Причина, вочевидь, криється у тому, що міністр в інтерв’ю охоче демонструє армійську дисципліну, вірність Януковичу й готовність шукати компроміс, навіть якщо його запитують про ставлення до Поплавського чи до ідеї приватизації стародавніх замків.

Міністерство культури України за моєї пам’яті завжди було невичерпним джерелом скандалів, конфліктів, інтриг та іншої димової сировини. Культурою у нашій країні мало хто цікавиться, і тільки цим фактом можна пояснити стаціонарне пожвавлення, з яким громадськість незмінно реагувала на призначення нового міністра, якщо, звісно, це був не Юрій Богуцький. Минулого року трапилась дивна річ: новий уряд невтомно постачає сировину для погромної критики, сталевари громадської думки ночують біля печей, але в шерезі солодких мішеней зяє незвичний просвіток.

Запитання на зразок “А хто у нас міністр культури?” мені доводиться чути частіше, ніж хоч якісь репліки, що стосуються його діяльності. І це тривожний симптом. Аж якась ностальгія пробирає від згадок про штормові попередження часів Оксани Білозір чи Василя Вовкуна.

Тим часом відбуваються нібито важливі та резонансні події, які не спричиняють навіть млявого обговорення: наприкінці минулого року ухвалено Закон про культуру, а 9 грудня Михайло Кулиняк став міністром культури без туризму. І що? В суспільстві немає вільних каналів зв’язку. “Тиша навкруги, сплять в росі луги”. 

Отримавши від преси стартовий пайок уїдливих нагадувань про кар’єру конферансьє при Партії регіонів, Михайло Кулиняк нечасто з’являвся перед невдячною громадськістю. У публічній сфері його функції тріумфально перебрав лідер Національної комісії з питань моралі Василь Костицький, який протягом останніх років аж перевиконав план з метакультурної активності й несподівано для всіх став одіозною фігурою. На його тлі постать міністра культури – лише тьмяний контур, привид замку Морісвіль, який минулого року запам’ятався передусім ситуативною конфронтацією з Табачником, спростувавши його заяву про зниження відвідуваності кінотеатрів внаслідок упровадження українського дубляжу іноземних фільмів. Також можна пригадати звернення Кулиняка до міністра культури РФ щодо наїзду на Бібліотеку української літератури в Москві. Історія з обшуками та вилученням книжок викликала чимале збурення; наш міністр обмежився лише дипломатичним проханням “мінімалізувати збитки, завдані репутації української бібліотеки”. 

Ще один дрібний сплеск інтересу ЗМІ до Міністерства культури трапився у листопаді, коли з подання НЕКу вітчизняні кінотеатри захистили від прощальної пропаганди жорстокості та насильства імені Джона Крамера: Мінкульт відмовив у видачі прокатного посвідчення на стрічку “Пилка 3D”, вкотре наступивши на старі граблі добрих намірів.

Скрипаль і магістр державного управління Михайло Кулиняк – чи не перший міністр культури, персоною якого так мало цікавляться. Причина, вочевидь, криється у тому, що міністр в інтерв’ю охоче демонструє армійську дисципліну, вірність Януковичу й готовність шукати компроміс, навіть якщо його запитують про ставлення до Поплавського чи до ідеї приватизації стародавніх замків. Ніяких гострих міркувань, ризикованих висловів чи найменших виявів ексцентричності. Жодних гучних заяв про внутрішню реорганізацію міністерства й кадрові землетруси. Спокійні, виважені й незмінні, як мистецтво риторики, пріоритети: підтримка класичної та академічної музики, українського книговидання та національного кінематографу тощо. Достатньо стримані скарги на борги та інші фінансові туманності, залишені попередником. І найголовніше: відсутність планів галактичного масштабу й скромність обіцянок. 

Ще навесні мріяв міністр, щоб в Україні нарешті ухвалили Закон про культуру, – є тепер такий закон. Дбав міністр про кіно – Президент вділив 120 мільйонів гривень. Та ще й у бюджеті передбачено трохи більше грошей на потреби Мінкульту, ніж минулого року. На перший погляд, це якийсь парадокс. Бо ж ось воно, покращення культурного життя вже сьогодні – а ніхто не тішиться. Це вже така звичка новітніх часів, адже кожна добра новина якийсь неприємний осад залишає. І неважко зрозуміти, чому. Ось, наприклад, запитує кореспондент “Дзеркала тижня” у міністра культури, якою має бути ідеологія у вітчизняному кіно? На що пан Кулиняк впевнено відповідає: українською. Й попри вичерпну простоту цієї відповіді, ніхто не розуміє, про що йдеться. Бо тільки у нашій країні протягом одного року держава може відзначити найвищою Національною премією твір про УПА й позбавити Степана Бандеру звання Героя України. З такою ідеологією люди зазвичай втрачають здатність шнурки на черевиках зав’язувати, але хіба це проблема для збалансованої та стабільної культурної політики? Так, зокрема, Міністерство культури у своєму робочому звіті за січень 2011 року водночас переймається створенням Музею Української революції 1917-1921 років і Музею російської слави у Феодосії. І що? Однак тиша навкруги.

Насамкінець – трохи старосвітського оптимізму. На офіційному сайті Мінкульту, в розділі “Державні закупівлі на 2011 рік”, подано один-єдиний документ: про виділення з державних коштів 199900 гривень на закупівлю м’яса та субпродуктів забійних тварин для Державної циркової компанії України. Це той випадок, коли інформація перетворюється на метафору.

Михайло Бриних