Високо в Австрійських Альпах, у містечку з раритетною назвою Рауріс, щойно закінчився ще один літературний фестиваль, цього року вже 40-й за рахунком. Але я не про нього.

Добратися до Рауріса залізницею неможливо, бо вона до нього не прокладена. Слід висідати на найближчій, за кілька десятків кілометрів, станції Шварцах. Між нею та Раурісом постійно курсують фестивальні бусики. Я знав, що мене зустрічатимуть. Водій чекав коло виходу зі станції. По ньому було видно, що чекає він таки мене. Навіть якби він не тримав у руці таблички з логотипом фестивалю, я знав би твердо, що він по мене. Ну, не міг же він зустрічати отих турецьку маму з дочкою, що дріботіли за кілька кроків позаду!

Водій був, що називається, добряком, він випромінював задоволення і приязнь - такий великий вайло в окулярах і з дитячим виразом усмішки. Коли ми рушили, виявилося, що він ще й балакун. І не просто собі, а такий, що знає, звідки я приїхав.

"У вас цього року вибори, - каже він, уже й не викликаючи в мене особливого здивування. - Як ти думаєш - фальшувати будуть?". Я відповідаю, що більше ніж упевнений - будуть. "Але як це можливо?" - не розуміє щасливий австрієць. Мені пригадуються кулькові ручки в кабінах для голосування, наповнені якоюсь такою штукою, що невдовзі висихає на бюлетені й він уже вважається недійсним. Крім того, на думку спадають і деякі інші дотепні методи. Як наприклад, фотографування на мобільник "правильно" поставленої відмітки і демонстрування її правильним хлопцям з метою отримання від них другої половини підкупу. Ну, ви все це знаєте.

"І це лише два способи із двохсот двадцяти двох", - ледь не з гордістю кажу я. "Ми б ніколи не додумалися, - хитає головою водій. - Ви таки хитріші за нас". "Хитрість - це наше все, - погоджуюся з ним. - У нас навіть приказка така є: чого хитрий? Бо дурний! Чого дурний? Бо хитрий!".

Приказка, звісно, несправжня. Але на водія справляє враження.

"У нас тут живе одна українка, - розповідає він. - Зі Львова. Вона близька подруга моєї колишньої дружини. А моя колишня дружина росіянка з Іркутська. Коли ми познайомилися, вона була стюардесою в "Аерофлоті". Дуже така струнка жінка, ти можеш собі уявити. У нас двоє дітей, але ми не живемо разом". "А діти, мабуть, обома мовами говорять?" - запитую. Він заперечує: "Ні, лише німецькою. Вона не хотіла, щоб вони знали російську. Не знаю чому. Мені також не дала російську підучити". Я здогадуюся, в чому річ, але вголос кажу: "Мабуть, у такий спосіб вона ще рішучіше порвала зі своєю батьківщиною". "Швидше за все - так", - знизує плечима він, по-дитячому всміхаючись.

Коли ми прощаємося перед готелем у Раурісі, він обіцяє прийти наступного дня на мій виступ разом зі знайомою львів´янкою. Забігаючи наперед, скажу, що він прийшов, а львів´янка ні. І в цьому випадку я так само здогадуюся, в чому річ. Ми - люди непомітні і тихі, нам би якось це життя перебути, щоб не висовуватись і зайвий раз не світитися.

Через два дні фестивальний бусик відвозить мене назад на станцію Шварцах. За кермом уже інший водій - з вигляду не такий добряк, як той перший, і не такий, як той, балакучий. Однак і він часом про щось заговорює. "Зі Шварцаха ви далі куди?" - питає він. Я відповідаю, що потягом до Відня з пересадкою в Зальцбурзі. Ще якийсь час їдемо без слів. Проте він усе-таки прагне спілкуватись. У таких випадках найкраще звернути увагу на природні та погодні явища. У горах весна, але на узбіччях і верхах іще повно снігу - сіруватого і кашоподібного. От про нього ми й поговоримо.

"У Відні, напевно, снігу вже немає?" - запитує водій. "Здається, ні, - кажу. - Я, власне кажучи, не дуже знаю, бо був лише проїздом. Я не живу у Відні".

Тоді він, звичайно ж, цікавиться, де ж я в такому разі живу. І почувши від мене, що в Україні, зненацька пожвавлюється.

"Моя колишня дружина - українка, - розповідає він. - У вас є таке місто - Сумі?". "Суми", - виправляю я. "Саме так, - каже він. - Ми тринадцять років прожили разом, але розійшлися. Нам так і не вдалося порозумітися. Про це сумно згадувати". Слово "сумно" насправді не звучить, бо він же говорить німецькою, а німецькою воно "traurig". Але в його випадку слово "сумно" підходить особливо добре - через оті Суми. Чорт забирай, хочеться мені крикнути, вони тут що, ці водії бусиків, усі подуріли? Але я не подаю вигляду. Мені здається, наче він от-от скривиться і почне, наприклад, плакати. Слава Богу, що ми під´їжджаємо до станції у Шварцаху. Висідаючи з бусика, я тисну йому руку приблизно з таким же співчуттям, як і минулого разу його вайлуватому добрякові-колезі. Мої відвідини закільцьовуються, набуваючи композиційної стрункості: колишня дружина туди, колишня дружина назад і якась львів´янка посередині. Ось і все, що ми можемо дати цьому світові.

Юрій Андрухович