Re: цензії

Цю інформацію, подекуди - як патетичний блуд, подекуди - як жарт, передрукували і перепостили минулого тижня всі кому не лінь. У соціальних мережах неделікатно з неї постібалися, принагідно згадавши гаранту всі його попередні здобутки в царині літератури і плагіату. Ну і дійсно смішно. Пояснювати, чому, здавалося б, не потрібно. Культ вождя, який все знає, все бачить і за все відповідає "лічно" без масових розстрілів не функціонує.

Проте невдовзі з´явилися інші реакції, самокритичні, в яких інтелігентне товариство закликали не кидатися на вступне слово "експерта" як бик на червоне, а перегорнути сторінку і возріти, якою фаховою і неординарною для сучасної Росії є ця антологія. Діячі українського бароко тут вперше названі власне українськими, а не російськими, як це було донині.

Я, як відданий фанат українського бароко, у несамокритичній формі, спробую пояснити, чому все-таки перегорати цю сторінку не буду. Попри те, що антологія дійсно може бути фаховою і за книжками її упорядників, щоб їх почитати, я свого часу спеціально їхала з Івано-Франківська до Києва.

Аргументів може бути багато. Емоційний аргумент такий - люди, ви що, забули портрети Леніна на першій сторінці букварів? Захищати цю книжку означає погоджуватися з тим, що ми раптом усі повернулися на сорок років назад, коли упорядники, щоб щось видати і щоб не розстріляли, мусили жертвувати передмовами і власною совістю. Зараз ми нічого не мусимо, чи я помиляюсь? Хоча справа навіть не в цій злощасній передмові.

Зізнаюся, мені насправді байдуже, чи знатиме щось сучасна Росія про українське бароко, чи ні. Бо це рішення кожного конкретного народу, хотіти і знати щось про народ інший.

Але скільки можна виправдовуватися і намагатися переконати імперський розум в тому, що Теофан Прокопович - не русскій мислітєль, а Дімітрій Ростовській - це Данило Туптало?

Скільки можна розказувати про те, як у 1627 році у Москві публічно були спалені книжки, видані в українських та білоруських типографіях, "за слог еретический" (сучасною мовою це означає - бо були занадто європейські)? І все далі перебирати в пам´яті імена професорів Києво-Могилянської академії, які століттям пізніше були вислані Петром Першим хто куди просвіщати темний народ і творити міф великого русского міра.

Стефан Яворський, в минулому викладач Могилянки, а з 1700-го року протектор Слов´яно-греко-латинської академії в Москві писав тому ж Данилу Тупталу: "Помолись, святителю Божий, за звільнення полонених, серед котрих першим є я". Туптала, до слова, спершу направили в Тобольськ (нині Тюменська область), але згодом помилували і відрядили до Ростова, бо за станом здоров´я той попросту не дістався б до місця призначення живим. Тому й Ростовський.

А тепер відкрийте російську вікіпедію. Стефан Яворський - "епископ русской православной церкви". І хоч ти трісни. Туптало - "русский церковный деятель". І хоч ти трісни. Епіфаній Славинецький - ієромонах, "уроженец Малой России". Мелетій Смотрицький - "архиепископ Полоцкий". Георгій Кониський - епископ русской православной церкви. Йоаникій Галятовський - "церковный и общественно-политический деятель XVII века". То навіщо ламати списи?

Але ні. Антологія "Жемчужина причудливой формы", підписана у добрий путь український президентом, все змінить. Ви в це вірите? Я - ні. Хоча врешті мені байдуже, я вже казала. Але чуда все одно не станеться, бо мета цієї книжки далека від міжкультурного порозуміння і власне літератури настільки, наскільки Україна зараз далека від ЄС.

Видання здійснене в рамках серії "Классика литератур СНГ". Що там робить українська література, я не знаю. Чи за останні кілька тижнів Україна таємно ратифікувала статут цього пострадянського зомбі-утворення?

З поміж інших, виданих в серії "СНГ" книжок вже є класика білоруської літератури, називається "Кладезь мудрости и благодати". Проте Симеона Полоцького білорусам, судячи з усього, таки не віддали. В російській вікіпедії він досі "деятель восточнославянской культуры XVII века". До білоруської антології, до речі, вступне слово "написав" міністр культури, а не сам вождь Лукашенко. Український міністр таких повноважень не отримав. Тут все "лічно".

Далі. Серія "СНГ" виходить за фінансової підтримки Міждержавного фонду гуманітарного співробітництва країн-учасниць "СНГ". Чим цей фонд займається, можна прочитати на їхній офіційній інтернет-сторінці. Мені найбільше подобається естрадний фестиваль "Небо Содружества" в Таджикистані. Його гасло - "Мы под одним небом".

Під одним небом також відбуваються міжнародні наукові читання імені Дмітрія Ліхачова, одного з найталановитіших ідеологів великої російської літератури і відсутності оної в тих, що мали нещастя потрапити в колиску народів .

Ну і нарешті "Форум творчої та наукової інтелігенції країн-учасниць СНГ". Його шостий з´їзд з послами, міністрами і ректорами нещодавно вперше відбувся в Києві. Чого б це раптом? Нагадую, Україна не є членом "СНГ".

Там же презентували антологію "Жемчужина причудливой формы". Під час свого виступу на Форумі прем´єр-міністр України Микола Азаров, між іншим, зауважив, що надзвичайно радий спілкуватися "нашою спільною мовою" і буде думати над тим, як повернути втрачені після розвалу СРСР цінності. Не обійшлося без круглих столів на теми Шевченка (без Шевченка не солідно) і Ломоносова - того самого, що називав українську мову російським діалектом, зіпсутим під впливом довготривалого польського панування.

Ось тепер спробуйте, перегорніть сторінку. Антологія української барокової літератури під таким соусом - всього лиш інструмент у процесі реставрації радянських традицій "співдружності та братерства".

І найсумніше в цій "жемчужній історії востанія зомбі" те, що епоха бароко була чи не останнім повноцінним проявом саме європейськості в українській культурі. Освіченості. Багатоманіття. Доступу до інформації і свободи слова. Того всього, що було і є несумісним з ідеєю великої і непорушної Росії. А зараз, маніпулюючи українським бароко, мене знову заганяють під спільне небо? Увольте.

Таня Малярчук