Більша частина книжки присвячена подіям, пов’язаним із закінченням холодної війни, розпадом Радянського Союзу і початком створення нової структури євроатлантичної та європейської безпеки. Із 40 років своєї дипломатичної кар’єри майже 20 – з 1982-го по 2001-й – Генрік Лільєґрен  працював послом в Анкарі, Східному Берліні, Брюсселі й Вашингтоні. Розповідь про свій досвід він вдало поєднує з аналізом підходів нейтральної Швеції і провідних західних держав до вирішення питань безпеки. Дипломат пропонує і власне бачення перспектив НАТО та ЄС як основних елементів сучасної системи міжнародної безпеки на євроатлантичному просторі.

Фахово оцінюючи особливості нейтрального статусу своєї країни в історичній ретроспективі й перспективі, пан Лільєґрен вважає хибною поширену думку про те, що цей статус є гарантією безпеки Швеції. Тривалий час традиційна політика нейтралітету стояла на заваді контактам цієї країни з Північноатлантичним альянсом та її членству в ЄС. Геополітичні зміни, які відбулися після розпаду Організації Варшавського договору й дезінтеграції СРСР, викликали потребу скоригувати цю політику. Генрік Лільєґрен критично ставиться до надто обережних і повільних змін у політиці нейтралітету, які офіційно започаткували в травні 1992-го заявою комітету зов­нішніх відносин парламенту Швеції. Суть перетворень полягала в тому, що ця політика відтоді обмежувалася необов’язковим курсом на неучасть у військових альянсах, якого можна було дотримуватися за бажанням. Позитивно оцінюючи членство Швеції в ЄС, дипломат жалкує, що його країна все ще не зробила наступного кроку, оскільки, як він вважає, «наша свобода вибору була б ширша, якби ми були присутні там, де ухвалюються постанови про безпеку, тобто в НАТО». Аргументуючи свою думку, Лільєґрен зазначає, що «інституційна логіка вимагає, щоб члени ЄС були також членами НАТО», бо це «дві взаємозалежні організації, які замінюють одна одну».

Спостерігаючи за еволюцією зовнішньої політики Росії, автор зазначає, що, оплакуючи втрату статусу наддержави, Москва в основу своєї політики поклала «сподівання відновити в далекому майбутньому домінування Росії над країнами, які колись входили до совєтської імперії» та констатує посилення з 2004 року «агресивної тактики та неоімперських тенденцій дедалі авторитарнішої Росії». Він привертає увагу до беззаперечного факту, що «з часів Радянського Союзу в Швеції, як і в інших державах, були люди, які діяли на користь совєтської системи: шпигували та поширювали дезінформацію». Автор наголошує, що сучасна Росія успадкувала від цієї системи тактику провокування внутрішніх конфліктів, підтримки сепаратистських угруповань, енергетичний шантаж для досягнення своїх цілей і ослаблення урядів «близького зарубіжжя».

На його думку, це пояснює прагнення європейських держав до членства в НАТО й обумовлює потребу зміцнювати альянс як гаранта колективної індивідуальної безпеки на євроатлантичному просторі. Шведський дипломат припускає, що «одного дня питання про вступ до НАТО постане перед Фінляндією, Швецією та Австрією».

Двері цієї організації були в принципі завжди відкриті й перед Україною, коли б вона досягла критеріїв членства. Генрік Лільєґрен згадує: «Ще 1994 року Бернс (Ніколас Бернс, помічник президента США в Раді національної безпеки з питань Росії та нових незалежних держав) повідомив мені, що Україна могла б у майбутньому стати членом НАТО. 2005-го склалося враження, що Україна таки наблизилася до цієї мети». Справді, на той час у нашій країні була реальна готовність і політична воля до набуття членства в Альянсі. Однак багаторічні зусилля української дипломатії змарнував Віктор Ющенко, який на посаді президента виявив цілковиту неспроможність і безповідальність, не забезпечивши єдності гілок влади щодо приєднання України до НАТО й ефективного виконання програм співпраці з ним, інформування суспільства про переваги членства в ньому. Свої меркантильні інтереси та егоїстичні примхи він поставив вище інтересів держави та її безпеки. Найбільшим його досягненням стало сприяння обранню президентом України Віктора Януковича, передвиборча програма якого заперечувала членство України в Альянсі.

Ігноруючи наявність реальних загроз національній безпеці України та сучасні тенденції політики безпеки на євроатлантичному просторі, нинішня влада, на догоду керівництву Російської Федерації і на шкоду докорінним життєво важливим інтересам України, проголосила її позаблоковою державою. Така «самоізоляція» України залишає її сам на сам з Росією і створює особливу загрозу для держави в умовах, коли Росія здійснює проти України масштабну гуманітарну агресію у трьох напрямках, інспіруючи й підтримуючи ведення інформаційно-пропагандистської, культурно-мовної та історіософської війн з використанням своєї п’ятої колони, до якої належить багато членів команди Віктора Януковича. Її стратегічна мета полягає у знищенні ідентичності української нації.

Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний Посол України, професор, доктор юридичних наук