«Остання неділя» (режисер Майкл Хоффман, у ролях Кристофер Пламмер, Хелен Міррен, Джеймс МакЕвой, Пол Джаматті). Інтелігентний фільм про повільний, але впевнений відхід Льва Толстого з Ясної Поляни. Касовість у таких біографічних випадках — навіть не присниться.

Зате такі картини важливі для глядача «маленького». Цей ізгой (блокбастерофоб), сховавшись у порожньому (як «аеродроми» заводу Антонова) залі, може створити собі особистий «ефект» спілкування з класиком, із великим старцем. Ніхто ж не заважатиме поруч у кріслі, поїдаючи поп-корн! Тільки з сусідніх залів можуть долинути стрілянина та чавкання (як у конкуруючому фільмі треш-категорії «Скайлайн»): у тих своя «неділя», доки останнього землянина не зжере інопланетна тварюка.

…Фільм про Толстого і справді дивовижа для прокату поточного, який остаточно «зішкріб» з афіш будь-які надії на кіно «про людей». Дивно й інше: картину створювали у Британії—Німеччині. Росія — лише п’яте колесо до воза в міжнародному виробництві.

Про Льва Миколайовича, правда, в Росії (ще за часів СРСР) зняли довгий і нудний фільм (1984-й). Це був останній фільм видатного режисера Сергія Герасимова (він сам у головній ролі). Але картина виявилася надміру доброчесною, виклично-старчою, даремно-щадною. Інтелігентні люди чаювали. Мило музикували. Довго розмірковували про вічне і суєтне. Шекспірівські пристрасті-напасті сімейства Толстих (які в усіх їхніх щоденниках палахкотять) залишалися лише в щоденниках. Так і не просочившись на екран. (Тим часом досить цікаво тоді грала Тамара Макарова: у її Софії Андріївні читалися порядність, відданість, важкий характер і нескінченна турбота про невдах-дітей.)

У картині Хоффмана, взагалі-то, той самий толстовський період. 1910-й. Льва Миколайовича «розривають на частини» видавець-толстовець Чертков і сама Софія Андріївна. На кону — доля його заповіту. Тобто майбутнє його сім’ї. Кому дістануться права (і мільйони) на видання книжок? Великій Росії? Чи великій сім’ї?

Ці останні дні «дзеркала російської революції» обставлені англійцями-німцями докладно, детально. Глядач, який передбачає личакові груші на вербі (у розлогому виконанні іноземців), буде осоромлений. Картина, на диво, толерантна. І сповнена уваги й навіть трепету як до батьківщини Льва Миколайовича, так і до нього особисто.

Його домашній побут, його «комуна» на природі (збори послідовників генія, які відмовилися від церкви і власності) — все це знято без очікуваного зубоскальства і прихованого підступу. Аж підмиває повторити велике папське: «Усе так і було!» І білостовбурні берізки, серед яких тиняються герої. І будинок-божевільня, в якому розбиваються серця родичів Льва Миколайовича.

Фільм Хоффмана тим часом пропонує несподівану «конфігурацію» персонажів. Їх просторове (і сюжетне) розміщення в картині — теж предмет подиву. Оскільки сам Лев Миколайович (Пламмер) посунутий на задвірки. Свідчення чого — номінації за «найкращу роль другого плану» (у рамках деяких форумів). Підданий анафемі старець присутній в імпортному кіно лише у витіюватій формі «великої ідеї»... Яка, на подив оточення, раптом набула скромної тілесної оболонки. У вигляді такого ось дивного і всім незадоволеного дідка, який вічно бурчить... Навколо якого час від часу дзвенять «клинки», б’ється посуд.

Лев Миколайович, який у багатьох своїх прозріннях і сам заплутався (досить перечитати ті ж таки щоденники), і заплутав усіх інших послідовників — швидше, фантом! Як чудесне видіння... Від самого явлення якого мліють селяни і поселянки, аристократи і папараці.

А «плоть і кров» у фільмі — інші.

Захоплений і розгублений секретар (МакЕвой), який, вічно чхаючи, осягає заповіти прозаїка методом практичної любові з емансипованою толстовкою на лоні природи.

Чи хитрий диявол із промовистим прізвищем Чертков (Джаматті), відвертий прообраз якогось сучасного продюсера, що використовує знамениту зірку не тільки в суспільних, а, природно, і в своїх власних інтересах...

Лев Миколайович, до речі, і препарований у фільмі як нещасний елемент «шоу-бізнесу» початку ХХ століття. Як одна з ланок «технології» можливої масової маніпуляції — його ім’ям, його «одкровенням». Уже тоді він — вічно подієвий інформпривід для ЗМІ. «Зірка» перших шпальт. Стаціонарна нажива Черткова, який по-продюсерськи правильно поставив... На це ім’я і на це вчення.

…Перший план і несуча конструкція такої конфігурації — Хелен Міррен (Софія Андріївна). І це, швидше, Її (а не Його) остання неділя... Її драма важливіша.

Хоч би як заплутано вибудовував сценарист сюжетну канву (з деякими обурливими історичними ляпами, до речі), Софія (Міррен) займає цементуючу позицію.

Софія ще за життя «піддана анафемі» (за те, що Толстой залишив дім), її вічно третирують і сам геній, і інші домочадці, у цьому кіно — ніби спроба її міжнародної «реабілітації».

Міррен, вочевидь, нині одна з найсильніших акторок планети. До неї без жодних натяжок можна приставляти епітети «велична», «велика». Уродженка Росії, вона так «асимілювалася» зі світовим кінопейзажем, що Єлизавета І чи її інші помітні ролі (місіс Стоун у вільямсівській «Римській весні...», чи та ж таки Софія), дозволяють говорити про «інтерконтинентальну» властивість таланту пані Міррен (у дитинстві — Миронова).

У картині про Толстого вона нікому з дійових осіб не дає навіть отямитися! Не залишає передишки на бодай якийсь творчий реванш... У війні з собою.

Настрій фільму і його дихання — Міррен (Толстая). Хоч би що вона творила... Всіма фібрами ненавиділа «конкурента» Черткова; квоктала курочкою в ліжку Льовушки; картинно переманювала на свій бік «ворогів дому»; відчайдушно плазувала по карнизу; стрімголов мчала до ставка — і, відповідно до реалій, саме там і топилася...

У цій її ролі, може, надміру домінує екзальтація. Її Софія загострена, заведена до крайнощів.

Але є й інші іпостасі образу: любляча, всепрощаюча, квочка, яка оберігає курчат від шулік. Діти Толстого, як відомо, не вирізнялися талантами, — і мати, як левиця, як годувальниця, робить усе, щоб охолодити запал «загарбників», які зазіхнули на її споконвічне, на нього, такого любимого нею.

Імпортна «Неділя» (багато що хотілося б сказати, але місця обмаль) — не сороміцький взірець для наслідування. Особливо варто було б піднапружитися в цій справі російському «біографічному» кіно. В якому звульгаризували до невпізнання трагічний образ поета Єсеніна («Єсенін» від сімейства Безрукових). Тепер узялися за Маяковського та його жінок — у головних ролях «змилки» серіального виробництва.

Ось і виходить: імпортне не завжди лубочне і не завжди з ГМО.

Фільм про Толстого рекомендуємо для перегляду: студентам філфаків, акторам Російської драми, народним депутатам (та їхнім дружинам), а також решткам київської інтелігенції.

Олег Вергеліс