Цього разу це любовні пригоди молодої вчительки математики, озброєної, крім велетенського старого циркуля, ще й неабияким почуттям гумору й невитравним оптимізмом корінної киянки.

Отже, за сюжетом роману, у такій високоповажній установі, як Київська гімназія імені Скарбів Трипілля, живе і працює незаміжня 27-річна вчителька математики на ім’я Аврора Чингізівна. Причому саме «живе», і то повнокровним жіночим життям з усіма вхідними і вихідними елементами цієї складної соціальної конструкції. Те, що вчительська праця – не мед, відомо не кожному, але після прочитання «Антипедагогічної поеми» багато хто дізнається, що це не просто не мед, а дещо кардинально протилежне, і то зачерпнуте повною ложкою. Адже страждати бідненькій вчительці доводиться не лише від скандальної начальниці-директорки, колег-пліткарів і учнів-акселератів, які нічогісінько не петрають у математиці, але також на любовному фронті. І страждати, зауважимо, у доволі складнопідрядних стосунках, які наша палка Аврора має: а) з колегою по роботі; б) учнем-старшокласником; в) батьком учня-старшокласника; г) слідчим з карного розшуку. І усе це «страдницьке» розмаїття – в одному жанровому флаконі, але в різних сюжетних місцях і фабульних закапелках, уявляєте? Ну як не впасти у праведний відчай після прочитання такої антипедагогічної крамоли? А ще ж усі вищезгадані варіанти крутійства Аврори Чингізівни досить яскраво ілюстровані у романі Люби Клименко відповідного характеру епізодами палкого кохання, службового перелюбства і просто відвертого сексу без особливих на це сюжетних причин, а лише з уваги на молоді літа героїні-педагога.

До речі, саме невідповідність зрілої молодості героїні її далеко не молодіжному сленгові треба поставити на карб авторці роману. Скажімо, те, що рядова київська вчителька може цілком «професійно» відповісти вуличному залицяльникові, не піддається жодному сумніву. Ну хіба що вона ненадовго замислиться над варіантами відповіді, як героїня «Антипедагогічної поеми». «Пішов ти на… – почала Аврора і затнулася: «Що краще сказати цьому дебілові? «Пішов ти на хер», чи «на х#&», чи «к %&%ній матері?» – однак несподівано для себе вилаялася цілком толерантно: – Пішов ти к чортовій матері!». Але навряд чи у буденно-жаргонному вжитку 27-річної дівчини можуть бути рядки з радянських патріотичних пісень півстолітньої давнини, якими вона збуджує свого коханця, називаючи його у найінтимніший момент «Болгарії руським солдатом». Це вже, погодьмося, перебір, як і постійні згадки про кумирів інтелігенції з радянського минулого 1960-х років на кшталт Вольфа Месінга, чиїм даром пророкування нібито володіє один з коханців головної героїні.

Отже, без сексу, якого, як відомо, в СРСР «не було», у самій «Антипедагогічній поемі» аж ніяк не обійшлося, причому найбільш відверті його прояви і зразки трапляються саме у школі, чи пак  у кабінеті вчительки математики. Саме тут незрівнянна Аврора Чингізівна «розстебнула Його сорочку і, покусуючи тверді пимпочки Його сосків, руками обхопила вміст Його трусів, відчувши кайф від ваги, яка тисла на її долоні. Це була вєщ. Це було обалдєнне рівняння, ні, це була система рівнянь, які так хотілося розв’язувати. Ні, не розв’язувати, а розв’язувати і розв’язувати нескінченно». «Ось які вчителі вчать наших дітей!» – можна було б вигукнути, ковтнувши заздрісну слину після прочитання таких-от фрагментів. Але невідомо, чи не буде усе це діло з часом узаконене у самих школах, будучи винесене з тісних вчительських підсобок у шкільні класи і студентські аудиторії. Так, наприклад, у романі Клименко дуже яскраво описується один з таких «уроків майбутнього», на якому школярам викладатимуть основи сексу. І щоб отримати гарну оцінку, відповідаючи на питання про різницю між «пристійним і непристійним сексом», школяркам треба відповідати приблизно так: «Пристійний секс – це, коли супернебезпечна рідина під назвою «сперма» потрапляє в будь-яке місце, крім жіночого статевого органу. А непристійний секс – це, коли супернебезпечна рідина потрапляє не в рот, не в пряму кишку, не в руку і не на бабусин диван, а в жіночий статевий орган».

Не бракує в «Антипедагогічній поемі» також інших практичних порад, райдужних прогнозів, соціокультурних спостережень, висновків і узагальнень. Наприклад, вкотре зауважено, що в Києві інтелігенція балакає здебільшого на суржику. Тому подруга нашої вчительки, згадуючи її основного коханця, «вимовляла не «герой», а «гірой», як і належить типовій киянці». Варто зазначити, що «основним» цей коханець – кремезний красень і заодно вже старший оперуповноважений чи то з ОМОНу, а чи просто з місцевого РВВС – став лише в одному з варіантів завершення роману, адже фінал «Антипедагогічної поеми» нагадує ситуацію Вєрки Сердючки, в якої на любовному фронті іноді траплялося «то нікого, то одразу троє». Так само любовна історія  Аврори Чингізвіни має три різних закінчення, і щоб дізнатися про кожне з них, треба придбати одразу три примірники книжки. Вигадка, звичайно, не нова, і «Хазарський словник» Милорада Павича теж мав «чоловічу» та «жіночу» версії твору, але різнилися вони хіба що одним-єдиним рядком. А тут – цілий гепі-енд, який розбігається звабливими стежками у цьому пекельному антипедагогічному едемі.

Ігор Бондар-Терещенко