Прикро, що «весь Кіровоград» не утримався від цих банальних питань, але, сподіваємося, решта нашої розмови – про участь письменниці в проекті «Сновиди», про літературну моду сучасних підлітків, про заздрість, агресію й мудрість – була цікавою. Сподіваємося, так само цікаво буде й читачам цього інтерв’ю.

«Глядача треба не тільки розважати, але й розвивати»

- Ларисо, наскільки заздалегідь ти дізналися про передчасну «смерть» «Документа+»?

Л. Денисенко: У нас на каналі немає такого поняття як «заздалегідь». Усі про все дізнаються як факт. Це може бути так: проходить хтось по коридорі й каже, як це було з Володею Войтенко: «О, до речі, ви ж не виходите восени!» А все літо людина готувалася. Мені простіше: є контракт, я відпрацювала контракт в травні і, власне кажучи, в мене немає жодних відносин з каналом. Якби продовжувався проект, у вересні я б підписала новий контракт. А так у мене абсолютно вільні руки. Але ж є журналісти Леся Харченко, Діма Кожевинський, які працюють в штаті — і це єдина приємна для них робота. Вони, звичайно, залишаться в штаті, а от чим вони займатимуться?

- Закриття «Документу+» викликало неабиякий розголос...

Л. Денисенко: Мені дуже було приємно, що не тільки мої колеги відгукнулися. Це, передовсім, Леся Коваль. Коли я подякувала їй, вона відповіла: «Навіщо ти мені дякуєш? Це я дякую тобі, що воно у вас було і ви це вели на належному рівні. І я хочу, щоб це було і надалі. Я не хочу, щоб люди тупіли». Вона абсолютно правильно сформулювала думку, і я так само вважаю: коли у телевізійному просторі не буде програм, які чіпляють людей не тільки за кишеню чи за фізіологію, але й за душу й розум, то люди просто припинять слухати музику, ходити в кіно на нормальні фільми, читати книжки й будуть займатися тим, що гратимуть у якісь «стрілялки» на комп´ютері й брати участь у кастингах на нескінченні шоу. Мені було дуже приємно, що Французький культурний центр, Гете-інститут, Польський культурний центр теж написали відкриті листи, що вони обурені тим, що програму закрили. І я навіть не знаю, чи наш менеджмент на це зреагував. Принаймні у рамках закону про звернення громадян вони мусили протягом місяця відреагувати. Ніхто з тих, з ким я спілкуюся і хто теж надсилав листи, не сказав мені, що надійшла бодай формальна відписка. Напевне, вони не вважають за потрібне на це реагувати. Вони своє слово сказали — і все!

Якщо і з´явиться подібний проект, у мене дуже багато ідей щодо популяризації наших театральних акторів,де можна буде говорити про книжки, про сучасних композиторів, яких взагалі мало хто знає. І якщо телебачення як більш доступний засіб масової інформації не буде про це говорити, то людям набагато важче буде знайти цю інформацію. Я сама як творча людина знаю, що не припиню писати, творити, і хочу все одно бути почутою. А для акторів це взагалі неприродна ситуація, коли їх не знають, не знають, що вони роблять в театрі, кіно... Дуже б хотілося змінити цю ситуацію, але я поки що не бачу можливостей, як це зробити.

- Після цього у тебе не виникло бажання викинути з дому телевізор?

Л. Денисенко: Я телевізор взагалі не дивлюся. Я — людина не телевізійна, я людина інтернетна, стрічки новин переважно дивлюся в інтернеті. У мене телевізор є. Просто є, він нікому не заважає. Єдине, я можу його дивитися вночі, коли менше реклами. Або коли хворію. Коли я хворіла, не могла собі поставити ноутбук, щоб працювати, і я вивчила весь асортимент того, що виходить на телебаченні. Єдине, що мене влаштувало — кілька є розумних детективних серіалів. Все інше я фізично дивитися не можу. На фізіологічному рівні я не витримую, мене нудить від голосу, інтонації, тем. І це сумно, бо, мені здається, телебачення — могутній інструмент, який можна використовувати не тільки для розважання, але й для навчання, або принаймні для розширення кругозору людини. Але чомусь не використовується. Я думаю, що таке триватиме ще кілька років, після того з´явиться щось інше — я в це чітко вірю. Мені здається, розумне телебачення обов´язково буде затребуване! І менеджмент зрозуміє, що глядача треба не тільки розважати, але й розвивати.

- Ми до цього доживемо?

Л. Денисенко: Сподіваюся.

«Текст, який я пишу зараз, для мене дуже болісний»

- Ларисо, вже два роки, як з´явилася твоя остання на цей час книга «Сарабанда банди Сари». Але цього року Лариса Денисенко як письменниця все ж таки нагадала про себе участю в антології «Сновиди. Сни українських письменників». Як ти потрапила в цей проект?

Л. Денисенко: Мене запросив Тарас Малкович — маю сказати, дуже інтелігентна людина. Він написав мені листа з пропозицією розповісти про свої сни для цього проекту. Я сказала, що дуже погано запам´ятовую сновидіння, але є деякі сни, що повторюються або пов´язані з якимись смішними історіями. Принаймні мене Тарас ані обмежував, ані спрямовував. Це правдиві сни. Можна було щось вигадати, але я не потребувала цього. Взагалі це цікавий нестандартний проект, а я люблю цікаві нестандартні проекти.

А щодо книжок, то хочу сказати чесно, я дуже довго думала, чому так виходить, що роман, який я зараз пишу, так важко йде. І я прийшла до висновку, що це, певно, через перехід на якийсь вищий рівень мого письменництва. І той текст диктує мені свої правила. Я дуже дратувалася певний час, що я не можу себе змусити. Є в мене день відносно вільний, я можу спокійно сісти й писати. Натомість пишу тільки один абзац — і більш нічого. Він не пускає. Я думаю про нього постійно, але пишу дуже мало, повільно, і я не знаю, коли я завершу цей текст. Тому що я думаю одне, а виходить інакше. Я думала за літо написати три-чотири глави, а написала тільки одну. Та попри все я дуже задоволена цим текстом. Але не виключаю того, що я буду перечитувати й щось змінювати. Бо цей текст для мене дуже болісний. Я спробувала писати комедію і вона легко пішла — це ж мій жанр. Раптом зрозуміла, що це все неправильно: комедії мені завжди вдавалися, але от чи зможу я побороти складніший текст? Я боюся цей текст. Я не знаю, яким він у мене зрештою вийде, чи вийде він таким, яким я його зараз бачу. Але все одно я думаю, що треба завершувати його. Очевидно, що за обсягом він буде приблизно такий, як «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.

- Так Забужко ж його років десять писала...

 Л. Денисенко: Я її розумію. Я коли прочитала її роман, то зрозуміла, що вона інакша. В деяких місцях відчувається та Оксана, яку я читала кілька років тому. Видно, як вона змінюється. Це підтвердження того, що літературний процес є живим. На прикладі “Музею...” яскраво видно, як письменник прогресує, як вона намагається інтонаційно змінитися, а це дуже важко: залишатися собою і змінюватися. Але їй це цілком вдалося. Це вдається Яні Дубинянській: щоразу, як читаю її новий роман, бачу, що вона зростає і змінюється. З таких письменниць, я думаю, і Марія Матіос — вона така собі садівниця, в якої все, що б вона не посіяла, зростає обов´язково щось велике й дуже дивовижне. Можливо, для мене прийшов час більше думати й менше писати. Завершився період, в який я писала досить легко. Я навіть іноді не можу пригадати все, про що я писала. І дивлюся, що вже зараз я б щось переробила. У мене змінився підхід. Сподіваюся, на наступний Форум у мене буде книжка.

- Якщо читати твої дописи на в інтернеті, то ти часто пишеш про дивних людей, з якими тобі доводиться зустрічатися…

Л. Денисенко: Так. Буває навіть, що після спілкування з журналістом ми йдемо десь і натрапляємо на таких героїв. Наприклад, нещодавно у мене брала інтерв’ю Ольга Бартиш з журналу «Країна». Ми чудово поспілкувалися, йдемо до метро і зустрічаємо двох дивних типів. Вона каже, що у неї в житті ще такого не було. Я відповідаю, що у мене таке постійно. Хтось обовязково виникає абсолютно приголомшуюче дивний, настільки яскравий, що не помітити неможливо. Мені цікаво про це писати, мені цікаво за цим спостерігати. Я ділюся цим в інтернеті, але у мене все одно купа історій, про які я ще не розповідала.

«Мене в мені багато що дратує»

- Ми поговорили про тебе як про телеведучу, як про письменницю, пропоную поговорити про тебе як про маму. Ти суворо регулюєш те, що читає твій син?

Л. Денисенко: Абсолютно не суворо! Він зараз вчиться у Великій Британії і читає те, що читають усі британські підлітки: наприклад, цю жахливу серію «Сутінки». Тому я змушена була її теж прочитати. І я не розумію ажіотажу навколо цієї серії. Можливо, просто треба бути дитиною, яка формується у ХХІ столітті. Ці діти зовсім інші, і треба це зрозуміти, відпустити і дати їм формуватися на їхній власний розсуд. У нас в родині всі читають різні книжки, і якщо син щось захоче прочитати – жодних заборон не буде. Він свого роду щаслива дитина, тому що він знає чотири мови і може ними активно користуватися. Читає французькі комікси, любить книги Всеволода Нестайка, Сашка Дерманського, Лесі Ворониної… У нього і його покоління є своя літературна мода, і я цьому дуже рада. Набагато гірше було б, якби у них була мода тільки на кеди чи звужені штанці. Я рада, що він читає, сперечається, захищає – це, мені здається, набагато краще, ніж, скажімо, байдуже дивитися на Губку Боба, гратися в якісь стратегії і більше нічим не цікавитися.

- А твої книги читав?

Л. Денисенко: «Забавки з плоті і крові». Щодо іншого – я ж кажу: ніхто нікому нічого не нав’язує. Захоче прочитати – прочитає. Він, слава Богу, вже дорослий, може відповідати за себе сам.

- Для тебе принциповим було, щоб твій син навчався за кордоном?

Л. Денисенко: Ні, це насправді випадково. Це була нагода, яку я марнувати не могла: навчання в гарній школі за знижковими умовами. Директор тієї школи – мій приятель з давніх часів. Він мені це запропонував свого часу і не зрікся свого слова. Не знаю, чи наважилася б відпускати дівчину, але хлопця я відпустила і вважаю це абсолютно нормальним. У мене не було зайвих переживань. Він більш вільний, самостійний, навіть у порівнянні зі мною. Правда, у них дуже егоїстичне покоління, це відчувається. Чогось їм, мабуть, не додали в самому дитинстві, того, що дали мені мої батьки. Ми нещодавно обговорювали це з Світланою Поваляєвою – у нас діти практично однолітки. Тим не менш вони набагато чесніші, вільніші, відкритіші.

- Як ти думаєш, тобі заздрять?

Л. Денисенко: Не знаю, я намагаюсь про це не думати. Дехто з моїх знайомих мені говорить, що я, припустимо, не просто так хворію часто, все одно якась енергетика впливає. Це, можливо, не заздрість, а якесь неправильне сприйняття мене як людини. Чесно кажучи, не відчуваю за спиною щось таке чорне. Я доволі відкрита і, мені здається, доволі приязна людина. Я намагаюся вибачатися, якщо перед кимось у чомусь завинила. У мене є, слава Богу, совість. Якщо я сама заздрю, то це скоріше захоплення. Така захоплена заздрість. Наприклад, Ірен Роздобудько зараз створює мультик. Вона це може своїми руками зробити, а у мене, як мовиться, «руки-крюки». Це ж круто! Я просто радію!

- Яка твоя риса характеру, на твій погляд, найбільше дратує оточуючих?

Л. Денисенко: Не знаю. Мене в мені багато що дратує, але я з собою давно живу, я себе знаю, в чомусь себе боюся. Я, в принципі, толерантна. Я ніяковію, і мене штирить, коли чую, що когось ображають чи хтось із моїх друзів, кого я поважаю, дозволяють собі нетолерантні вислови на адресу інших. Тоді я намагаюся не те що зясувати стосунки, а пояснити, що не можна так робити. Хоча з віком всі стають м’якішими.

- Діти стають егоїстичнішими, батьки стають м’якішими…

Л. Денисенко: Напевне, це щось вікове. Мені здається, що й діти свого часу стануть м’якішими. Я була набагато різкіша двадцять років тому. Агресія – це певний спосіб самоствердження, спосіб самозахисту. Це, звичайно, дурість, але коли ти підліток, в тебе дуже мало є інструментів, які ти розумієш, як вони працюють. А дитина з двох років розуміє, як працює агресія. І ти це використовуєш, бо це дуже просто. Мудрість – то така штука, яка комусь дарована, а комусь – ні. Я ще не дозріла до мудрості, я не знаю, чи вона в мене буде. Але я про це починаю думати. Десять років тому я про це не думала, мене це абсолютно не цікавило. А зараз настає час особливого розуміння себе, і тому ти вже якось м’якше, і певною мірою мудріше, спокінійше. А от терпіння мені бракує, проте я дуже хочу йому навчитися.

- Якою ти себе бачиш років через десять?

Л. Денисенко: Не знаю. У 47? У мене цього з дитинства не було: планувати, скажімо, у двадцять років вийти заміж, народити дітей, бути головою корпорації (не ідіотів, а будь-якої іншої)… У мене такого немає. Я намагаюся в день, який мені дарує життя сьогодні, всотувати щось, навчитися чомусь, більше сміятися, турбуватися про близьких – все!

Дмитро Шульга