадян. По-перше, українці ніколи не голосують за радикальні «екстреми» (лише незначний відсоток). По-друге, українець краще проголосує за старого бандита, ніж за нового демократа. І то не через нелюбов до демократії, а лише через те, що вже знає, чого чекати від попереднього керманича. На жаль, із такими цінностями реформ і проривів не роблять. Це – цінності закритого суспільства.
Ярослав Грицак переконаний, що успіх суспільству приносять інші цінності, передусім самореалізаційні. Навів він також іншу цікаву схему, з іще веберівським підґрунтям. За нею, в сучасних реаліях потенційна ймовірність розвитку, заможності суспільства вимірюється такими антитезами: краще ведеться монотеїстам, ніж політеїстам, християнам, ніж усім іншим, західним християнам краще, ніж східним, і протестантам краще, ніж католикам.
Звісно, схема ця легко піддається критиці. Хтось із присутніх висунув «зустрічну» формулу: про те, що розвиток і рівень добробуту країни прямо пропорційно залежить від кількості атеїстів у ній. Її Грицак розкритикував, а після цього вже визнав, що зовсім не впевнений у правильності «своєї».

З подачі Вахтанга Кіпіані обговорили ще один чинник – толерантність. І він, і Грицак переконані, що вона притаманна саме успішним країнам.

Відтак, розмова перейшла на друге істотне питання: якщо «не пасують» цінності, то як змінити їх, а заразом і країну? На переконання пана Ярослава, «стрибок», зміна парадигми та інші кардинальні реформи можуть відбутися тоді, коли критична маса, більшість суспільства усвідомить, що «так далі не можна», що «гірше вже немає куди» і коли сформується опозиційна еліта – рішуча, мотивована і така, котра знає, що робити. Так було в Західній Німеччині, у Польщі, в Грузії.

- Подивіться на лідерів Революції троянд і порівняйте з їхніми українськими колегами! Усі ті грузинські політики молодші, знають по дві-три іноземні мови й мають освіту в світових вузах. На жаль, у нас такої еліти не було і немає. Наш політичний істеблішмент – це «еліта» провінційної, закритої країни.

Тим не менше, Ярослав Грицак – не цілковитий песиміст. Позитив він бачить у тому, що нинішні поразки українського суспільства – привід усе ще раз обміркувати й спробувати знову підготуватися до ривку. Тим паче, що, на його думку, вже з’являється вічуття того, що гірше бути не може. А це дає надію на зміни.

Олег Коцарев