оготів, коли видавці зацікавлені в тім чи не більш од самого автора, допіру «наполегливо вмовивши» його зголоситись до друку, а по опублікуванні влаштувавши спільному витвору бучну презентацію за участі «молодих науковців, студентів з різних регіонів України та їхніх старших колег».

«Амбітний проект» уже названо «сміливим кроком», яким «через майже сторіччя і крізь смерть автор викликає Хвильового на розмову», «суперечкою з класиком», «альтернативою його поглядам», «повістю-продовженням», «повістю-алюзією», «повістю-палімпсестом», «першою книгою не освоєного ще в українській літературі жанру»... Бідний автор. Неспроста він так довго «піддававсь» згаданим «наполегливим умовлянням».

Коли щось «не те» – воно «не те», з якого боку не підійди. Михайло Бриних, наприклад, підійшов з боку... Дракули. У блискучому шкіці ZAXID.NET/article/65985/">«Дракула Миколи Хвильового» відстежено перегук між космічно, здавалось, далекими «сиквелами»: «Дракули» Б.Стокера і «Вальдшнепів» М.Хвильового, які, до того ж, за якимось містичним збігом в Україні вийшли на світ одночасно. Критик іронізує, бо «на превелику радість Іванові Сергійовичу Тургенєву», і Сокіл, і Стокер-молодший (один з авторів новоспеченого «продовження» роману прадідуся) не змовляючись вирішили вчинити одне і те саме: «замочити» справу «батьків» руками «дітей». Нащадок трансільванського кровопивці стає найзатятішим поборником упирів, «знищивши і висміявши всі ідеї, закладені Стокером №1», а син Аглаї й Дмитра Карамазова «у якихось дивних конвульсіях пароксизму» вбиває матір, «спростивши всі тамтешні конфлікти до карикатурного протистояння «нової людини» і «старого світу»».

Підмічена карикатурність, як їй і належить, осягається гротеском: Аглая від А.Сокола сама просить сина кинути в неї каменем, аби він став «людиною, яка хоче творити нове життя, як колись хотіла творити його [...] мати». Ось тобі, мовляв, бумерангом твій хвильовізм, ось тобі у квадраті «Я – Романтика». Революція нищить своїх дітей руками їхніх дітей, бо саме таку методу прощання з минулим ті успадкували від них же. Словом, пароксизм пароксизмович...

Можна багато вправлятись у різноманітних «переграваннях колізій роману Хвильового в наших умовах», але що це все має спільного, приміром, зі «становленням шістдесятників»? Чому на «смолоскипівській» презентації отаку «Аглаю» оголошено «чи не першою повістю про шістдесятництво, яка дає змогу нинішньому поколінню подивитися на цей феномен більш-менш об’єктивно»? Це отакий Митя-матеревбивця – «об’єктивний» шістдесятник? Це отаке «становлення»?!

Та ж воно почалось не з розриву, а цілком навпаки – відновлення зв’язку між поколіннями, ґвалтовно перерваного сталінізмом. Діячі українських двадцятих не мали потреби просити себе заперечити – ще в тридцяті про це надійно подбали кремлівські «батьки». «Вічна» проблема батьків і дітей у хронотопі українського Розстріляного відродження набула страшної специфіки, тож намагання загнати її у якісь універсальні схеми веде хіба до кітчу на взірець «Дракула. Повстання мерців» (ще раз спасибі М.Бриниху, бо не читав особисто), «мильних» колізій із «перехресними» народженнями і називаннями (Аглая № 2, з якою «дружить» Митя, виявляється донькою Карамазова й Ганни, тобто його сестрою по батькові), а головне – до спотворення історичної правди. Адже молоді герої недоладного «сиквелу» ідентифікують своїх батьків з «червоним» минулим, якого ті самі ще за життя прагли позбутися на користь ідеї «відродження молодої нації», за що й були репресовані. Власне, тієї самої, що до неї наприкінці твору А.Сокола признаються Митя Карамазов і Аглая № 2, мітингуючи на могилах Карамазова-старшого і Аглаї № 1. То чого ж було убивати?! Замкнене коло абсурду. Більше того, ті «ге-рої», вже вбивши матір Дмитра, довівши до смертельного інфаркту хай там якого нікчемного, а все ж Валікового батька, професора Вовчика, проголосивши «з піднесеною головою» тост «за самогубство» як вихід «для кожного з нас» і т.п., відтак визнають, що «наших ідей»... «у нас ще немає»... Під’юдивши до вбивства матері свого брата, Аглая № 2 кохається з ним, відтак на його очах зраджує йому з Валіком, а тому – з поетом Колею, після чого знов повертає до Миті. Вони поводяться, наче обкурені, а чи «одноклітинні» за О.Стусенком: Із Соколом на «Вальдшнепів». Гамузом сиплють одне на одного клапті ремінісценцій з Хвильового та різного роду ідеологічні загальники, перебивають те все екзальтованими поривами на всі боки і тут же, забувши початок фрази, зависають-з’їжджають в нікуди...

Втім, учені дискусії про те чи те наповнення ходячих «символів» недоброджених ідей з опусу А.Сокола полишаю «молодим науковцям, студентам з різних регіонів України та їхнім старшим колегам». Мені читати оце «продовження» було страх марудно, поготів, коли (востаннє вдамся до М.Бриниха) «про яке продовження можна говорити, якщо друга частина «Вальдшнепів» не збереглася й текст сьогодні залишається лише обрубком роману»? Можна (і слід) говорити хіба про відтворення невистачального, реставрацію (бодай на фабульному рівні), адекватність якої залежить більшою мірою не від фантазії, а від інтуїції; від бажання встановити істину, а не пописатися самодостатнім «переграванням колізій» знакового літературного явища.

...У розмовах довкола нещасливої долі «Вальдшнепів» міцно прижився топос «друга частина». Однак тільки до неї не можна зводити всю невидиму сучасному читачеві «решту» роману. Відштовхнімось од свідчень одного з найавторитетніших знавців теми Ю.Лавріненка: «Друга частина була конфіскована в гранках, але ті гранки встигли були обійти запільно сотні читачів. Решта частин роману, який був цілком викінчений автором, нібито спалена самим Хвильовим на вимогу ЦК партії. Він повідомив про це суспільство своїм відкритим листом із Відня, де тоді (1927 р.) перебував на лікуванні й мусив вибрати щось одне в страшній дилемі: або залишитися на еміграції, або, остаточно відмовившись від «помилок», знищити «Вальдшнепи» і повернутися на Україну, яку він безмірно любив і яка вимагала від нього остаточної самопожертви. Його вибір упав на останнє» (Неприборканий відродженець // Лавріненко Ю. Зруб і парости. – Мюнхен, 1971. – С.74-75).

У цій же статті літературознавець зізнається, що встиг прочитати розмножену з гранок другу частину, де «любов Карамазова до Аглаї переросла в пристрасть, а його ідейна еволюція семимильними кроками йшла до нового революційного світогляду», носієм якого була Аглая. Інших, спалених самим Хвильовим, частин Лавріненкові мати в руках не довелося, тому він оперує «переказами тих кількох щасливців, що мали змогу прочитати роман у рукописі до кінця». Імена щасливців не розголошуються, інформації негусто, а навіть та, що є, настільки недокладна, що Лавріненкові доводиться висувати інтерпретаційні версії дивних для нього романних колізій. «Ніби пророкуючи (в сотий уже раз) свою власну долю, Хвильовий в останній частині [...] закінчує лінію Карамазова самогубством. З яких причин посилає на самознищення письменник і цього свого героя – трудно сказати. Чи з переконання, що той тип українського комуніста, попри свій видатний характер і розум, не може зовсім порвати пут свого попереднього організаційного й ідейного середовища? Чи робить це він лише про цензурне око, – мовляв, покарав грішника по заслузі? Де ж сам автор? – запитає читач. Автор, на нашу думку, скритикувавши, як перейдений для нього етап, Карамазова, всі свої надії покладає на відродження, на нове покоління, яке він з такою любов’ю і талантом змалював у блискучій постаті Аглаї, що її він подає цій молоді як взірець» (Там само. – С.73-74). Така версія далебі не безпідставна. Її яскравим потвердженням слугує, приміром, незабутня... Олена Теліга.

У тім же збірнику Ю.Лавріненка є стаття, титул якої претендує на перифраз: «Олена Теліга – Аглая української поезії і дійсності». Перегляньте публіцистичний доробок полум’яної поетеси-націоналістки: там Аглая – рефренний приклад, ідеал нової української жінки-борця. «Такий тип жінки вже народився на Україні і непереможно, силоміць починає вдиратися до її літератури. Бурхливо вдерлася до неї блискуча Аглая з «Вальдшнепів» Хвильового, дівчина, яка покликана до кипучої діяльності, «не тієї, що комсомолить в пустопорожнє, а тієї, що, скажемо, Перовська» (її ж слова). Дівчина, що цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимоги, прагне дати нове серце, сповнене любов’ю до батьківщини, мужчині, який такого серця не має» (Якими нас прагнете?// Теліга О. О краю мій... / Твори. Документи. Біографічний нарис. – К., 1999. – С.96).

Зайва річ тут розповідати про героїчний чин поетеси, котрий, як бачимо, допомогла їй двигнути Аглая. Та не забудьмо, що більшу частину свідомого життя вона провела за кордоном, повернувши до рідної України лише на трохи, перед смертю. Аж ніяк не раніше: доки в рідному краю заправляли більшовики, дорогу туди було заказано. І так само М.Хвильовий, аби повернутися з Відня, мусив «покаятись» за ідеї, що лунали з «Аглаїних» уст (див. вище). Навіть за умов відносної свободи у підрадянській Україні 1920-х важко уявити отаку «фашистську» Аглаю, так би мовити, «у вільному плаванні». Щоб отак, без жадної остороги, з перших же сеансів знайомства заатакувати високопоставленого партійного діяча з солідним революційним стажем цілою обоймою коромольних націоналістичних ідей, за кожну з яких він ще декілька років тому не замислюючись відпроваджував супротивників до «штабу Духоніна»! Може, це просто наївність 23-річної романтичної дівчини? Що ж, підслухаймо фрагмент її діялогу зі своєю компаньйонкою, 27-річною... тьотею Клавою (так, так, звичайно, тітки бувають навіть молодшими за племінниць):

« – [...] У наш вік, кажуть, навіть корова вміє зітхати.                                                                         – Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мій Дмитрій підтверджує це на кожному кроці. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов.

Аглая так упевнено й безапеляційно сказала «мій Дмитрій», що навіть тьотя Клава всміхнулась.                

– А ти, Аго, рішуча людина, – відзначила вона, – ще не встигла як слід познайомитися із ним, але вже рекомендуєш його як власного чоловіка. Як же з Ганною [дружина Дмитра – Р. Ч.]? Ти багато взнала про неї?

– Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш! У наш вік за два тижні не тільки сходяться, але й розходяться...»

Чи не правда, «нормальний» романтизм?! Аглая демонструє Дмитрові на пляжі свої рубенсівські форми, а відчувши, як у тому «прокинувся до неї справжній стривожений самець», усіляко зволікає з наступним побаченням. Логічно, що разом з ідейною еволюцією «семимильними кроками» йде у розвиток пристрасть «самця». Аглая діє як фахова гейша, гетера, а точніш – баядера, арію якої (з популярної у той час однойменної оперети І.Кальмана) «поміж іншим» насвистує тьотя Клава.

Баядерка, за визначенням, – сакральна повія; та, що ставить своє ремесло на службу певній святій справі. Коли мати на оці лише ідеї, що йдуть від Аглаї (Україна, а не Малоросія; Європа, а не Просвіта; нація, а не компартія; воля і чин, а не міщанство з пюре і котлетками), то сумніву щодо предмета її святощів не закрадається. Однак психологічно нюансований текст роману М.Хвильового, звісно, – не тільки белетризація «памфлетного» хвильовізму, а ще й високохудожня річ у собі, складові якої навзаєм детерміновані. Допіру ми зауважили, що «романтична» героїня «просунута» значно далі навіть од формату «фльоберівської дами», якою вона попервах видається Дмитрові. Примружмо око ще раз.

Демонстративний Аглаїн цинізм («І все-таки ти такий шматок м’яса можеш вважати за свого друга?») ще можна списати на добу, «сувору, як вовчиця» і специфіку відповідних натур, котрі гидують слабким і низьким. Але як узгодити запити пристрасної душі Аглаї-націоналістки із, приміром, таким інтер’єром «келії», де вона набирається сили для боротьби? «Пахла пудра, пахли духи, і здавалось, що кожний закуток і кожна річ цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столі стояло кілька ваз із квітами, на вікнах лежали французькі романи». «Старомодні французькі романи» – уточнюється далі. Оце-то лектура цільної духом, задивленої у майбутнє революціонерки! Звісно, коли брати до уваги тільки «памфлетні» моменти, то Аглаїне пояснення, що ті романи – спадщина від прадіда-поміщика, вкупі з московським походженням героїні, відсилають до «хвильовістських» тез про Москву як «центр всесоюзного міщанства», де таким, як Аглая «душно на своїй вітчизні», й вони, досконало вивчивши українську, поспішають туди, де є перспектива справжнього Ренесансу, на терени молодої нації, аби навернути тамтешніх карамазових у свою оптимістичну віру... Нехай так (хоча й дивні і те українство, імпортоване із Москви, і той хвильовізм, що його невідь яким чином набралася в «білокам’яній»... студентка тамтешньої консерваторії), але нехай, припустимо... Та чому майже навернений у перших частинах Карамазов – у заключних... накладає на себе руки? Щось він мусив довідатися, щось, після чого життя втратило сенс...

Через вісімдесят років після фатального харківського пострілу, яким Хвильовий провозвістив «розстріл Цілої Генерації» (Полювання на «Вальдшнепа» (Розсекречений Микола Хвильовий) – К., 2009. – С. 184), було б дивно не вірити в автобіографічність образу Карамазова, як і в мотиви, через які пішов із життя його прототип. Не лише Хвильовий – чи не кожен із представників того покоління «вальдшнепів» непомильно відчував наближення катастрофи, а зарівно і метод, до якого вдадуться «мисливці»: знищити оптом, спровокувавши, аби «дикі качки» здійнялися в небо, покинули комиші на відстань, зручну для пострілу. «Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...» – слова дядька Тараса з Кулішевого «Мини Мазайла» стали страшною реальністю, в невідворотність якої першим повірив М.Хвильовий. Від свого персонажа він різниться хіба тим, що власні світоглядні метаморфози осягав сам, спровокований на відвертість ілюзорною атмосферою свободи, в яку дали пограти його поколінню режисери з Москви. Хто ж спровокував Дмитра Карамазова? Секрет Полішинеля. В художньому творі «атмосферні» явища персоніфікуються.

Серед «тих кількох щасливців, що мали змогу прочитати роман у рукописі до кінця», був і львівський прозаїк Володимир Гжицький, свого часу в’язень сталінської каторги, що в 1920-ті роки навчався й творив у Харкові, був особисто знайомий з М.Хвильовим. На початку 1960-х, повернувши із заслання, Гжицький якось розповів Любомирові Сенику (нині професор нашої кафедри) те, що вдалося запам’ятати. Точніш, те, що не забувається: про Аглаю – агентку... ЧК.

Коли я почув цей спомин, моментально стали на місце усі відчуття та підозри, які, читаючи текст, поділяв разом з Карамазовим. Так, баядерка; тільки святощі інші, делеговані «центром». Професійна робота: за два тижні (дещо перефразую її ж слова) не тільки зійтися, але й розійтись... Щезнути непомітно, полишивши закоханого клієнта у болісних роздумах: що це було? Перед ким він так необачно вивернув душу? Він розуміє, що сталося непоправне, і тепер «справа техніки» – яким буде фінальний акорд. Чи приїде нічний воронок, чи влаштують форсмажорну обставину (на «смолоскипівській» презентації переповідали версію від І.Муратова, буцім убити Дмитра органи доручили Вовчику, на полюванні), а чи – як у спомині Ю.Лавріненка і житті М.Хвильового... Житті і смерті.

Звісно, нині все це не можна потвердити «документально». Рукописи таки горять, полишаючи «недогарки», на підставі яких дискутуємо, задаємось питаннями. Чому, володіючи таким профетичним даром, Хвильовий повернувся додому, а не залишився на еміграції, видавши роман у повному обсязі, як застереження сучасникам-землякам? Гадаю, тому що він мав надію; моливсь до цієї останньої із богинь... Ану ж не зважаться, не захочуть відновлювати криваву московську традицію. Та ж тепер лічба трупів піде на мільйони! Неспроста уже згаданий Кулішів дядько Тарас – персонаж таки сатиричний. Неспроста у відповідь на його інвективи українізації яко провокації лунає «тверезе» «спростування»: «Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?»... Всі вони мали надію. І, звичайно, не тільки й не стільки на особисте самозбереження.

Патос Ю.Лавріненка («...Повернутися в Україну, яку він безмірно любив і яка вимагала від нього остаточної самопожертви») доречний, адже для Хвильового еміграція була би втечею, передчасною капітуляцією, моветоном у стилістиці його «життя і слова». І хтозна, чи не ліпше, що «Вальдшнепи» залишились відкритими. Образ Аглаї в отакій недовершеній іпостасі спрацьовував не contra-, а pro- (приклад Олени Теліги), бо її уста промовляли на злобу дня, хвилювали, запалювали. Така жінка мала з’явитись ! Правда от, розуміли це не лише в Україні, а й у Москві...

Окрім тексту й контексту, окрім свідчень В.Гжицького й елементарної логіки, існує ще один рівень доказів – за аналогією. Перед тим, як узятися до «Вальдшнепів», Хвильовий опублікував дуже схожу за багатьма ознаками «Повість про санаторійну зону». Той самий «рекреаційний» художній простір (санаторій для оздоровлення ослаблих тілом і духом громадян республіки), той самий стан і статус головного героя (розчарований змізернілою дійсністю колишній революціонер), той самий тип звабниці (енергійна  і сексуальна Майя, з якою анарх «крутить пуговку»)  і ще багато чого і кого аж до однойменного Карасика, що персоною власною перескакує з попереднього твору в наступний, та безпосередньої обіцянки обов’язково написати цю повість про «нових невідомих людей – сильних, як леопард, прозірних, як чека, і вільних, як воля». Ці «нові» люди вкрай необхідні, бо «старі» безнадійно «спалились»: депресивний анарх укоротив собі віку, не віднайшовши сил подолати душевну кризу, а головне – довідавшись, ким  була його пасія...

«Я тайна чекістка, агент червоної охранки. З самого першого дня вашого приїзду на санаторійну зону я стежила за кожним вашим кроком. Я чомусь вірила, що ви є справжній анарх, який провокаційними засобами затесався в наші кола. І знаєте, тоді по-своєму я покохала вас [...]. Я сподівалась, що ви мені дасте декілька прекрасних хвилин. І віддаватися вам, скажу щиро, було для мене щастям. Я знала, що моє тіло, моя ласка розв’яже вам язик, і ви мені розкажете те, чого я потребую [...]. Але – я помилилась. Нарешті я бачу, що ви є просто остання соломинка, за яку я схопилась  і не вдержалась» (476-477).

 Закохуватись у клієнта категорично забороняють усі інструкції («нічєго лічного»). Як бачимо, неспроста. Навряд, чи боси пробачили Майї провалену операцію. Аглая вже не повторить хиб попередниці, тримаючи Карамазова на короткому повідку (а не вганяючи за ним полями-лісами, як Майя за своїм анархом) і аж ніяк не переймаючись тим, «спражній» він чи не «справжній». Навіщо?! Хіба московська репресивна машина переймалася «справжністю» потенційних «ворогів народу»? Цілком навпаки, безконечними судовими процесами щодо  тих чи тих міфічних «таємних спілок» чекісти власноруч створювали образ потрібного їм ворога, ілюструючи сталінську тезу про посилення класової боротьби в міру розгортання соцбудівництва. Аглая чудово справляється з інкубаційним етапом роботи: провокує клієнта на те, «что і трєбовалось доказать», надуває спущений м’ячик його душі для великої гри... в одні ворота...      

 Як бачимо, «дописувати» текст роману без огляду на моменти, означені вище – то викликати щось на взір «дефекту головного дзеркала» (за Ліною Костенко). Первісне спотворення породжує прогресію деформацій, у результаті якої кінцеве зображення стає цілковито несхожим на перше, головне в телескопі. Приміром (без мікроаналізів, на суто емоційному рівні): що може бути спільного між войовничою волюнтаристкою, валькірією, яка з усіх людських слабкостей найдошкульніш зневажає наївність, і сентиментальною істеричкою, що, нахилившись над могилою коханого, «втішає» його словами: « – Чи чуєш, Дімі, сьогодні у нашому місті випуск одномільйонного трактора...» (Сокіл А. Аглая... – С.12)? Або – між рубенсівською секс-бомбою, на яку «самець» Карамазов ледь не кинувся просто на пляжі, і довгошийо-тендітною, великооко-опечаленою, мов поетеса «срібного віку», дівчинкою з обкладинки «смолоскипівського» видання? Хіба що ім’я, намальоване тут же утричі більшими літерами од маленьких «Вальдшнепів» внизу...

Найменше, чого хотів би, завершуючи свої нотатки, це привернути додаткову увагу до «першої книги неосвоєного ще в українській літературі жанру», якимсь непрямим робом прислужившись її промоції. Хай би та книга й той жанр залишилися першими і останніми, претендуючи хіба на нішу проб-помилок. Аніж розгрібати хаотичні завали нудної «Аглаї» від А.Сокола, прочитайте-но ліпше іще раз «Вальдшнепи» М.Хвильового. А тоді (коли схочете) не погодьтеся зі мною.

Ростислав Чопик