Крім любові, ненависті й відданості, існують також речі менш запеклі. Але від цього не менш клопіткі. Вони не так випалюють тебе зсередини й не вимагають щоденної боротьби та знемоги. Ці речі стосуються довгого багаторічного спілкування з друзями – тими, хто одного разу з´явився в твоєму житті й лишається там назавжди, незалежно від твого бажання (чи небажання) мати з ними справу. Тому що справжні друзі, вони як родичі з боку дружини – спочатку сприймаєш їх як певне непорозуміння, такий собі доважок від примхливої долі, а потім найкращі з них виправдовують у твоїх очах саму інституцію шлюбу. І ти іноді думаєш – чому я спілкуюсь із цією людиною? В нас різні погляди на життя, різні політичні, партійні та релігійні переконання, різний соціальний статус і фінансова спроможність, що нас може об´єднувати? Але людина наповнена занадто великою кількістю парадоксів та протиріч, аби шукати логіку у всіх її діях та вчинках. Не варто шукати особливого логічного пояснення колам спілкування – деякі друзі з´являються в нашому житті саме заради того, аби позбавитице життя бодай якоїсь логіки та впорядкованості. Знайома нещодавно сказала: "Гадаю, мені вже пізно заводити нових друзів". Спочатку хотів відповісти їй щось підбадьорливо нещире, мовляв, друзі як таргани – їх не заводять, вони самі приходять до наших квартир. Але потім подумав – можливо, вона має рацію. Можливо, з друзями справді така річ – на кожного з них ми маємо виділяти свою частку серця, а серця наші, на жаль, не безрозмірні, вони мають свої межі, за які рідко виходять. Як озера, скажімо. І тому нас не вистачає на спілкування з усіма, ми так чи інакше контролюємо ці кола, залежно від того, яке велике у нас серце. І як багато в нас вільного часу. Бо співіснування з друзями взагалі потребує багато часу. Це щоденна корисна праця, щось на зразок догляду за садом, з яким маєш давати собі раду, не зважаючи на те, які плоди зріютьна твоїх деревах. І навіть друзі, з якими порвав, теж нікуди з цього саду не зникають. Просто стоять, забуті, віддалік, заважаючи насолоджуватися життям. Така собі печальна метафора, яка, попри всю свою надуманість, видається мені доволі справедливою. Спілкування не є лінійним і має свої внутрішні цикли та періоди. Починається все зазвичай несподівано, незакономірно й через це – незабутньо. Друзі вриваються в твоє життя, мов комети, лишаючи в пам´яті сліди, ніби сліди цигарок на готельних ковдрах. Перша фаза товаришування, мабуть, найбільш інтенсивна, вона, власне, й закладає підвалини майбутньої багаторічної прив´язаності до людини. Потрібно спробувати перевернути разом світ, відмінити всі правила вуличного руху, аби людина справді стала для тебе важливою та близькою. Далі все стає не так цікаво – починається підтримування стосунків. А стосунки, вони мов жінки – підтримувати їх приємно, але важко. Це вимагає уважності й терпіння, доброго настрою й легкої вдачі. Друзі іноді виявляють себе не з найкращого боку. Іноді вони діють не так, як би тобі хотілося. Вони віддаляються й зникають, повертаються й дистанціюються, дорослішають, одружуються, розлучаються, старішають, стають у позу, дуріють й іноді помирають. Приблизно те саме і в тій таки послідовності відбувається і з тобою. І вже від тебе залежить, наскільки ти готовий узгоджувати власні транформації з зтими трансформаціями, що відбуваються з твоїми друзями. Тому що найпростіше, звісно, це помічати зміни в навколишньому. І не помічати їх у собі. До чого я веду? Є міста, куди повертаєшся з особливим бажанням та нетерпінням. Оскільки знаєш, що ці міста чекають на тебе, оскільки в цих містах є твої друзі. Яких ти хоча й не бачиш надто часто, проте все одно любиш і час від часу згадуєш. З цієї причини я люблю, скажімо, Берлін. Ось і цього разу все було так, як має бути поміж старими приятелями – вогонь, вода і мідні труби перемоги, радість спілкування і щирість промов, нічне золото алкоголю й розповіді про сокровенне (чуті всоте, проте від цього ще коштовніші). Співи в автомобілях, танці на столах і невимовно свіже повітря березня, в яке заплітаються нитки тепла, роблячи дихання гарячим і терпким. Найголовніше ж – знову всіх побачити. І знову з усіма переговорити. Бо в них усіх стільки всього сталося! Юрко далі модерує процес розпиття червоних вин, співаючи при цьому народних пісень, Сергій скаржиться на бізнес, не збираючись утім його згортати, Клаус записує свої безкінечні інтерв´ю, ставлячи несподівані питання, Борис виявляє незрозумілу симпатію до харківського губернатора. Вже по дорозі в аеропорт Володя зателефонував на місцеве російське радіо, до знайомого ді-джея, і попросив поставити щось для його друга з України. Ді-джей погодився, хоч і попередив, що не зможе озвучити привітання, оскільки це не концерт на замовлення. Але в будь-якому разі, запевнив, щоби ми не хвилювалися, що все буде лише для вас. Так ніби ми самі цього не знаємо.

Сергій Жадан