Re: цензії

Із цим письменником на пострадянському просторі сталася дивна колізія: спочатку його, як раніше Коельйо, сприйняли серйозно. Читати щойно перекладеного російською Вишневського було круто й модно, «Самотність у мережі» вважалася книжкою для сумочок просунутих читачок, а на Московському книжковому ярмарку його вітали з тією ж помпою, як декілька років тому – просвітленого латиноамериканця. Сьогодні дискутувати про те, чи є твори Коельйо високою літературою, — моветон. А про Вишневського ще трохи можна.

Перший роман Януша Вишневського «Самотність у мережі», написаний сорокарічним чоловіком із кар’єрою науковця за плечима (Вишневський має докторський ступінь з хімії та інформатики, а нині займається молекулярною біологією) свого часу став бестселером у Польщі, розійшовшись накладом у 50 тис. примірників. Наступні книжки настільки ж приголомшливого успіху не мали і, як кажуть злі язики, нині прізвище Вишневського на батьківщині зникло з топ-рейтингів продажів, але то вже не має значення. Бо польський письменник підкорив один із найбільших книжкових ринків у світі – російський.

Росія – не Польща. Це зовсім інші обсяги накладів та набагато ширші промоційні можливості. І один із потенційно привабливих напрямків розкрутки бестселеру – український. Хоча й Україна, як нам відомо з класики, – не Росія.

Українською поки що вийшло п’ять книжок «розкрученого» поляка, причому в різних видавництвах: «Самотність у мережі» та «Аритмія почуттів» (перекладачі відповідно О. Кравець і Т.Чужа) – у «Махаоні-Україна», «Коханка» (переклад Н.Сняданко) – у «Фоліо», «Сцени з життя за стіною» (Г.Хоткевич) та «Бікіні» (В.Саган та Ю.Попсуєнко) – у «Національному книжковому проекті», «доньці» АСТ (що характерно, другий іноземний автор в асортименті «проекту» – той-таки Коельйо). А восени Вишневський відвідав Львівський форум видавців, де, на жаль, не було мене.

Втім, не думаю, що я багато втратила, бо у своїх численних інтерв’ю пан Януш не надто напружувався щодо вигадування різноманітних відповідей на типові запитання. Отже, достеменно, з кількох джерел, про Януша Вишневського відомо таке:
- зростав він у суто чоловічій компанії, включно з навчанням у семінарії, працею на риболовецькому траулері та фізфаком в університеті, – і саме тому, як ніхто, розуміє жінок;
- наука є його дружиною, а література – коханкою, він сподівається, що дружина про коханку не знає, та раптом щось, переконає її, ніби то був останній раз;
- він не хоче, аби його доньки читали його книжки, оскільки дівчата щиро вірять, що їхній батько мав секс двічі в житті;
- він вважає себе засновником менструального напряму в літературі;
- дізнавшись від дочки, що «Самотність у мережі» поділила верхню сходинку рейтингу продажів польського «Емпіку» із самим «Гаррі Поттером», він зрадів, як ніколи в житті, і відтоді не мусить зважати на критиків-імпотентів.

Тут я полегшено зітхаю, бо імпотенція – точно закид не на мою адресу, за потреби можу надати медичну довідку. І якщо вже йдеться про фізіологію (а у Вишневського про неї йдеться повсякчас), поговоримо ліпше про менструацію, воно мені якось ближче. Хоча, боюся, і в цій темі пан Вишневський компетентніший за мене, оскільки надає їй набагато вагомішого значення і, відчувається, ретельно вивчав, перш ніж започаткувати новий літературний напрям. У його творах позитивні герої-чоловіки зворушливо приносять коханим жінкам грілку на живіт у критичні дні, а негативні, навпаки, брутально силують до сексу, – дуже легко розрізнити. Жінки ж чого тільки навколо неї, менструації, не виробляють: екзальтовано пишаються першим разом, впадають у розпач і чорну депресію від останнього, зсовують її пігулками на кілька днів від запланованого побачення, впадають в ейфорію, коли й так не збігається, ледь не вмирають без вищезгаданої грілки, а вже як вони переживають отой жахливий ПМС, відомо лише Вишневському. Принаймні, я раніше не уявляла, наскільки це глобальна проблема.

«Читаючи «Самотність у мережі», забуваєш, що цю книжку написав чоловік», – читаємо на обкладинці цитату з польського часопису «Kurier Wydawniczy», і це твердження проходить червоною ниткою і через більшість вітчизняних рецензій. Що саме по собі незрозуміло: хіба для літератури має суттєве значення біологічна стать автора? Знаю, що в нашій літературі, чия затримка (ви правильно подумали) на стадії рефлексування власного досвіду вже здається підозрілою, побутує думка, ніби це вкрай важливо. Та мені ближче інша теорія: чим майстерніший текст, тим важче вгадати, хто його написав, чоловік чи жінка. Справжній письменник однаково органічно втілюється в обидві статі, і це не якась особлива чеснота – так має бути за замовчуванням. Мопассан, Фолкнер чи Кундера розуміли жінку вже точно не гірше за Вишневського. Проте нікому раніше не спадало на думку зробити з цього свій основний козир та впевнено піти з нього.

Януш Вишневський розуміє жінок демонстративно і дещо поблажливо, із сильної позиції Чоловіка-який-розуміє. Саме таким є Якуб, герой «Самотності у мережі»: протягом усього роману він тільки те й робить, що дистанційно надає героїні ту послугу, якої годі дочекатися від рідного человіка, та й від будь-кого іншого: розуміння. Безневинний віртуальний роман у довжелезних електронних листах (сьогодні смішно читати всі ці урочисті «e-mail» та «ICQ» замість звичних мейлів та аськи або звороти на кшталт «чи ви зможете сама сконфігурувати сервери своєї комп’ютерної пошти?»; втім, Вишневський і сам жартує, що за його романом колись вивчатимуть історію інтернет-технологій) приречений перерости в роман реальний, і звісно ж, у Парижі, бо чого найдужче бажає жінка? Отож.

«У тебе гарне ім’я», – пише Якуб героїні, яку в романі жодного разу не називають інакше, ніж займенником (в екранізації вона Єва, але ж то кіно з його вимогами до конкретики). Натяк зрозумілий: можна сміливо підставляти у прочерк будь-яке ім’я, і кожна прихильниця Вишневського, ясна річ, підставляє своє. Тим більше, що мейл Якуба-Януша відомій кожній, розташований він на головній сторінці його веб-сайту, і письменник від початку літературної кар’єри проголосив себе відкритим для спілкування. Не знаю, чи справді поява роману спричинила хвилю розлучень у Польщі, але достеменний факт, що з листів шанувальниць (і шанувальників, але таких, звісно, менше) письменник склав цілу книжку під назвою «Самотність у мережі. Триптих».

Таких пара-книжок (ніби й справді книжка, і розкручене ім’я на обкладинці, але щось тут усе-таки не те) у бібліографії Вишневського чимало. «Мартіну» написано «у співавторстві з читачами», «Аритмія почуттів» – розлоге інтерв’ю Вишневського польській журналістці Дороті Беллман. А «Сцени з життя за стіною» являють собою збірку невеличких текстів, «уперше опублікованих у журналі «Pani»», як дипломатично повідомлено дрібним текстом наприкінці збірки – ніби й не очевидно, що саме для глянцевого часопису ці тексти й було написано. Нормальний письменницький підробіток, до того ж і в цьому форматі можна створити справді вартісні речі (приклад – «залізничні» оповідання Дмитра Бикова й Ольги Славнікової), але тексти Вишневського – таки просто глянець. Іноді він мав час і натхнення – і вийшли заглавні «Сцени з життя за стіною», де щасливий ідеальний чоловік Алекс має не менш щасливу другу половинку на ім’я… Вольфганг, про що читач дізнається з останнього рядку. А іноді недбало відбувався «замальовками з життя» або колонками у стилі «біохімія для чайників», і нічого, теж можна читати. Головне – всюди чітко витримано обсяг журнальної шпальти.

Оповідання зі збірки «Коханка» набагато цікавіші, особливо «Шлюбна ніч», написана від особи дружини Геббельса, зразкової німкені, чиє «поле битви – пологовий будинок» і котра в останні години існування Рейху «ліквідує» власних дітей (здавалося б, неприкрита жовтизна і спекуляція, але ж зачіпає за живе). А між тим постачає Єву Браун ватою, загорнутою в аркуш з промовою фюрера… ну, ви зрозуміли, для чого та вата. Улюблену тему Януш Вишневський не полишає і тут, і я була щиро зраділа, коли фінальне оповідання із підозрілою назвою «Цикл» виявилося присвяченим суворим рибалкам, які приречені сумувати то за морем, то за берегом… зраділа, звичайно, зарано.

Поки що зарано говорити, чи матиме Януш Вишневський в Україні успіх, співмірний із російським (усього його твори перекладені чотирнадцятьма мовами, і переважно це мови слов’янські). Та я думаю, йому все вдасться. Бо й нашим жінкам дуже не вистачає чоловіка, якого б цікавили колір їхньої білизни, тонкощі душі та розклад критичних днів. Бодай той чоловік жив би тільки в мережі, Бог з ним, із Парижем, – але щоб існувала можливість коли-небудь ковтнути задля куражу чогось міцнішого, відкрити віконечко мейлу… і написати. Тому, хто розуміє жінку і знає про неї все.

І якщо завтра говорити про літературну вартість творів пана Вишневського стане вже геть моветоном (від чого він, переконана, не надто страждатиме), їхня терапевтична вартість залишиться беззаперечною. Бальзам Вишневського – кожного хоч раз у житті мастили цим препаратом – корисна штука для очищення та загоювання ран. А що не всім подобається запах, то про нього, як і про колір та смак, не сперечаються.

А ще я хотіла б від щирого серця допомогти панові Янушу поповнити його знання про жінок, бо ж досконалість, як відомо, не має меж. Перше: відлік терміну вагітності ведуть не від дня запліднення (встановити який не в змозі жоден гінеколог), а від першого дня так любого письменнику менструального циклу. І друге: жінкам із зовнішніми розривами після пологів аж ніяк не можна сідати – що бідна породілля на останніх сторінках «Самотності у мережі» проробляє двічі поспіль у присутності лікарів.

Дівчата, напишіть йому хтось, будь ласка, на janusz@wisniewski.net!

Яна Дубинянська