Усередині двотисячних років учасник Нью–йоркської групи поетів Богдан Бойчук видав в Україні книгу мемуарів «Спогади в біографії», в якій конспективно спробував подати «надзвичайно характеристичні свідчення про особливості взаємин представників діаспорної й материкової української культури». Заперечивши тодішню критику автора сих рядків, який назвав мемуари поета «помилками в біографії», мовляв, біографія помилок не має, невпокорений Богдан Бойчук зводить порахунки з власною долею вже в романному жанрі, а саме в дилогії «Мої феміністки».

Сюжетна канва першої частини цього пікантного твору подекуди нагадує перебіг подій у житті самого автора, який завжди бідкався з того, що Нью–йоркську групу поетів ігнорувало українське літературознавство.

«Шістдесятники вирвали нам ґрунт з–під ніг, — так само скаржився Бойчук у «Споминах в біографії», — і ми зависли в повітрі, без читачів і без критики». Тож нині він мало не силоміць намагається вписати себе в історію культури, розповідаючи про «особливості взаємин» вже на мовно–сексуальному фронті української історії.

Отже, уявіть собі, що людина, яка «виступає в ролі літературознавця, часом у ролі літературного критика, а часом історика літератури», вирішила написати про жінок. Героя роману «Мої феміністки» рятує те, що це його власні жінки, тобто дівчата–філологи, від яких він спочатку умліває, а потім потерпає. Тобто спершу проводить у себе в квартирі соціологічні експерименти, класифікуючи типи коханок, а згодом рятується від наслідків виробничих романів на рідному Закарпатті.

Загалом Богдан Бойчук посідає особливу нішу в сучасній літературі. Багато чого взявши з її діаспорного минулого, він намагається інсталювати позичені прийоми в українську реальність. Виходить так, якби Василя Барку періоду його роману «Душі едемітів» схрестили з «Весняними іграми у осінніх садах» Юрка Винничука. Іноді усе це звучить, немов пародія на старосвітське життя: «обводячи рукою її груди, живіт і стать, я дістав збудження — і ми таки покохалися», «жіночі задки були такі ж атрактивні, як і передше», «було вигідно вступати до мене на ніч по дорозі додому», тож не дивно, що у першій частині дилогії Бойчука київських феміністок перемагають дівчата з галицьких «добрих» родин. Хіба що механістичний стиль і сухий виклад навіть найбільш еротичних моментів все ж таки справляє враження, ніби перед вами наукова доповідь на гендерну тематику.

Що ж до лексики викладу, то роман написаний мовою «Словника чужослів» Павла Штепи із «Практичним словником синонімів української мови» Святослава Караванського вкупі, а при цьому не забуті «Уваги до сучасної української літературної мови» Олени Курило 1925 року. Враження від лексико–семантичних зв’язків таке, ніби потрапив у довоєнний Львів транзитом через емігрантську Прагу або Відень, тобто нагадує шлях українських емігрантів на Захід.

Назвою другої частини книжки — «Щоденності схибнутого поета» — Бойчук продовжує «роботу над помилками», переробляючи власну п’єсу «Регіт», написану 1963 року, на міні–роман. Утворений гібрид нагадує нотатки повоєнного галицького інтелектуала, одруженого, скажімо, з німкенею або австрійкою, яка не розуміє його творчих потуг, але допускає до тіла. Тож замість роману маємо справжню поему про «домашнього, але бездомного» поета в стилі ранніх сюрреалістів, підозріло схожу на «Джалапіту» Емми Андієвської, ще однієї учасниці Нью–йоркської групи, хоч без «Нотаток божевільного» Миколи Гоголя тут явно не обійшлося.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО