Ми скористалися рідкісною можливістю поговорити з пані Вірою про минуле й сьогодення української літератури, і не тільки.

– Українська діаспора в Бразилії є чисельною, але про її культурне життя відомо значно менше, ніж про діяльність українців у США чи Канаді. Розкажіть, будь ласка, про місце української культури в розмаїтій Бразилії.
– Наша еміґрація в Бразилії – це переважно селянство. Дуже багато з цих людей взагалі були неписьменними, тож не можна вимагати від них такого рівня, який є в українців Канади чи США. Там українська еміґрація іншого походження: то були переважно інтелектуальні сили, які втікали з Радянського Союзу, або ж провідники ОУН. Тому в Бразилії потуга нашої культури дещо скромніша. Вона переважно обмежується фольклором. Нещодавно українці здобулися на участь невеличкої групи в карнавальних виступах у маленькому містечку Парані. Козаки танцювали гопака і подібні речі…
– Те, що в Україні називають «шароварщиною»?
– Так. Навіть строї були вже під карнавал. Узагалі, карнавал мені вже трошки набрид. Він же повторюється з року в рік – одне і те саме. Карнавал може зацікавити туристів, якщо вони того ніколи не бачили. Але той, хто живе в Бразилії, знає, що карнавал не приносить багато новин. А що там робити українцям? Наші дівчата виступали в народних строях, тоді як бразилійки – голі. Це було трохи смішно.
– Чи має попит у Бразилії антологія бразильської, португальської та української поезії, яку ви підготували? Чи вона, передусім, для українського читача?
– Я готувала цю антологію для своїх студентів і колеґ з університету. Її пересилали також в українські бібліотеки. Наклади малі – тисяча примірників. Але між моїми колеґами-письменниками в Бразилії вона має розголос.
Працюючи в університеті, я побачила, що студенти не мають уявлення про найпростіші речі – наприклад, про імпресіонізм чи містику. Треба було давати їм зовсім приблизне уявлення, яке має кожна освічена людина. Я читала їм лекції зі світової культури, показувала проекції картин, архітектури, малярства, скульптури цієї епохи, ми слухали музику. Це давало загальніше уявлення. З поетики давала їм різні поняття: що таке сонет і т.д. Вони знали, що є сонети Шекспіра, Петрарки, Данте, Камоенса, але ж як їх відрізнити один від іншого? Я сказала: «Знаєте що? Замість учити напам’ять – пишіть так, як писав Шекспір, Данте чи Петрарка, і побачите відмінність». Ну, і весь факультет почав писати вірші. Було досить смішно, бо навіть колеґи – математики, біологи, фізики – почали писати вірші. Усі писали поезії, включно зі мною. Ми видали книжечку. Боже, що там сталося! Приїхало радіо, телебачення, це було дійство! Результат: цю книжечку чотири університети Бразилії використовують як взірець того, що можна зробити на лекціях із поетики. Що можна в такий спосіб працювати. А друга книжечка – це були байки. Ми взорували на байки Сковороди, при тому студенти довідалися дещо і про українську байку. Ну і, очевидно, я давала їм й інші байки, почавши від Езопа. Я сказала їм: «Тепер ви будете писати байки про тварин, що живуть у Бразилії. Не про слона чи верблюда, яких там немає, а, скажімо, про мурахоїда чи панцирника. Про тих звірів, яких ви знаєте». І що ви думаєте?! Знову була така дивовижна історія. Ці дві книжечки мають надзвичайний попит, і вони, властиво, відомі в усій Бразилії. Це була спільна праця студентів, професорів, усі ми разом працювали, я навіть там також кілька казок написала. І отримали дуже приємний відгук. А потім із моїх студентів четверо стали письменниками. То мені було дуже приємно. Люди, які ніколи не мали ніц до діла з літературою. Один мав такий великий попит, що його зараз перекладають іспанською мовою. А одна з колишніх студенток отримала високу премію для літніх людей, які займаються літературою. Я дуже задоволена з того, що вони працюють і друкуються.
– Це свідчить, що в Бразилії є попит і потреба в добрій літературі.
– Так. Знаєте, є справді дуже талановиті бразилійські письменники. Великі письменники, про яких мало знає світ: Ґрасильяно Рамос (Graciliano Ramos. – А.Д.), Жоао Ґімараеш Роза (Joao Guimaraes Rosa. – А.Д.), Мануел Бандейра (Manuel Bandeira. – А.Д.), Сецилія Мейрелеш (Cecilia Meireles. – А.Д.), яку вважають найбільшою поеткою, що писала португальською мовою, а вона – бразилійка. Ну, тепер, відколи Сарамаґо (Jose Saramago. – А.Д.) отримав Нобелівську премію, світ зацікавився Португалією, португальською мовою та португальським письменством, але до того ніхто про Бразилію не говорив. Були переклади німецькою, англійською, французькою, але вони не мали розголосу. Бразилія була чимось далеким-далеким, і хто ж там цікавився нею? А тепер починають більше цікавитися.
– Я звернув увагу на хронологію вашої творчості і помітив, як багато лірики ви писали у 1950-ті, потім додалася проза, а 1990-ті роки позначені цілковитою перевагою драматичних творів. Як пояснити такі жанрові зміни?
– Я завжди дуже любила театр, а поезії писала тоді, коли активно працювала в університеті і не мала часу ні на що. А на поезію не потрібно стільки часу, як на драму чи роман (усміхається. – А.Д.). Тепер я починаю писати трошки ширші, але також, як сказав Іван Дзюба, досить щільні оповідання. Не люблю багатослів’я. Люблю суть, а не візерунки. Вважаю, що дуже багато письменників пишуть забагато слів і тим самим розводнюють матеріал. Часом читаєте поезію, а вона вас зануджує. Навіть велика поема видається нудною. Чому б не скоротити її наполовину і зробити кращою? Але це, знову ж таки, мій особистий смак. Дехто любить епічний розлогий виклад, а я люблю сконцентрований.
– Які у вас враження від поїздок в Україну? Адже ви маєте можливість порівнювати, оскільки відвідували Україну неодноразово ще з радянських часів. Які зміни ви б відзначили?
– Коли в 1960-х роках приїхала в Україну, то всі писали проти мене. Навіть найближчі друзі ганили мене за те, що я поїхала в радянську Україну, що я зрадниця наших принципів. Вони не знали, що я перевозила документи на Захід і т.ін. І в Україні теж ганили: «Ми з нею возилися, як з мальованою торбою, а вона – націоналістка». А там критикували за те, що зустрічалася зі Смоличем і з Бажаном. А я спілкувалася тут із Дзюбою, Світличними, Коцюбинською – то все найближчі мої друзі. Саме Надія Світлична стала на мій захист: вона приїхала тоді до Канади, виступала перед повною залою на тисячу людей. І на перше питання «Що ви думаєте про Віру Вовк?» сказала: «Я є горда за неї». Тоді той шум проти мене й затих і в «Гомоні України», і у «Шляху перемоги», куди я раніше дописувала. Для них слова Надії Світличної були як грім із неба, бо вони думали саме навпаки. Тепер в Україні багато чого змінилося. Головне, що молоді сили починають рухатися. Я маю надію тільки на молодих. На старше покоління, на жаль, ні. Вони вже відходять. Частина з них уже засиділася, нічого не роблять. А молоді шукають. І це надзвичайно позитивно. 
– Проте серед української молоді досить поширеним є бажання виїхати звідси. Колись ви були змушені еміґрувати. Що можете сказати чи порадити, беручи до уваги власний досвід?
– Такою є кон’юнктура, що не сприяє людям. Я розумію, що, побувавши у США чи в Європі, багатьом молодим людям складно змиритися з тим життям, яке є в Україні. Хай би вони їхали, проте залишалися українцями. Я, жінка, змогла вижити сама-одна в чужому середовищі, мене всі поважали, і я ніколи не уникала труднощів та не шукала легких тріумфів. Часто жінки роблять це в інший спосіб, я такого способу не вживала. Я діяла як професійна сила і здобувала визнання на чужині. Тож можна залишатися собою, треба тільки намагатися це робити і знати, що ти хочеш залишити по собі. Триматися нашої культури, бо вона є іншою. Специфічно українське може бути дуже цікавим для світу, а ми боїмося, вважаємо, що воно недоцільне. А треба, щоб воно було повноцінним і захоплювало. Я маю на увазі не вишивану сорочку чи писанку. Хоч писанка дуже гарна, як і мальовані коники з сиру, про яких пише Прохасько.
– Оскільки ви згадали Прохаська, то запитаю: кого із наших сучасних авторів ви читали і хто вам сподобався?
– Андруховича, Прохаська. Поетів багатьох, бо це моя найлюбіша частина літератури. Це передусім ті, кого я перекладала для антології: Жадана… Я переклала його «Контрабанду». Мені дуже сподобалася ця поезія. Він такий, знаєте, в стилі Брехта, такий трохи насмішкуватий, трохи еруґантний, але пише дуже симпатично. Ще я перекладала Галину Крук, Богдану Матіяш, Неборака… Забужко перекладала, але у великій антології, бо вона народилася перед шістдесятим роком, а я відбирала вже тих, хто після. Серед таких ще був Іван Андрусяк, Остап Ножак із Чернівців, Андрій Любка. З Любкою була цікава історія. Він прислав мені поезію про українську мову. Що він знаходить її між ногами дівчини. Я не писала йому ніякої критики, тільки написала так: «Висока поезія вимагає від автора поваги до найвищих істин і доброго смаку».
– Чи отримали якусь відповідь?
– Так. Він мені подякував, сказав, що перегляне свої позиції, і від того часу писав порядні поезії (усміхається. – А.Д.). Я вам скажу: часом не треба викаблучуватися. Мені менше сподобався, наприклад, поет з Кам’янця-Подільського Андрій Бондар. Я також попросила його прислати кілька віршів на переклад для вибору. Він мені присилає оцю свою річ про вчительку хімії, яка вбиває і закопує свого чоловіка, а пізніше кохається з якимось своїм молодим учнем. Я йому написала, чи не має він інших поезій, бо це перша двомовна збірка для бразилійського читача, який не має уявлення про Україну. І яке ж враження він отримає, прочитавши таку поезію? Він на мене, вочевидь, образився і написав, щоб я йому більше ніколи не писала. Я прийняла це запрошення (сміється. – А.Д.). Все-таки треба мати трошки доброго смаку, а це вже несмачно. Не знаю, кого можна перелякати таким віршем. Мене – ні, бо я читала не одне вже в літературі. Також не перелякає західного читача – там тільки скривляться і зморщать ніс. Він, напевно, талановитий поет, проте якщо все дозволено, то воно не обов’язково є мистецтвом.
– Ви все ж зважено говорите про такі випадки. Останнім часом часто згадують, що нашому літературному середовищу бракує культури дискусії. Мабуть, особливо гостро це відчувається, коли сходяться люди різних поколінь?
– Старші часто ставляться агресивно до молодих. Цього не треба робити, але й писати як-небудь не можна. Адже всі працюємо на ім’я України у світі. Треба все-таки переглянути позиції. Звісно, не йдеться про те, щоб писати тільки у ямбах і строфах, чи як колись, у ХІХ столітті.
– Цього року вийшла ваша книга спогадів «Мережа». Що буде далі?
– Поезія. Лірика для мене — найважливіший жанр, до неї я тепер повертаюся. Вважаю, що в ній можна висловити найбільше, бо ви не мусите логічно щось окреслювати. Поезія виходить спонтанно. Я люблю простий образ, який, проте, з допомогою асоціацій може сказати дуже багато. Такою й буде моя найближча книжка.

Андрій ДРОЗДА

Фото: ukrtime.com