З листопада 2001 року живе у Німеччині (місто Бонн). Авторка поетичних збірок «Непокора життю — це не гріх» та «Нарікаю іменем». Лавреат Інтернет-конкурсу «Рукомесло — 2006» у номінації «Драматургія». Дипломантка Міжнародного конкурсу найкращих творів молодих українських літераторів «Гранослов» (1999). Учасниця поетичного фестивалю «Київські лаври 2006». Лавреат конкурсу рецензій «Книжка року Бі-Бі-Сі-2009».

Таню, Ви – одна зі співзасновниць та редактор літературно-мистецького порталу «Захід-Схід». Кому належить ідея створення цього мистецького порталу і що б хотілося змінити чи доповнити?

Перший номер літературно-мистецького порталу «Захід-Схід» вийшов 18 березня 2008-го року. І це, можна сказати, лише дата фізичного втілення віртуального часопису, адже ідея виникнення цього, не побоюся сказати, явища, виникла давно. Гадаю, тепер уже не важить, хто із нас перший озвучив ідею об‘єднання мистецьких світоглядів, але впевнена, що мої співзасновниці – Дана Рудик й Оксана Лущевська – ще задовго до нашого віртуально знайомства напрацьовували той літературний простір, який знайшов свою реалізацію у спільному творчому проекті. Якщо ж говорити про «муки народження» спільного дітища, то ми з дівчатами планували створити насамперед паперовий часопис, тобто про мережевий варіант спочатку не йшлося. Теоретично все це виглядало гарно, та практично втілити наш задум було не так просто: постало чимало організаційних та фінансових питань, які ми, в силу відстані між трьома державами (Німеччиною, Польщею, Америкою) подолати на той момент не змогли. І, як альтернатива, виникла ідея з мережевим виданням. Цей варіант для нас виявився найбільш прийнятним ще й тому, що програмістом та дизайнером сайту погодився стати мій чоловік, Олексій Добрушин, отже, чимало технічних питань ми елегантно перекинули на міцне чоловіче плече, залишивши за собою поле творчої діяльності.

Та все ж… я плекаю надію, що, можливо, нам колись таки вдасться розвіртуалізувати часопис, тобто хотілось би здійснити мрію – видати  найкраще з найкращого, що ми вже встигли напрацювати у наших номерах. А допоки функціонуємо за тим принципом, як колись слушно зауважила Дана Рудик, «не вір, не бійся, не проси». Тобто – покладаємось лише на самих себе і на розкішне ґроно наших авторів.

Чи виправдала ідея сайту ваші сподівання?

Можу з абсолютною відвертістю сказати, що ідея не просто виправдала, а перевершила у кілька разів наші сподівання. Хоч назва нашого порталу досить географічна («Захід-Схід»), та за чотири роки існування часопису нам вдалося подолати географію й створити свій автономний простір. Адже усвідомлення власної національності не є питанням місця проживання людини, це є особливістю внутрішньої організації, виховання, культурного стержня. Хтось українцем за походженням – а хтось – за переконанням і навіть за вихованням. Скажімо, одним із постійних авторів нашого порталу є професор славістики Пенсильванського держав­ного університету Михайло Найдан – саме його я би могла охарактеризувати як українця по духу. Його творчість багато в чому розбиває заскорузлі стереотипи як про людей, які живуть за межами України, так і про тих, хто живе на своїй етнічній батьківщині (маю на увазі сприймання одних іншими). Адже глобалізація диктує свої закони певного універсалізму: варто писати так, аби це було цікаво не лише твоїм етнічним землякам, а широкому колу людей, що розмовляють іншими мовами, мають інші культурні традиції, живуть у різних державах. Це, очевидно, те, до чого, в свою чергу, закликав у своїх памфлетах Микола Хвильовий (ще на початку ХХ-го століття). «Захід-Схід», гуртуючи на своїх сторінках авторів з найрізноманітніших куточків світу, якраз і покликаний руйнувати кліше «національно-містечкового». Також не можу оминути увагою і того факту, що без підтримки Великої Землі (з якої ми родом) також не можна говорити про рух вперед. І тут хочу з особливою вдячністю згадати дворічну співпрацю із часописом «Київська Русь», зокрема з Дмитром Стусом та Оксаною Плаксій. Саме завдяки їхній участі чимала кількість авторів нашого порталу мали змогу надрукуватись на сторінках паперового часопису. Зі словами подяки хочу звернутися до Тараса Федюка, який, в свою чергу, надав нам трьом у «Сучасності» (Рудик-Лущевській-Мельник) прекрасну трибуну для спільного виступу. Одним із наших активних партнерів є також видавництво «Грані-Т», завдяки їхній активній участі «Заходу-Сходу» вдалося успішно провести один із різдвяних конкурсів.  На даний момент активно співпрацюємо із редакцією «Кур‘єру Кривбасу», часописом «Нова проза». Отже, за період існування «Заходу-Сходу» зроблено чимало, гадаю, як для чотирьохрічної дитини, за людськими мірками, ми досить добре навчились не лише міцно стояти на ногах та ходити, а навіть бігати (сміюсь).

Розкажіть, яка ситуація в літпросторі у наших географічних сусідів? Як живеться сьогодні українському автору в Німеччині? Позитиви і негативи такого буття…

Одна із сучасних німецьких літературознавців, Андреа Фішер, у своїх наукових нотатках «Епоха сучасності: 1968 до сьогодення» («Literaturepoche Gegenwart: 1968 bis heute») починає аналітику із поділу сучасної німецької літератури на «східну» та «західну». Йдеться про той важіль Берлінської стіни, що поділив, в свою чергу, країну на Федеративну та Демократичну республіки. Для мене подібні літературознавчі праці мають особливу вагу, бо подають детальну модель літературного простору, дозволяючи порівнювати та узагальнювати. Звісно, якщо говорити про сучасну німецьку літературу останнього десятиріччя, то такого поділу  більше не існує. Та ознака географічного чинника так чи інакше має своє місце.  Скажімо, у книзі «Після Модерну» (2009р.), автором якої є відомий критик Уве Вітшток (Uwe Wittstock „Nach der Moderne“), йдеться про вагомі впливи Заходу, певну американізацію німецької літератури, яскраву присутність на даному етапі інтернаціонального чинника. І ця тема направду є актуальною, або, як написав сучасний німецький поет Фолька Браун (Volker Braun) «Da bin ich noch: mein Land geht in den Westen». Та, повертаючись до згадуваної вище книги Уве Вітшток «Поза Модерном»: цінність думок цього автора полягає ще й у тому, що, аналізуючи творчість одинадцяти письменників Німеччини, він наголошує на значимості доробку того чи іншого митця. Тобто існує певна позачасовість та незалежність від різних «ізмів», коли йдеться про справжню самобутність доробку.

Щодо життя українського автора в Німеччині… Чотири роки тому вперше побачила на полицях боннської книгарні книгу новел Андрія Куркова, дуже втішилась. Якщо ж говорити про себе, то моїх книг немає, або, як кажуть німці «noch nicht» (тобто ЩЕ немає) у німецьких крамницях, хоч і українські книгарні творами Тетяни Мельник особливо не переобтяжені (сміюсь). А якщо серйозно, то позитив буття між двома державами полягає у тому, що людина за одне фізичне життя встигає охопити великий географічний простір, який поєднує навіть не дві культури, а більше. А щодо негативу такого існування… приходить такий момент, коли на батьківщині починаєш себе усвідомлювати «чужим серед своїх», а там, де ти географічно живеш – «своїм серед чужих» (можна і навпаки, залежно від життєвої ситуації). 

Ви пишете і для дітей. Чим відрізняється ринок української дитячої (і не тільки) літератури від німецького ринку? Які тенденції чи закономірності вдалося помітити?

Потреба писати для дітей з‘явилася з моменту народження моєї донечки. Спочатку це була лаконічна лірика, навіть не «для», а «про» дітей. А вже згодом з‘явилися твори безпосередньо для дітей. Якщо порівнювати ринок німецької та української літератури, то різниця з кожним роком стає менш разючою. Тобто якість української книжки росте, збільшується кількість видавництв, причому гарних видавництв, які зацікавлені у відповідному іміджеві своєї книжки, а отже – ставиться акцент на якісній поліграфії з сучасними ілюстраціями, не лише враховується якість тексту. Адже дитяча книга, особливо ілюстрована, - це тандем художника та автора. До речі, на обкладинках німецьких ілюстрованих книг ім‘я автора тексту обов‘язково іде в парі з художником. Тут ще можна говорити не лише про індустрію видавництва дитячої книги, а й про стратегію маркетингу, яка є на дуже високому рівні у Німеччині. Все настільки продумано до найменших деталей, що, прийшовши до крамниці, покупець просто приречений купити саме те, що йому потрібно. Ведучи мову про книжковий ринок, можу лише сказати, що це досить непроста структура, яку німці вибудовували і вибудовують з великою ретельністю та добре виробленою стратегією.

Які книжки імпонують маленьким німцям?

Почну із класиків, тобто з казок братів Грімм. Надзвичайною популярністю користуються книги Астрід Ліндгрен, а особливо «Пеппі Довгапанчоха». Не можна оминути увагою і «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг. Досить популярні в Німеччині так звані еко-книжки: про довкілля, екологію, людину та природу. Великою популярністю користуються твори для найменших читачів Герди Муллер (Gerda Muller). Сама авторка народилася в Голландії, а живе у Франції. Дуже цікава серія книг для дітей молодшого шкільного віку німецької авторки Нелє Мост (Nele Moost) про пригоди маленького Крука-Панчішки (ці історії перекладені вісімнадцятьма мовами світу), чудові ілюстрації здійснила художниця Анет Рудольф. Якщо ж говорити про літературу для старшого шкільного віку, то хотілося б згадати одну з останніх книг Юрґена Зайделя «Квіти для фюрера» ( Jürgen Seidel „Blumen für den Führer“), яка вийшла 2009-го року. У романі змальовані передвоєнні події 1936 року за доби нацизму у Німеччині.

Таню, як Ви думаєте, які теми і проблеми має сьогодні не оминати автор, котрий пише для дітей? Чи має бути «злободенне сьогодення» трафаретом для автора дитячої літератури, чи література для маленьких читачів має бути узагальненою, абстрагованою від сучасності, з «вічними» проблемами (добро і зло, прекрасне і потворне тощо)?

 Досить складне запитання, я би сказала, що на нього годі шукати лаконічної відповіді. Але у будь-якому випадку автор повинен бути чесним зі своїм читачем і добре усвідомлювати: навіщо і для кого він пише той чи інший текст. Про «злободенне сьогодні» писати варто, і прикладом того є твори російської письменниці Людмили Уліцкої, які користуються великою популярністю серед підлітків. Адже діти та дорослі не живуть на різних планетах. Скажімо, сповнений гумору непростий дорослий світ подає Сашко Дерманський у своїй трилогії «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ», коли змальовує реалії «болотування» депутатів у Країні Жаховиськ – адже ця казкова реалія є більш ніж справжньою. Також хочу згадати соціально-психоло­гічну повість для дітей і про дітей Марини Павленко «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів», в якій піднімається питання неблагополучних сімей. Мені здається, що з дитиною можна і потрібно говорити про все, просто інша справа – як це робити. 

Таню, Ви - лавреат конкурсу рецензій «Книжка року Бі-Бі-Сі-2009». Яку книжку Ви рецензували і чому саме її?

Це рецензія на збірку оповідань Юрія Камаєва «Мед з дікалоном», що вийшла у видавництві «Країна Мрій»  2009-го року. Автор працює в жанрі історичної прози. Ще до виходу книги з переважною більшістю творів Юрія була знайомою, читаючи їх у мережі.  Отже, на цю збірку я давно чекала. Хочу додати, що «Мед з дікалоном» є  дебютною книгою автора. Тому ця перемога для мене є особливою, вважаю, що мені вдалося поставити ті важливі акценти, які привернули увагу журі конкурсу до книги в першу чергу.

Ви і поетеса, і прозаїк, і драматург, і критик… Не важко жити «розсіяним» внутрішнім літературним життям і переключати своє мислення з одного жанру на інший?

Критика – це швидше професія. Адже за плечима лишилися навчання в аспірантурі, дисертація. Отже, тут мова йде про поєднання науки та творчості. І хочу сказати, що це не зовсім вдале поєднання. Наука вимагає колосальної віддачі. В якийсь момент прийшло розуміння, що неможливо писати все і відразу. Так чи інакше людина мусить зробити вибір. На даному життєвому етапі маю більше можливості займатися творчістю, тобто літературні роди (поезія, драма та проза) – для мене – це як спосіб втілення задуму. Ідея сама обирає форму, і тут немає жодної дисгармонії.

Таню, яких книжок чекати шанувальникам твоєї творчості найближчим часом? Про що ці книжки?

Готуються до друку дві мої книги: повість для дітей молодшого шкільного віку «Зоряна подорож» (видавництво «Грані-Т») та казка за мотивами лібрето «Лебедине озеро» (видавництво «Літера»).  Повість ілюструвала молода київська художниця – Катерина Очередько, дуже сподіваюсь, що малюкам буде цікаво і читати, і дивитися зоряні пригоди моїх персонажів. З «Лебединим озером» була досить складна історія, яку довелося пережити і мені, й ілюстратору книги, київській художниці – Світлані Желєзняк. Хочу лише сказати, що, вперше побачивши ілюстрації Світлани, була просто приголомшена тією витонченою манерою, складністю малюнка, яку вона запропонувала до казки. Дуже надіюсь на щасливу розв‘язку, що книга таки побачить невдовзі світ. А ще сподіваюсь знайти видавця на книгу моєї прози, це збірка новел та оповідань. Отже, напрацьовані роботи є. Очевидно, на все має прийти свій час.

Ваші побажання українському письменнику?

Зичу, щоб книги українських письменників мали широку читацьку аудиторію у всіх куточках світу.

Дякую за інтерв’ю. Бажаю натхнення та успіху.

Тетяна ВИННИК