На сайті «Главред» відбувся чат із неодноразовим учасником конкурсу «Коронація слова», письменником і журналістом Андрієм Кокотюхою. Спілкуючись із читачами, він розповів про те, що робив 24 серпня 1991 року, в день проголошення незалежності України, й про те, що після заборони комуністичної партії йому хотілося танцювати рок-н-рол. Також письменник поділився власним баченням майбутнього країни, розповів, чому не носить вишиванок, а також пояснив, чому вважає закон Ківалова та Колесніченка «Про принципи державної мовної політики» провокацією, «на яку не варто піддаватися, і на яку не можна не піддатися». Крім того, Кокотюха подискутував із читачами сайт з приводу змін у культурній політиці країни, які відбулися зі зміною влади, розповів, чому письменники-фантасти користуються більшою популярністю в нашій країні та поділився власними міркуваннями з приводу кризи українського письменництва як професію.
Подаємо стенограму чату з Андрієм Кокотюхою.

Андрій Кокотюха: Доброго дня! Перш ніж почати, змушений сказати кілька речень. Якщо мене запитають, чи публічна я людина, відповім: швидше так, але ця публічність вимушена. Я не знаю напевне, чи може бути повноцінно і свідомо публічною персонаж, зокрема, автор текстів, який може писати і пише 40 тисяч знаків на день. Для повноцінної публічності часу не лишається, тобто для «потусуватися» часу просто не лишається. Тим не менше, в інформаційному просторі моє прізвище і моя персона досить широко і регулярно представлені. Відповідно будь-які анонімні випорожнення в Інтернеті я не сприймаю на свою конкретно адресу, а списую це на психічний стан осіб, котрі таким чином реагують на будь-яку публічну особу. Змушений це говорити, бо уважно стежу за вашими чатами і знаю, якою невиправдано болісною є реакція менш досвідчених колег на анонімну дефекацію. Через те прошу на такі речі хоча б не реагувати. А тепер поїхали...
Олеся_1: Добрий день, пане Андрію. Читала, до речі, на «Главреді», про Ваш новий великий проект «Хроніки України» чи «Україна нова епоха». Дуже хотіла б прочитати цю книгу. А питання такі: 1. Яку статтю з цієї книги (з понад 400) Вам було писати найважче і чому? І відповідно найлегше і чому? 2. Що Ви дізналися про останні 20 років в Україні, чого не знали до роботи над книгою, і це Вас вразило? 3. Яку зі статей, яку тему Ви б хотіли розвинути в окрему книгу-дослідження, а не просто статтю на дві сторінки?
Андрій Кокотюха: 1. Дякую за увагу. Ласкаво просимо в книжкові магазини. Книгу можна знайти там.
Найважче було виписувати не якийсь окремий розділ чи підрозділ, а теми, котрі так чи інакше присвячені спортивним подіям, а також всьому, що пов´язано з політикою. Спортом я абсолютно не цікавлюся, а коли не в темі, але мусиш заради об´єктивності таку тему розробляти, це дуже важко, навіть якщо текст невеликий. А про політику не хочеться ані говорити, ані писати взагалі. Крім того, якщо Ви візьмете книжку до рук і погортаєте, то чим менший за обсягом розділ, тим важче було його писати. Взагалі так довго я не писав ще жодної книги. На розділ в середньому йшло від півтори до двох годин
Найлегше писалося про культуру та наше довкілля, бо мені це просто цікаво.
2. Оскільки проект більше журналістський, ніж літературний, а я за освітою та способом сприйняття світу все ж таки журналіст, до того ж людина, від природи позбавлена того, що прийнято називати емоціями, вразити мене чимось дуже важко. Проте є два загальних висновки, які я зробив, дописавши останні на сьогоднішній день сторінки. Не знаю, чи це враження, чи просто констатація факту, але якщо подивитися на наше життя від 24 серпня 1991 року і дотепер в комплексі, то Ви, сподіваюся, побачите: з політикою все загалом «хрєново» і країною моєю не керують, а саме «рулять», причому це їзда без правил, то в культурному житті відбувається мало помітний сторонньому окові, але все ж таки прогрес. Мабуть, це тому, що прогрес у нас в усьому, в що не втручаються політики.
3. Я б хотів у якій-небудь перспективі скласти дуже умовний довідник, порадник або покажчик тем та сюжетів з нашого життя, котрі могли б надихнути письменників на актуальні жанрові тексти, сценаристів - на сучасні сценарії про нас і наше життя, а видавців та продюсерів - на створення на основі цього всього видавничих проектів, фільмів, серіалів.

Dafny: Як Ви відсвяткували День незалежності? Вишиванку одягали?

Андрій Кокотюха: До одягання вишиванки я, очевидно, ще не прийшов. Я її свідомо одягав у період з 1989 по 1991 роки, коли в Україні справді відбувалося щось схоже на зміни свідомості в бік розуміння жителями Української РСР того, що Україна не повинна бути радянською, а мати свої національні інтереси та їх відстоювати. Тоді вишиванка не мала такого негативного хуторянського іміджу, якого набула тепер. І в ті часи вишита сорочка була зовнішнім проявом внутрішнього стану. Очевидно, тому що я її наносився в молодості, в зрілі роки мені не потрібно одягати національне вбрання, аби підкреслювати самому собі та іншим власну національну приналежність. У нас вишиванки загалом одягають з нагоди якогось свята, а між святами вони лежать у шафах. А не хочеться носити одяг з нагоди чого-небудь.

Dafny: Розкажіть, що Ви робили 20 років тому 24 серпня 1991 року і взагалі в 1990-х і 1991-х роках? Ви тоді були активним учасником студенської революції? І взагалі яким тоді для Вас було життя? Які відчуття, емоції? Про що мріяли (ну, крім загальнодержавних якихось пошуків)? Чого Ви хотіли особисто для себе, і наскільки змінилося Ваше життя? Чи якби Вам тоді сказали, ким Ви будете за 20 років, Ви б повірили в такий варіант розвитку Вашого життя?

Андрій Кокотюха: Питання настільки обширне, що на нього треба давати окрему розлогу відповідь. Можна навіть у форматі якої-небудь брошури. Тому скажу лише тезово.
1. 24 серпня 1991 року я повертався з Чернігова, де тоді працював, до Ніжина з відчуттям абсолютного щастя і повної перемоги. Адже попередні дні під час путчу так «ковбасило», що в день проголошення моєї країни вільною від «совка» і заборони комуністичної партії хотілося танцювати рок-н-рол. Що було далі - читайте мою нову книгу.
2. Мріяти не вмію. Бо це з серії «розкажи Богу про свої плани...». Якось так все само виходить, бо я знаю, чого хочу, і рухаюся в цьому напрямку. А коли знаєш, чого хочеш, ця мета обов´язково зупиниться і дочекається, поки ти до неї прийдеш. За останні щонайменше 15 років я на собі переконався, що це правда.

Олеся_1: Зараз модно підбивати підсумки, розказувати про те що відбулося і не відбулося за останні 20 років. Так от, як би Ви охарактеризували розвиток української літератури за ці 20 років? Здобутки і втрати? Дякую за відповідь.

Андрій Кокотюха: Література розвивається, а книжок - мало. Ви знаєте, у різного роду політичних штабах пачки з агітаційними брошурками, підписані яким-небудь політичним довбодятлом, теж називають літературою. Повноцінно література відбудеться, коли в Україні в кожному райцентрі з´явиться хоча б один книжковий магазин. Це створить ринок. А на цей ринок обов´язково прийде в десять разів більше письменників та видавців, ніж це є зараз. У нас в літературі поки що не вистачає жанрової різноманітності, натомість багато людей пишуть сповідальні тексти про свою невизначеність у цьому житті, про вороже суспільство, про духовний Чорнобиль, прищі, наркоманію та імпотенцію. Таку книгу можна написати один раз. Друга книга на цю тему вже «не проканає», бо її автор один раз уже висловився і тепер повторюється. Щойно письменники перестануть змагатися, хто елітніший та незрозуміліший, а почнуть просто розповідати історії з початком та розвитком дії, кульмінацією та фіналом, тоді ми зможемо говорити про становлення літератури. 

Elf: Ви ведете якийсь читацький щоденник чи щось таке? Тепер, напевно, це он-лайн варіант, а, може, й авторські колонки. Читав на «Правді» 20 книг, які Ви й інші письменники і видавці рекомендуєте для прочитання, але це список для дітей, напевно, бо кожен читаючий українець вже це читав. Так от, я до чого, що Ви останнє путнє прочитали, і що б Ви порадили? А то приходиш на ці книжкові ярмарки - очі розбігаються - стільки книжок видань і т.д. А коли доходить до конкретного вибору, то все-таки думаєш, чи варто викидати 50 гривень на цю книжку, якщо ти не чув нічого про неї і її автора. Дякую за відповідь.

Андрій Кокотюха: З 1988 року я записую в спеціальні блокноти, скільки книжок і яких прочитано за рік, скільки часу затрачено на кожну і під кінець року визначаю, що справді сподобалося, а що не сподобалося категорично. Так ось в середньому я прочитую 70-90 книжок на рік. Як правило, не залежно від кількості плюсом відзначаю позицій 20-25, мінусом, тобто час, витрачений дурно - 10-15. Решта все може або бути, або не бути, тобто замість цієї книги я міг би прочитати іншу - кращу, гіршу або таку саму.

Можливо, у нас різні критерії оцінок, бо для мене читання книжок - це як щоденне харчування. Звісно, є улюблені жанри та автори. Але це не означає, що коли не знаходиш книгу того чи іншого автора або того чи іншого жанру, який звик читати, ти не мусиш читати нічого, тобто, проектуючи це до харчування, мусиш лишатися голодним, бо всього Кафку уже прочитав, а більше нічого тебе не цікавить. Через те немає, як на мене, універсальних книжок, які варто порадити всім без ризику нарватися на фразу «А я такого не люблю».

Звісно, хотілося, щоб Ваші слова були правдиві, і ті книги, які радив я, дійсно читали всі грамотні українці ще в дитинстві. Але це не так, повірте мені. До того ж твори, які рекомендував я, їхніми авторами від самого початку НЕ ПИСАЛИСЯ для дітей. Це тепер вони, наприклад, Стівенсон, Дюма чи Майн Рід, перекочували в розряд дитячої та підліткової літератури і стоять на одній полиці з «Гаррі Поттером». Існує певний набір книг, які можна читати в будь-якому віці, щоб привити собі любов до читання і дорослішати разом із ними.
Щодо боязні витратити 50 гривень на книгу, яка може не сподобатися, скажу так. Пішовши в кіно, Ви заплатите ті ж самі гроші за квиток, але комедія, на яку Ви пішли, так само буде несмішною, мелодрама - нудною, трилер - банальним, авторське кіно - лише понтами. Виходить, гроші теж витрачені дурно. Але напевне Ви ще підете в кіно. З книжками те ж саме. Не бійтеся витратити гроші і попектися. Саме так формуються смаки. Ну, а мої книги, сподіваюся, на всі смаки:)

Зусь: Здравствуйте, Андрей. Несколько лет назад видел Ваше интервью. Там Вы сказали, что являетесь одним из очень немногих, кто способен жить исключительно писательской деятельностью. Не могли бы назвать еще человек шесть-семь, кто мог бы похвастаться тем же? Второй вопрос от знакомого. Он считает, что вершиной творчества современного писателя является тот момент, когда по его книгам снимают фильмы. У Вас такое уже было. Что теперь считаете вершиной и для других, и для себя?

Андрій Кокотюха: 1. Я заробляю на життя не письменницькою діяльністю. Тобто з книжок я не живу, хоча їх пишу регулярно. Але я заробляю на життя написанням текстів. Тому художня книга для мене - це в кожному разі інформаційний привід для того, аби підтвердити, що я є саме тією людиною, яка здатна внятно формулювати думку, складати слова в речення і в результаті видавати на гора певну історію. Такі автори затребувані всюди. Хоча я дуже хочу, аби була можливість жити лише з того, що пишеш книжки, а потім перетворюєш їх на сценарії.

В Україні письменники не живуть із гонорарів за написані книжки, адже ринок маленький. Андрій Курков, найвідоміший закордоном український письменник, затребуваний там абсолютно, і книги, якого на захід від України відразу на старті мають тиражі від 50 тисяч, в Україні свою останню книгу видав тиражем 1500 примірників. Але писати не припиняє, бо для українського автора видаватися в Україні поки що імідж, а не спосіб заробітку.  

Якщо Вам цікаво, хто з письменників дійсно заробляє на книжках, візьміть п´ять прізвищ українських фантастів - не помилитеся. Фантастика - універсальна література. Гобліни, інопланетяни та бластери - доволі космополітичні. Через те наші Дяченки, Олді, Валентинов та Валетов цілком успішні і самодостатні ще з середини 1990-х років.
2. Вершина творчості письменника - це не конкретні фільми, а затребуваність у кінематографі та задіяність у кіно-бізнесі. Поясню чому. Мені дуже допомагає регулярне спілкування з виробниками кіно. Там мислять дуже реальними категоріями і сприймають тільки чітко сформульовану думку. А кожен письменник, як автор ідеї, дуже тішиться з того, коли його ідея зрозуміла, прийнята, взята на озброєння і в результаті дає роботу професійній знімальній групі в кількості 60-80 людей. Приємно бути роботодавцем:) Якщо ти сам навчився висловлювати свої думки і досяг у цьому того, що тебе розуміють з півслова і готові обговорювати ідеї, котрі стукнули тобі в хвору голову, оце справді не вершина, але наближення до неї. Бо взагалі підкорювати вершини - справа марна. Ось залізти сьогодні на Говерлу, а потім тобі захотілося видертися на кудись на Памір, або на Шибку. Головне не зупинятися на цих вершинах - падати боляче.

ніна: Що Вам принесла перемога в «Коронації слова»? Будете далі змагатися?

Андрій Кокотюха: Яку перемогу Ви маєте на увазі? У мене вісім статуеток і дев´ять дипломів - кожен із них є маленькою перемогою. Коли у 2006 році переміг сам себе, тобто мій роман «Темна вода» переміг мій же роман «Зоопарк», і відповідно я посів перше та друге місце, мені було приємно в фінансовому плані, але в моральному - не дуже. Бо це неправильно, коли формату конкурсу на 100% відповідає лише один український автор, причому відповідає настільки, що інші автори не можуть з ним конкурувати в певних жанрах. А мені хочеться конкуренції, бо це нормально. Моя подвійна перемога свідчить про явну кризу письменництва як професії. Тим не менше, я все одно продовжую писати і закликаю інших авторів спробувати повторити мій подвиг, а саме - написати дві жанрові популярні книги в різних стилях, які були б абсолютно несхожі одна на одну. Але, повторюся, сам із собою змагатися не хочу, але на конкурс щось написати планую, не залежно від того, що нібито вже ветеран. «Коронація слова» для мене, як для журналіста, цінна тим, що створила за десять років певний інформаційний простір, куди прагнуть потрапити письменники. Бути почутим і заявити про те, що ти є, нашому автору набагато корисніше, аніж мовчки написати автобіографію.

ніна: Чому Ви постійно одягаєте кумедні футболки, які з персонажами серіалів чи мультфільмів?

Андрій Кокотюха: Вибачте, будь ласка, за те, що зараз я не в одній зі своїх улюблених кумедних футболок! Хотів же потішити тих, хто стежить за моїми футболками. Але якось така карта сьогодні лягла, нефутболочна.

Загалом, смішні футболки ношу з 1996 року і якось не замислювався, чому саме такі. Просто відчуваю до них певний потяг. Вони відповідають моєму внутрішньому станові. І якщо я часом буваю заклопотаний, то футболка зі смішним малюнком нагадує оточуючим, що її власник - людина загалом позитивна і тільки тимчасово така собі бука. Я не думав ніколи, що вони спеціально привертатимуть увагу. Насамперед мені подобається комфорт, який відчуваю, одягнувши майку з зображенням якогось персонажа, не обов´язково з мультиків. Це може бути навіть напис. Очевидно, ці футболки і привертають увагу, бо наше суспільство загалом консервативне і не звикло до таких майок. А закордоном, де їх повно, вони вважаються нормою і уваги зовсім не привертають. 

Зусь: Скажите, а Вы бы согласились принять участие в игре-передаче «Что? Где? Когда?»?

Андрій Кокотюха: Ні. Там треба кроїти розумну пику і косити під інтелектуала. Чесне слово, у нас в країні є кому косити під інтелектуала!!!

Nina: Андрію, чи цікавилися ви коли-небудь історією власного прізвища? Чи знаєте, звідки воно походить?

Андрій Кокотюха: На першому курсі університету (1987 рік) у нас було завдання дослідити етимологію власних прізвищ. Моє означає «багато говорити». Оскільки в побуті та приватному спілкуванні я загалом більше люблю слухати, а професія журналіста взагалі цього вимагає, то значення прізвища трансформується в кількість написаних текстів. Якби я любив багато говорити, як вимагає моє прізвище, я писав би набагато менше. А так, з поваги до прізвища знаходжу компроміс - небагато балакаю, зате багато пишу. І потім, коли висловишся в тексті, точно знаєш, співрозмовники тебе не перебиватимуть, а дочитають текст до кінця, а вже потім скажуть, наскільки неправий його автор.

az: Чи плануєте Ви ознайомитися з книгою Віктора Федоровича «Україна - країна можливостей»? Так, ні - чому? Книги яких політиків Ви читаєте із задоволенням (якщо такі є)?

Андрій Кокотюха: Ні. Мабуть, мені цікаво було б прочитати по діагоналі ту книгу, яку б Янукович справді сам написав. Я з більшим задоволенням слухаю його промови, викладені в Інтернеті на «Ю-тубі». А політики взагалі люди неписьменні. Тому я не певен, що хочу витрачати час на те, що надиктують політики своїм спічрайтерам і потім назвуть це книгою. Написане і сказане політиком взагалі нещире. Комікс про Капітана Америку набагато щиріший за книгу якої-небудь Ганни Герман. Але ця хоч сама пише. Хоча від цього популярність її не зростає. Та й письменницею її вважати не можна, бо письменник, людина, яка вигадує історії - професійний брехун, але він хоч собі не бреше.

az: Чи виникало у Вас колись бажання піти у політику? Якщо так - чому цього не зробили?

Андрій Кокотюха: Ні, не виникало. Досить з того, що я, як кожна людина, щодня ходжу в туалет. Від цього більше користі, ніж від української політики.

зося: Доброго дня! Що думаєте про законопроект Ківалова і Колесніченка «Про принципи державної мовної політики», в разі прийняття якого російська стане регіональною в 13-тьох областях країни?

Андрій Кокотюха: Провокація, на яку не варто піддаватися. Але це та провокація, на яку не можна не піддатися. Вона рівнозначна тому, що хамло на вулиці плює тобі в пику. Витертися і піти - не можна. Дати здачі - хамло сильніше. Почати щось доводити хамлу - себе не поважати. І все одно втягуватися в конфлікт.

Російська мова в Україні спеціального захисту не потребує.

Jam: Ви стільки всього написали і пишете, що склдається враження, що писання у Вас поставлено «на потік». Це хибне враження? Звідки Ви берете ідеї сюжетів для своїх творів?

Андрій Кокотюха: Головне, аби цей потік не перетворився на потік свідомості. Це - моя робота. Якщо, наприклад, лікар, хірург з високою кваліфікацією, щодня робить складні операції, Ви ж не говорите, що операції він поставив «на потік». Якщо хірург професійний, він втримається «в потоці» і кожну операцію робитиме як першу і єдину. У мене з писанням те саме.

Annie: Скажіть, що Ви найбільше цінуєте в жінках, які риси характеру, якості, уміння тощо?

Андрій Кокотюха: В жінках я ціную, по-перше, те, що вони є. По-друге, жінка повинна бути вродливою. Такий у мене гріх. Люблю красивих жінок. Жінка не повинна, як на мене, викреслювати зі свого життя чоловіків і, тим більше, постійно говорити, як їй добре, що вона сама без підтримки домоглася чогось у житті. Чоловіки так себе не поводять, принаймні нормальні чоловіки. Вони з повагою ставляться до жінок, але при цьому мусять розуміти, що вони, мужчини - жіноча підтримка. А жінка - тил чоловіка, куди можна відступити після цілоденної боротьби за грошові одиниці і просто відлежатися. Поруч із жінкою, як на мене, чоловікові мусить бути комфортно мовчати.

Взагалі я люблю людей, котрі не висувають претензії до того, як облаштований світ, не залежно від того, чоловік це, чи жінка. 

марго: Як, на Вашу думку, відрізнити графомана від справжнього літератора, а відповідно і розрізнити їхні твори?

Андрій Кокотюха: Твори графомана завжди з претензією на геніальність та неповторність. Чим більше пафосу в текстах, тим більше підстав вважати автора графоманом. Хороші письменники пишуть без претензії на геніальність, вони просто намагаються розповідати історії.

бyкa: Яким Ви бачите майбутнє України?

Андрій Кокотюха: Я не живу майбутнім - я живу сьогоденням. Сьогодення суперечливе, але завжди краще за вчорашній день. І Україні, як і будь-якій країні, краще не жити вчорашнім днем, а робити з нього висновки.

Galicia: Чи є такі теми, на які Ви не писатимете у жодному разі за жодні гонорари?

Андрій Кокотюха: Все, що пов´язано з політкоректністю, політикою, спортом, сільським господарством, квантовою фізикою, молекулярною біологією, дитячою смертністю та родинним насильством. З останнім, як і з наркоманією, треба просто боротися, бо про це вже давно написано.

Galicia: Ви заробляєте на життя виключно письменництвом та журналістикою? Чи десь ще працюєте, крім цього?

Андрій Кокотюха: Хотів би працювати загалом у книжковому та кіно бізнесах. Дуже хочу в перспективі працювати на складі великого книжкового супермаркету. Але те, чим я займаюся, все ж таки визначається трьома словами - письменник, журналіст, сценарист.

kar: Пане Андрію, як Ви вважаєте, що незалежна Україна зберегла, що б варто було «загубити»?

Андрій Кокотюха: Пам´ятники Леніну, нинішній склад Верховної Ради, ЖКГ, стан українських доріг та електрички зі смердючими туалетами.

lubas_: В чому полягають основні відмінності між нинішньою російською і українською владою?

Андрій Кокотюха: Російська влада - це російські буржуазні націоналісти. А українська влада - жодним чином не українські буржуазні націоналісти. Наголошую на слові «буржуазний». Україні потрібна національно налаштована буржуазія. Тільки тоді з´явиться національно орієнтований сантехнік, хлібороб та повія. Взагалі національно орієнтована проституція - моя мрія: в окупованій німцями Франції частина повій домовилася між собою не надавати сексуальні послуги окупантам.

neda_: Андрію, чим Ви самі можете пояснити високий попит на Ваші книги?

Андрій Кокотюха: Ваші слова та Богу б у вуха! На них існує звичайний попит. Високий попит в Україні на фантастику та жіночі романи. На останні, я б сказав, підвищений попит. Без зайвої скромності визначаю себе як автора насамперед чоловічої літератури. Вона світоглядно чоловіча. Колись я сказав, що пишу чоловічі романи, а у відповідь почув щире: «Господи, як Ви можете писати порнографію!» Натомість чоловічі цінності - це не безперервний секс, не футбол, не качки і не дівки з порцеляновими головами та цицьками. Справжнім мужчиною чоловік може лишатися навіть у інвалідному візку, а література, в якій слабо представлений, або зовсім відсутній чоловічий сегмент, це все одно що неповна родина, в якій діти виховуються переважно жінками.

 neda_: І ще запитання. Ваша оцінка, як змінилася культурна політика зі зміною влади в Україні з «помаранчевої» на «біло-синю»?

Андрій Кокотюха: Вона ніяк не змінилася, тому що далі збереглося саме словосполучення «культурна політика». Всюди, де присутня політика або хоча б термін «політика», змін не відбувається. Принаймні в Україні. Влада, яка в нас від минулого року, є найменш культурною та освіченою за останні 20 років. Це помітно по їхніх справах. Але саме тому культура від цього не постраждає. Влада просто не розуміє, що таке культура, і як з нею треба поводитися.

Rabbit@: Андрію, чи хотіли б Ви, аби якісь із Ваших творів потрапили до обов´язкової шкільної програми? Як думаєте, творчість кого із Ваших колег, сучасних українських письменників, діти вивчатимуть у школі за кілька десятиліть? Кого б Ви радили долучити до шкільної програми і чому?

Андрій Кокотюха: Я проти обов´язкової шкільної програми з літератури. Програмне положення - це моноліт. Вчитель не рекомендує учневі робити вибір під час читання та робити вибір книги, а нав´язує невідомо чию думку. За непрочитання якоїсь книги, котра молодій людині зовсім не цікава, вона отримує погану оцінку. Ця молода людина автоматично втрачає інтерес до читання. Тому мені важливіше, аби школярі просто читали і мали змогу вибрати із запропонованих авторів ті твори, які їм більше до душі. А вчитель мусить просто давати загальну інформацію, щось на зразок огляду, і вже потім запитувати школяра про враження та висновки, котрі він, школяр, отримав та зробив, прочитавши свідомо вибрану книгу. Через те я не хочу бути в шкільній програмі. Я не хочу, щоб мої книжки нав´язували.

777: Андрію! Коли Ви пишете? І навіщо пишете? Це хвороба?

Андрій Кокотюха: Пишу я щодня. Це - потреба.

Oksamytkaa9: Я палка прихильниця інтелектуальних детективів. Мені дуже подобається читати Ваші книги, особливо вражає непередбачуваний фінал. І це Ваша фішка. Хотіла запитати: яких письменників-детективістів Ви читали, кого, можливо, наслідуєте, в чому бачите своє новаторство у цьому жанрі?

Андрій Кокотюха: Біда авторів у тому, що коли їхні твори називають інтелектуальними, вони поважніють, надувають щоки і дуже тішаться. Хоча насправді будь-яка книга, навіть комікс, вже є плодом інтелектуальної праці. Я не хотів би спекулювати терміном «інтелектуальний», бо в такому разі наявність інтелектуальної складової треба доводити спеціально. А це вже шкодить як автору, так і твору. Адже поняття «інтелектуал» скомпрометоване. Я швидше назвав би себе професійним автором, який орієнтується насамперед на твори європейських та американських авторів. Не тому, що російські автори погані. Напевне, вони хороші. Проте, поза сумнівом наслідуючи американські та європейські зразки, російські колеги беруть із них лише жанрову конструкцію, зовсім забуваючи: західна література вирощена на визнанні, відстоюванні, популяризації та експорті насамперед ліберально-демократичних цінностей. Скажімо, Джеймс Бонд, якщо відкинути видовищний бік сюжету (постріли, алкоголь, сексуальні жінки), в кожному романі боровся з тоталітарними режимами. Таким чином, західна література, в тому числі і насамперед жанрова масова, культивує повагу до людини як особистості, ставить людські інтереси вище інтересів держави, а держава в свою чергу часто перемелює людину. Через те мені ближче західні автори, ніж російські. Я просто намагаюся адаптувати певні ідеї, стилі та жанри до українських реалій. Думаю, мені це вдалося, тому що для українського україномовного детектива і трилера найбільш придатне, за моїми спостереженнями, поєднання геперреалізму з певною містичною складовою. Українці забобонні, і це якось не уживається з їхньою підозрілістю. Тобто вони можуть не повірити лікареві, який виписав рецепт, але охоче повірять ворожці, візит до якої коштуватиме втричі більше аптечного чеку. А про новаторство - хай скажуть інші люди, їм видніше. Маю на увазі читачів. 

chitach1: Андрію, Ви, якщо не помиляюся, приймаєте участь в проекті «Щоденник-2». Кого з молодих письменників можете виокремити?

Андрій Кокотюха: Я брав участь лише як експерт. Автори були під псевдонімами. Тому я не можу виділити нікого конкретно з півсотні молодих людей, але на загал скажу: писати вміє багато хто, але грамотно та внятно висловити свою думку здатні одиниці.

Довідка про гостя «Главреду». Андрій Кокотюха народився 1970 року в місті Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Перший художній твір написав у віці семи років. Хоча власне художні якості цього твору досі ніким не оцінені. До 12 років читав і писав лишень казки.

Мріяв стати бібліотекарем. Працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на будівництві. Але закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. 

Перше оповідання опубліковане в 1987 році. У 1991 році написав кримінальну повість «Шлюбні ігрища жаб», яка, через брак інших зразків прози, отримала в 1995 році нагороду видавництва «Смолоскип». Після виходу окремою книжкою в 1996 році повість стала називатися «романом», отримала позитивну оцінку від батьків та друзів автора, і широкий негативний розголос у пресі. Завдяки чому Кокотюха відразу став одним із відомих сучасних українських письменників.

Працюючи у видавництві «Смолоскип» пакувальником книжок, у період з 1994 по 1999 рік організував понад сто «гастролей» молодих українських письменників у сімнадцятьох регіонах України. Був їх безпосереднім учасником. У 1998 році звільнився з видавництва «Смолоскип» у зв`язку з переходом на іншу роботу, безпосередньо пов`язану з журналістикою. Співпрацю зі «Смолоскипом» не припиняв до 1999 року. Потім видавництво офіційно розірвало стосунки з молодим письменником через його «антиукраїнські» настрої. Вони полягали в публічному прочитанні фейлетону про сучасний стан української культури.

Пише українською та російською мовами.

Протягом 1999-2011 років побачили світ такі книги Андрія Кокотюхи: художня література («Повернення сентиментального гангстера» (бойовик), «Нейтральна територія» (містичний трилер), «Ментовский город» (бойовик), «Отработанній материал» (бойовик), «Мама, донька, бандюган» (кримінальна мелодрама), «Повзе змія» (трилер), «Шукачі скарбів»  (пригодницький роман), «Темна вода» (детектив), «Зоопарк або Діти до 16 років» (ретроспективний роман), «Легенда про Безголового» (детектив), «Живий звук» (детектив), «Удар Скорпиона» (бойовик), «Евгений Кушнарев: под прицелом» (політичний детектив), «Аномальна зона» (детектив), «Язиката Хвеська» (кримінальна комедія), «Чужі скелети» (кримінальна драма), «Двойная западня» (бойовик), «Пророчиця» (детектив)), видавничі проекти (кримінальні: «Криминальная Украина», «Криминальная Украина-2. Расследование продолжается», «Криминальная Украина-3. Из сейфов спецслужб», «Резонансные дела МВД» (в соавторстве с Константином Стогнием); пізнавальні, прикладні: «Почему Украина не Россия» (автор-упорядник), «Тайны и загадки Украины», «50 загадок истории Украины» (один із авторів), «Феномен доктора Хауса» (автор-упорядник), «Україна. Наша епоха. 1991-2011»; для дітей і підлітків: «Рік пригод» (детективи для підлітків), «Таємниця козацького скарбу»;  біографічні: «Любити живих» (у співавторстві з Максимом Розумним), «Юля» (автор-упорядник), «Юля. Второе дыхание» (автор-упорядник), «Юрій Луценко. Польовий Командир», участь у видавничому проекті «Знамениті українці» (короткі біографії Тимошенко, Кличка, Кравчука,  Кожедуба).

Кіно і телебачення. За журнальною публікацією роману «Тупик для втікача» на студії ім. О. Довженка зняли фільм під назвою «Тупик» (1998, режисер Григорій Кохан).

Детективний роман «Легенда про Безголового» екранізований у 2008 році кіногрупою «Film.ua» (назва фільму «Тривожна відпустка адвоката Ларіної», режисер Олександр Стеколенко).

Трилер «Повзе змія» (режисер Максим Бернадський) екранізовано в 2009 році компанією «Fresh production UA». В усіх випадках - автор або співавтор сценаріїв.

Написав сценарії для кількох документальних фільмів з циклу «Кримінальні історії» (IСTV), «Чужі помилки» (СТБ), «Стрингер», «Одержимі» (1+1).

Працював журналістом і сценаристом на проектах «Сніданок з 1+1», «Київський регіон», «Паралельний світ».

Пише сценарії для проекту «Судові справи» (Film.ua).

Отримав кілька пропозицій для написання власних серіалів та адаптації в Україні відомих та популярних серіальних форматів. Усе це дає авторові право називати себе також кіносценаристом.

Кіносценарії двічі (у 2007 та 2008 роках) відзначені на конкурсі «Коронація слова» в номінації «Кіносценарії».

В проектах - кілька повнометражних стрічок та серіалів детективного, пригодницького, історико-пригодницького та військово-пригодницького жанрів. 

За окрему плату пише «жіночі» оповідання.

Книжки Андрія Кокотюхи виходили і далі виходять практично в усіх українських видавництвах, котрі видають сучасну літературу: «Смолоскип», «Кальварія», «Фоліо», «Піраміда», «Нора Друк», «Зелений Пес», «Грані-Т», «Книжковий клуб сімейного дозвілля», «Країна мрій», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Він постійно співпрацює з найбільш популярними українськими газетами, журналами, телеканалами, інтернет-виданнями.

Нагороди та почесні відзнаки Андрія Кокотюхи. Література: диплом видавництва «Смолоскип», 1996 рік, диплом конкурсу «Золотий Бабай», 1999 рік, дипломи конкурсу «Коронація слова», 2001 і 2002 роки, ІІІ премія конкурсу «Коронація слова», 2003 і 2004 роки, премія журналу «Березіль», 2000 і 2003 роки, премія фестивалю «Відкрита ніч» за кращу публікацію про фестиваль, 2002 і 2007 роки, перша і друга премії «Коронація слова», 2006 рік, диплом Міжнародного інституту менеджменту за актуальність тематики роману  «Пророчиця», 2010 рік, спеціальна відзнака «Вибір видавців» за роман «Пророчиця», 2011 рік.

Кіно: нагрудний знак «Срібний Георгій», за сценарій фільму «Тупик», 2003 рік, третя премія «Коронація слова» в номінації «Кіносценарії», 2007 рік, диплом у номінації «Кіносценарії», 2008 рік.

Журналістика: нагрудний знак «За зразкову службу у внутрішніх військах МВС України», 2002 рік, диплом ХІ Форуму видавців у Львові «Кращий журналіст, що пише на книжкову тему», 2004 рік.

Письменник та журналіст Андрій Кокотюха любить літературу, кіно, збирати гриби. Теоретик алкоголю та масової культури. Байдужий до політики, спорту, кави, одностатевого сексу і наркотиків. Не любить українських політиків, футболу, борщу, вареників, макаронів, хімії як шкільного предмету, свого колишнього класного керівника, Філіпа Кіркорова, Віктора Павліка та Дмитра Табачника, їздити громадським транспортом, стояти в чергах, чогось чекати в своїй держави та від своєї ж держави, працювати в сільському господарстві.

Фото: Віра Підгайна