Для творів, які не дуже піддаються жанровій класифікації, існують видавничі анотації, зазвичай написані авторами. Те саме, здається, маємо у випадку з романом «Дерево Бодхі» Петра Яценка, назву якого коротенька нотатка наприкінці тексту тлумачить легко і невимушено, немов біблійний палімпсест епохи раннього Апокаліпсису: «Дерево бодхі — рослина, сидячи під якою, Гаутама Будда отримав просвітлення. Насправді ж це звичайне дерево роду фікусів». Звичайнісіньких фікусів, розумієте? З яких спочатку можна зірвати яблуко гріха, а потім вистругати ковчег і податися світ за очі у пошуках сучасної української прози.

Дія роману, виданого львівською «Пірамідою», відбувається у негусто населеному пункті галицького краю, чи пак закрою, тобто у пересічному Місті Сільського Типу, на вулиці чи то Замкового Саду, а чи Садового Замку, хоч цілком може бути, що на вулиці Січневого Повстання або Липневих Вакацій, як значить сам автор. У такий спосіб він ніжно іронізує з містечкової топографії, в якій вулиця Леніна з часом змінювалась на вулицю імені Гітлера, і навпаки, аж поки не ставала нейтральним бульваром Тараса Шевченка.

Утім своїх героїв автор «Дерева Бодхі» любить, особливо героїнь. Довкола однієї з них, власне, й закручується інтрига. Хоча, яка може бути інтрига в бібліотекарки, яка у свої 35 років із тридцятьма п’ятьма кілограмами зайвої ваги і вільною кімнатою у двокімнатній квартирі не плекає ілюзій щодо чоловіків? Правильно, тільки кінематографічна, як у фільмі «Бубен, барабан» iз Наталею Негодою у головній ролі. По–перше, у неї в квартирі невмолимо виростає Дерево Життя, по–друге так само буденно вона десять років поспіль заливає сусідів, які винні її бібліотеці книжки. І на чай до неї регулярно приходять перевдягнуті апостоли новітньої Руїни: завідувачка бібліотеки, хронічно втомлена очікуванням виходу на пенсію, весела кондукторка, яка прибуває просто на трамваї, і якась маленька жінка в чорних, пропахлих потом колготах.

Загалом дивні вони, ці героїні сучасних романів. У Володимира Сорокіна одна така отримувала статеве задоволення лише коли по радіо лунав Гімн СРСР (нагадаймо, що так само винятково під гімн, але України, відходить до обіймів Морфея герой останнього в часі роману Андрія Куркова). Натомість героїня «Дерева Бодхі» отримує оргазм — «вдруге, після дитячих дослідів» — лише вдягнувшись у дідівський костюм із медалями і пачкою цигарок у кишені, одну з яких обов’язково треба викурити під час злягання з родинним минулим. Воно й не дивно, якщо зважити, що у вільний від марудної роботи час наша бібліотекарка займається тим, що спостерігає персонажів, які регулярно справляють свої потреби в її парадному: офіціант у білосніжній сорочці й чорній камізельці, що працює у барі через дорогу, таксист у димчастих окулярах, який приїжджає на таксі кольору кави з молоком, але насправді жовтому, двоє молодих жінок зі знебарвленим волоссям і в трусах «танго», що просвічують крізь тонку тканину літніх штанів, і навіть шістдесятирічний дядечко у кремовому береті.

Тутешні герої, до речі, не кращі, і місцевий Принц, зачинившись у кабінеті, взагалі міряє на себе туфельки Попелюшки, поки ті не допасуються. Але якщо навіть допасуються, все одно за трамваєм героїні стрибатиме не він, а одноногий молодик iз милицями в руці, якому героїня помахає зі співчутливою посмішкою, а він вільною рукою весело махне їй у відповідь. У такий спосіб у романі «Дерево Бодхі» з перемінним успіхом триває побутовий абсурд, і все у цьому затхлому провінційному житті заростає як не підвіконними хащами і квартирними джунглями, то вже точно хворими фантазіями, запліснявілими плітками і всохлими долями героїв. Тіло тут бринить, як камертон, секс нагадує гру в кролика в ямці, а смерть — вихід iз гри у буденну реальність. Оскільки направду важко сказати, хто живий у цьому сонмі сонних фантазій, а хто давно помер і навідується до героїні роману винятково з пропозицією вальсувати на перехресті. «Бог не помер, — вичитує наша героїня у «Релігійному віснику. — Він збожеволів». І це не дивно, панове, адже важко бути Богом iз такою паствою.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО