Як зазначили організатори форуму, його учасниками стали близько 300 авторів із 26 країн світу - з п´яти континентів. Серед них уперше до Львова завітали письменники з Нової Зеландії, Австралії, Нігерії, Конго, Естонії та Казахстану.

Цьогорічним володарем Ґран-прі Форуму видавців стала книжка Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900-1939 рр.» Загалом на конкурс «Найкраща книга Форуму-2011» надійшло 379 книжок від 92 українських видавництв.

У рамках форуму відбувся круг­лий стіл «Уроки Мілоша для України: діалог цивілізацій».

Проблеми співіснування західної і східної цивілізацій, що їм так багато уваги приділив у своїй творчості, зокрема книжці «Родинна Європа», Чеслав Мілош, обговорювали інтелектуали з Польщі (Анджей Менцвель), Росії (Борис Дубін) та України (Ми­рослав Попович, Рустем Жангожа). Через хворобу не зміг приїхати Олжас Сулейменов. (Модератором зустрічі був Ярослав Грицак.)

Чеслава Мілоша, нобелівського лауреата, поета, прозаїка, перекладача, есеїста, літературознавця і дипломата, часто називають «польським Франком». Маючи на увазі критичне і безкомпромісне ставлення до багатьох суспільних проблем. За це його багато хто не любив. Коли письменника вирішили поховати в Пантеоні заслужених поляків (Краків), то чимало поляків виступили проти цього. Йому не могли вибачити роботу в дипломатичних установах комуністичної Польщі.

Та час усе розставив на свої місця: 2011-й рік сейм Польщі оголосив роком Мілоша.

Доля приготувала Чеславу Міло­шу багато випробувань. Народився він 30 червня 1911 року в с. Шетеняй Кейданського району, який входив до складу Російської імперії, а вже згодом опинився в іншій імперії - Австро-Угорській. Як поет дебютував у Вільнюсі на шпальтах університетського часопису Alma Mater Vilnensis. Працював на польсь­кому радіо у Вільнюсі (Вільно). Проте був звільнений за звинуваченнями у підтримці прагнень приєднання Віль­нюса до Литовської Республіки та у діяльності на користь білоруської культури.

Після приєднання Вільнюса до Литви переїздить туди і навіть приймає литовське громадянство. Але ненадовго. Литва опиняється у складі СРСР, Мілош емігрує до Польщі, де працює в дипломатичних установах комуністичної Польщі у США та у Франції.

У 1951-му отримує право політичного притулку у Франції.

З 1960 року мешкає у США.

Таким чином, завдяки обставинам стає «людиною світу». Звідси його больова чутливість до проблем співіснування цивілізацій...

Український філософ Мирослав Попович наводить реальний факт, описаний Мілошем в іншій його книжці. Він чує постріли в гетто, а поруч розташований дитячий майданчик, на якому сміються, жартують молоді поляки. Наче це їх не стосується. У цьому - найбільший жах: локальний спокій повсякденного життя, відмежований від глобального апокаліпсису. Та чи надовго?

На думку професора Рустема Жангожа, нинішня Західна Європа - спільність, яка одночасно живе у різних часах і просторах. З увагою до іншої людини, іншого народу. Для Європи ця проблема виникла із самого початку її існування. Вона існуватиме завжди, доки існує Європа, - проблема іншості. Причому не просто інших, від яких потрібно звільнитися - «вивести їх у двір у кожусі, а назад повернутись із самим кожухом», як це сказано у книжці Чеслава Мілоша «Родинна Європа». За це розуміння Європа заплатила великою кров´ю.

Російський соціолог Борис Дубін звернув увагу присутніх на ще одну рису Ч.Мілоша - відчуття поетом дійсності. У нього навіть є есе з такою назвою.

Як людина віруюча, Мілош виходив з неусувного трагізму життя. У його свідомості завжди був присутнім горизонт трагедії, катастрофи. Неда­ремно поетична група, до якої Мілош належав у молоді роки, в польській літературі отримала назву «катастрофістів».

Які загрози і які виклики зараз існують для Європи, для України?

Нині Україна перебуває від Євро­пи на відстані не витягнутої руки, а - протягнутої. Ми очікуємо, що Європа щось дасть Україні, не давши нічого на­томість. Це не дуже хороша позиція.

Як вважає Рустем Жангожа, Ук­раї­на - самодостатня держава. Це во­на може щось дати Європі - новий імпульс, енергію, які тій тепер дуже потрібні. І якщо пауза затягнеться, то, коли Україна прийде в Європу, її може зустріти інша Європа. Демократична ситуація там викликає серйозну тривогу - чи залишиться Європа незмінною, збереже вона свою ідентичність як незмінну капсулу - чи як процес. Входження України в дискурс європейської історії дає шанс Європі розгорнути капсулу її ідентичності у процес.

На думку Рустема Жангожа, Украї­на, як і весь пострадянський блок, наразі набагато більш європейські, ніж те, чим стає нинішня Європа. Питання не в географічному розташуванні тієї чи іншої країни, а у системі цінностей, які вона сповідує.

Живий приклад - Грузія, яка у стислий час модернізувалась і тепер є прикладом для наслідування.

Звісно, багато українців хочуть якомога швидше стати європейцями. Але це залежить від того, чого ми хочемо. Зазвичай хочемо, щоб у нас усе було на столі, щоб була забезпечена будучність кожного. Чи це Європа? - запитує Мирослав Попович. І відповідає, що для багатьох, не тільки українців, Європа неприйнятна своєю ощадливістю, іншими ознаками. «Я не хочу, щоб мої внуки тримали себе так, як мої європейські знайомі. Нехай би вони зберегли оту широту поглядів, широту душі, яка визнається за слов´янами».

А тепер подивімось, на чому зростає європейська цивілізація.

В Україні немає поняття індивідуальної відповідальності. Найбільший жах, апокаліпсис, який може статися, наголошує М.Попович, - це деперсоналізація, перетворення людей на худобу, на стадо.

 - Європа - це перш за все увага до Іншого, - наголосив Борис Дубін. - Європа за Мілошем - це проблема Іншого. Інший допомагає подивитися на себе самого ззовні, зрозуміти, що ти - Інший.

Інша думка з цього приводу у відомого польського культуролога, історика та есеїста Анджея Менцвеля.

 - Мені не подобається теза Міло­ша про «інакшість» Східної Європи. Ми є різними, але ми не є інакшими. Інакшість дуже часто стає об´єктом ідеологізації. «Родинна Європа» вчить нас розуміти різність у ступені, а не в якості. Ми мусимо зрозуміти, яким був наш спільний досвід. Той, що міг би стати корисним для всього світу, - відзначив Менцвель.

Як зазначив А.Менцвель, Чеслав Мілош і Єжи Гедройц завжди вірили у розпад Радянського Союзу. Але ніхто з них не вірив, що це станеться ще за їхнього життя. І, так би мовити, у безкровний спосіб. Були можливі конфлікти між українською і польською, українською і російською сторонами тощо. Дивним чином удалося уникнули апокаліпсису...

Не далеко відійшла від цієї практики й Україна. Мирослав Попович зазначив, що у працях Мілоша його вразила «подібність спокою у повсякденному житті до апокаліпсису». І навів приклади порушень Конституції Ук­раїни ще в часи президентства
В.Ющенка. Всі вони були «проковтнуті» суспільством, тому що президентство останнього було нам більш сим­патичне. Можливо, найбільшим порушенням конституційних основ стали дострокові вибори, які мало закарбувались у нашій свідомості. «Сво­їм можна вибачити все? А потім?»

Як один із головних уроків Ч.Мі­лоша учасники дискусії відзначили, що насамперед потрібно пам´ятати його тривогу й попередження: дискурс, у якому розвивається Європа, веде до її згасання, до апокаліптичного знищення. Аби цього не сталося, слід брати на себе відповідальність за кожен свій вчинок. «Завтра» - це те, що відбувається нині. Подолання відстані між людськими цивілізаціями - це подолання відстані між людьми. Люди почують одне одного тоді, коли звільняться від власної однобічності. Життя і творчість Чеслава Мілоша - найкраще підтвердження цієї тези.

Василь Худицький