Книжка публіцистики тільки тоді «жива», актуальна й має попит, коли пройшла апробацію на шпальтах преси. Вироблений кредит довіри у читачів переростає в зацікавленість виданням. Книжка «Меридіан розуміння» Дмитра Дроздовського побачила світ саме таким шляхом: зі шпальт — через читацьке відголосся — у видання. «20–літтю несправджених ілюзій і кожному, хто творив Україну всупереч часу карликів», присвячене.

Історії з мандрів автора останніми роками мали першопрочитання в газетах «Слово Просвіти», «День», журналах «Всесвіт», «Український тиждень», на сайті «Літакцент». Поступово вимальовувалася уявна лінія перерізу поверхні земної кулі площиною, проведеною через точку земної поверхні і вісь обертання Землі, одним словом кажучи — меридіан. Видання — вдале продовження хоч і не оформленої в серію літератури факту, що виходить друком в університетському видавництві «Пульсари». Там уже випустили книжки «Україна в геополітичному просторі третього тисячоліття» Михайла Сироти, «Залишаюсь українцем» Богдана Гаврилишина, «Ave, Europa!» Оксани Пахльовської.

«Меридіан розуміння» — одна зі спроб представити більш–менш притомний образ України у світовому контексті — у культурологічному і не тільки. Метафоричність і образність мови в поєднанні з логічністю й аргументованістю (літературознавця, критика, письменника, перекладача) наближують до розуміння й осмислення читачами. Автор конструює уявний корабель для мандрів, який «свого часу допоміг мені морально й фізично вижити, коли здавалося, що вже задихаюся посеред боліт і сміттєзвалищ». А тяжко й не задихнутися, скажімо, в «рейсі по–одеськи», де оживають сюжети з гумористичних фейлетонів, чи бодай в аеропорту Лондона, де є три черги: для громадян Великобританії, представників шенґенських країн та інших: «Цих інших часом допитують найдовше. В них ретельно перевіряють документи. Їх запитують про мету візиту. Часом просять надати оригінал–підтвердження щодо мети подорожі або показати банківську картку. Їх розпитують про власні рахунки та кількість наявної готівки. Просять показати «бронь» готелю. Одне слово, роблять усе для того, щоб вони відчули себе не просто іншими, а чужими. В ХХІ столітті».

Чужі ми часом самі собі. Перший розділ видання — тому свідчення, коли Дмитро Дроздовський розповідає про місце духовного паломництва українців — Шевченківський Канів, який «вражає технологічною піротехнікою, але тут стало мало Шевченка». А ще вразливіші факти — з Севастополя, де «вчителі української мови й літератури — це або святі, або «камікадзе», які жертвують життям, щоденно доводячи на уроках, що українська мова — це не видумка австріяків, що це не мова лише вуйків із Галичини».

У другому розділі — «Світ» — автор проектує кожен візит за кордон на Україну. Соціокультурні перегуки виражені здебільшого настроями, далекими від оптимістичних: «Європа зрозуміє Україну тільки тоді, коли Україна зрозуміє себе». Окрім стереотипних уявлень «свої–чужі», факти змушують автора робити афористичні узагальнення, як–от «Головне — жити!». Можливо, часом забагато узагальнень та цитат, але ж які джерела —Міжнародний форум перекладачів і видавців країн СНД і Балтії у Вірменії, Міжнародний гуманітарний конгрес у Перу, Конгрес Міжнародної асоціації компаративістики в Південній Кореї... Мандри дали змогу Дмитрові Дроздовському не лише представити читачам уявлення про літературні місця й події закордону, а й розкрити очі на ситуації розділу першого й ті, що не увійшли в нього — про Україну. Про що, сподіваюся, ще прочитаємо.

Алла МИКОЛАЄНКО