Ідеальна рецензія на поетичну книжку мала б складатися винятково з цитат, адже саме вони, а не літературознавчі інтерпретації, найповніше показують і внутрішній світ автора, і ту ментальну стихію, географічну та часову, в якій він живе. Мистецтво критика полягало б у тому, щоб якнайточніше підбирати цитати та бути між них екскурсоводом.

Такі розмисли виникли при читанні нової збірки Ігоря Павлюка «Стратосфера» («Твер диня», 2010). Із неї хочеться цитувати багато, і робити це легко, бо рядки відзначаються лаконічністю, викінченістю у формулюванні думки, але найголовніше — вони суголосні моєму власному відчуттю сьогодення. Поетичний світ Павлюка засвідчує, що його рідна Волинь, попри модерний тиск XXI століття, залишається заповідною духовною територією, а в уяві поліщуків живуть і далі персонажі давніх народних вірувань — русалки, відьми, боги язичницького пантеону. І зовсім не дивно, що ріка — це «сивий голос Стрибога», що коріння нагадує «розхристане волосся Перуна», що «Тут папороть цвіте. Пасуться вічні коні. Русалки голі родяться з води» (цикл «Полісся»), що навіть у тутешньої красуні — «зміїне лице».

Ліричний герой книжки і сам є учасником цього міфопоетичного дійства, для нього природно «звати мавку сестрою», бачити «духів предків десь у запічку» чи добродушно–іронічно мимохідь розказати про те, як вони із гномом «ловили рибу, мавок лоскотали» або «з бісом цмулили ром»... Відтак уже видається закономірним, коли ліричний герой каже про самого себе: «Повертаюсь до дітей, до жінки — Мандрівний сторічний домовик». На віть урбаністичні пейзажі Києва, куди Павлюка привела доля, примушують його згадати «волхвів пресивих, як Сиваш».

Скажете, така собі ідилія? Аби ж то! Лесю Українку ці краї надихнули на «Лісову пісню», а от низку віршів Ігоря Павлюка за жорсткою правдивістю зображеного я назвав би «Лісовим реквіємом». Твори розповідають, що сталося з героями драматургічної класики на сучасному етапі: «Вагітні від рожевощоких зайд, Поліські мавки між хрестами бродять» (в іншому місці вони, «як злидні, Стоять у корчмі під дверима»). Там же з’являється і «Лукаш худий, На все готовий за ту ж півлітру». Все це, підсумовує поет, «Остання казка І перша правда Мертвого села», де цвинтарі вже «більші, ніж міста». Йдеться не тільки про Полісся — про всю сільську Україну, де

Нема ні клубу, ні веселих свят.

Лиш чорноротий піп фальшивим альтом

Благословляє сивих немовлят.

Місцевий люд — у глибокій апатії, тому дядьки після ста грамів лиш зневірено «махнули руками» на внутрішніх загарбників. Але зріє і відчайдушний бунтарський протест, у вірш приходить інший герой — хлопець  «шабельно–нарваний, Щоб Дніпро запалити Або втопитися у Дніпрі».

Однак, попри оживлену міфологічну архаїку, попри приземлену «провінційну» тематику (і то лиш один із лейтмотивів — на інших ми не зупинялись), модерний образотворчий арсенал Павлюка здатний задовольнити прискіпливих знавців сучасної поезії, яких зустріне феєрверк метафор та найнесподіваніших порівнянь. Поет чудово усвідомлює таку внутрішню суперечність і розв’язує її вельми елегантно, вважаючи свої твори «модерною сповіддю язичника».

Віктор Мельник