«Вирій загублених душ» — це розповідь про українську еміграцію початку двотисячних років. Історія, що вийшла у видавництві «Зелений пес», — не перша в літературному доробку журналістки, кореспондентки «України молодої» (1995—2006 роки) Тетяни Ковтун. Вона — автор книги «Не повертайся спиною до звіра», лібрето за романом Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея»...

«Вирій загублених душ» багато в чому наслідує традиції шахрайського роману, але водночас твір насичений асоціаціями, що створюють сучасний культурний та філософський контекст.

— Тетяно, що спонукало вас взятися за цю тему? Київська журналістка Дарка Кучерук написала книгу російською мовою, використавши власний досвід еміграції до Великобританії. А москвичка Наталія Копсова спромоглася передати у книзі особистi враження, виїхавши до Норвегії. Ви такого досвіду не маєте...

— Я особисто справді ніколи не була в шкурі емігрантки, але тема виїзду за кордон жваво обговорюється в моєму найближчому оточенні. Серед родичів маю людей, які зважилися назавжди виїхати до Франції та Німеччини.

— У назві вашої книги вгадується негативне ставлення до таких осіб...

— Анітрохи. Швидше, це негативне ставлення до такого явища, як еміграція. Душами, як правило, у множині, називають людей. «Загублені душі» — це ті особи, чиї прізвища значаться у списках виборців або в якихось інших реєстрах, але ми не бачимо ні їхнього волевиявлення під час голосування, ні їхніх внесків до соціальних фондів країни. Тобто насправді це люди–фантоми, допоки вони, ясна річ, не набудуть громадянства іншої країни. Країна, з якої виїхало кілька мільйонів молодих, здорових і красивих чоловіків та жінок, нагадує матір без дітей, яка за крок від цвитарю. Що ж до слова «вирій», то воно має два значення, одне позитивне, друге — не дуже. Перше — це теплі краї (Італія, Франція), куди відлітають «загублені душі». Друге, відповідно до слов’янської міфології, — рай, місце перебування душ предків. Головну ідею цієї книги я вклала в уста молодого героя Дмитра Деревія. Він цитує слова французького філософа Жана Бодрійяра, чиєю творчістю захоплюється: «Краще померти від крайнощів, аніж з відчаю».

— Однак ваша головна героїня сповнена енергії, не дуже совісна і надзвичайно жвава. При цьому її скрізь супроводжує метафоричний образ омели, який є ключовим...

— Анна Легкоступ–Фужерон має особливий душевний склад і є природною в усіх своїх проявах. Вона мало говорить, але докладає багато зусиль, щоб увійти в чуже оточення, адаптуватися в іншій країні, з чого видно, що це талановита і сильна жінка. Їй вдається поєднувати у своєму серці два мало сумісні світи — Україну і Францію. Якимось дивом доля зводить Анну з чоловіками певного штибу, на зразок депресивного марнотратника Сильвіо. Завзяття, з яким вона береться за важкі завдання, і, зрештою, її успішність створюють навколо цієї жінки ауру невідворотної чарівливості, у цілковитій відповідності до легенд, якими оповита омела у міфології прадавніх племен і народів Європи. Зрештою, пригодницька колізія стає сенсом існування колишньої уманської вчительки, а нескінченні любовні інтриги є для неї способом моделювання життя. Як і належить героїні авантюрного роману, вона спочатку насолоджується розіграшем за схемою «дурень і шахрайка», але згодом комічна саморекомендація винахідливої емігрантки закінчується драматичним самовикриттям.

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА