На рано визрілих і рано успішних Земфіру та Брітні Спірз цілком закономірно чекав період депресій і душевних вихилянь у вигляді голених голів та скандалів із папарацці. На Любка Дереша - честь і надію українського письменства серед молодняка, видається, чекають виключно безхмарні простори позитивних варіантів. Принаймні, спокій, який цей 26-річний "тонкий і дзвінкий" юнак розливає навколо себе, просто вражає.

Любомир з´явився перед нами у футболці із задумливим обличчям Грегорі Хауса і після виголошення діагнозу українським реаліям поділився рецептурою успішного українського майбутнього. А ще розказав, що боїться справді професійних критиків, досі не може випустити в життя (читай - у друк) щойно написаний текст свого нового роману, і про те, що бути егоїстичним означає в тому числі приносити щастя іншим. Виглядало все дуже по-дорослому, а потім Дереш замовив теплого молока з корицею, і все стало на свої місця.

- Любку, багато хто знає про Вас як про успішного українського письменника. Сам Любко розуміє, що він - феномен? Чи для нього це просто гра, яка може закінчитися, і він може зайнятися чимось поза літературою?

- Таке усвідомлення приходить поступово. Я відрефлексовую, що цей феномен існує по реакції та рецепції інших. Коли я беру участь у літературних фестивалях чи у якихось читаннях, коли я читаю якісь відгуки, щось таке тьмяне починає проступати... А коли мені ставиться таке запитання, то до мене приходить наступний елемент розуміння себе. Розуміння повинно приходити поволі, так, аби я встигав його опанувати.

- Тобто чіткого розуміння своєї ролі в певному процесі Ви поки що не бачите?

- Я живу і користуюся правом молодої людини до самовизначення. Більше за все я боюся потрапити в "золото", тобто в шаблон долі, де все може швидко відбутися та скінчитися. Мені подобається ця гра, я хочу, щоб вона тривала.

- Втім, Ви нарешті можете констатувати, що позбулися ярлику "вундерЛюбко"? Але натомість отримали називання "культовий". Як Ви до цього ставитеся?

- А ще більше як згадати "культове" видавництво "Кальварія", так? (одна з книжок Любка Дереша, надрукована видавництвом "Кальварія", називалась "Культ" - УП). Я гадаю, що дуже багато читачів щиро здивувалися б з моїх думок з приводу слова "культовий". Їх би спантеличило, що мої думки далекі від

Моя реальність відбувається "тут і зараз", це мій культ. Я надзвичайно мало думаю про те, яким є моє майбутнє. Тому що його немає. Я не називаю себе жодними конкретними словами, не визначаю себе функціонально - ким я там буду. Скоріше, я шукаю якесь відчуття всередині себе... Емоційно.

Емоції не лягають в проекти майбутнього, вони завжди тут і зараз. Шукаю стану, в якому почувався б комфортно. Шукаю ситуації, в якій мені би не довелося переступати через певні відчуття себе.

- Але Ви все ж згадали про свого читача. Як Ви ідентифікуєте свого читача. Коли звертаєтесь до нього: перед тим, як починаєте писати, чи у процесі писання?

- Взагалі діалог з читачем натепер зазнав сильних змін і став значно менш зрозумілим для мене. Напевне, для читача це буде дзеркально. Особливо в останній книжці (йдеться про роман "Як стати Богом і не заплакати" - УП). Останній роман, що я написав, найбільший з тих, що уже написані. Якщо міряти кілобайтами. Він фундаментальний, повільний, монолітний. Однак коли я написав його, я дуже сильно "фрустранув".

У мене зникло внутрішнє мірило. Щезла та штука, за якою раніше я оцінював, чи добре те, що я написав, чи погане воно, і, відповідно, як мені до цього ставитися. Роман справив на мене трансформуючу дію. В якомусь значенні я помер сам для себе як письменник. Я не знаю, як краще це пояснити, однак це дуже схоже на правду.

- Можливо, це таке собі дорослішання хлопчака?

- Так, це можна назвати і дорослішанням, оскільки момент ініціації в цьому безперечно є. Просто коли ми ззовні описуємо подібні процеси, то це можна назвати дорослішанням. Але коли зсередини зникає сітка координат, то тоді це переживається просто як смерть..., як неможливість упізнати себе старого. А якщо я перестаю себе впізнавати, то я не можу розрізнити, я це чи не я.

Можливо, через це я саме зараз зайнявся експериментуванням з театром, зі сценаріями. По фактурі це відрізняється від того, що я робив раніше. І це дозволяє мені на даному етапі не думати про читача, натомість мати свободу для безумства.

- Чому Ви взагалі стали писати? Якою мірою це було власне Вашим особистим усвідомленим актом?

- Це був мій свідомий вольовий вибір. Я навіть маю міфологію того, як склалося моє життя, що це стало можливим.

Це стосується якраз останнього роману. І тут вийшла трошки така лоскотна ситуація... Я вже передав права у видавництво, і вже за п´ять хвилин він був готовий до друку. Але ось тут стався такий інсайт: я зрозумів, що в жодному разі не варто зараз друкувати цей роман. Такий каприз, знаєте, можна дуже неоднозначно якось трактувати. Тому я би хотів про це краще взагалі не говорити...

- Тобто була можливість, що ця книжка не вийде, так?

- Ні. Якраз видавець був зацікавлений в тому, щоб ця книжка вийшла... А я раптом зрозумів - от у буквальному значенні слова "раптом" - зрозумів, що, можливо, не варто її зараз публікувати.

Тому що я просто не в стані оцінити те, що відбулося з цією книжкою. І я не можу з нею розстатися ще як із творінням. Тобто я не можу поки що на неї поглянути як на щось зовнішнє. Мені поки що не байдуже, що з нею буде. Це означає, що не відбулося перерізання певної пуповини. Тоді як для мене важливо, щоб відбувся повний вихід цієї історії з мене, щоб я міг не перейматися, якою буде моя доля і доля книги, коли ми розстанемося.

- Скажіть, чи існують правила ремесла письменника? Якщо наприклад ти письменник, але не написав жодного бестселеру, то що з цим робити?

- Я думаю, що людина повинна в першу чергу розібратися з тим, що вона хоче, що їй приносить зараз відчуття щастя. Якщо дуже просто говорити, це образ себе.

Треба почати з того, щоб людина уявила себе у комфортній ситуації, у всіх деталях. Хто вона є в цій комфортній ситуації: письменник-маргінал, який написав андеграундний роман, який всіх порвав, чи, може, він регулярно пише бестселери і вважається попсовиком, чи, може, комфортним буде зайняти роль дослідника і писати історичні романи.

Кожного разу її буде оточувати інакше коло людей. Хай людина зрозуміє, що для неї комфортно і прийнятно, тоді вона зрозуміє, як їй оцінювати ті виклики, які кидає життя. Ну не написала людина бестселера, то може, радіти треба? Може, її щастя в тому, щоб написати два романи, про які буде знати тисяча людей? Але для цієї тисячі це будуть романи ого-го.

"Я вірю, що Україна може знайти свій проект ..."

- Яким є Ваше ставлення до певної "приреченості" в українській культурі, мові, літературі. До відчуття, що на Україну навіюється завжди якесь "нудьгування". Мовляв, все у нас погано, ми йдемо до кінця, нас мучили в минулому, ми чекаємо, що нас будуть мучити в майбутньому. Чи можна це змінити, і чи потрібно це взагалі міняти?

- Я як людина, яка постійно має справу зі словом, притримуюся доволі радикальних поглядів щодо цього. Для мене слово - і взагалі говоріння - це є формотворчий процес. Тобто, що ми промовляємо, - те і стається.

Перш, ніж ми щось проговорюємо, існує ситуація невизначеності. Чим більше ми говоримо про те, що все погано, тим більше віднаходимо доказів того, що це дійсно так. І навпаки, ми можемо запустити зворотній процес, просто силою говоріння. І в цьому я бачу вихід із будь-якої кризи. Коли ми починаємо помічати всі позитивні тенденції, ми починаємо формувати позитивний процес, який нас влаштовує і виштовхує у позитив.

Скептик може стати у позу і зауважити, що ми насправді тільки створюємо видимість, що ми не формуємо, а займаємось самонавіюванням. Це тому, що для скептика світ уже створений, а для мене як літератора він твориться в момент взаємодії. Різні світи, різні онтології. Різні можливості.

- Чи є відчуття відповідальності за своє слово? Ви усвідомлюєте, що справляєте соціальний, моральний, психологічний вплив?

- Так, і попередні мої твори дали мені це сповна відчути. Дали зрозуміти, що треба відповідати за базар. І навіть не "треба", а просто доводиться.

- Існує таке поняття "тривога впливу" (anxiety of influence - термін Гарольда Блума). Хто для Вас ці "потривожники", якщо вони є? Чи Ви справді боїтеся їх, чи вважаєте їх за майстрів?

- Тобто, я би назвав це так: кому би я хотів сподобатися?

- Саме так.

- Є кілька письменників, думка яких для мене є значущою. Це Юрко Іздрик, наприклад... Це може бути Юрко Покальчук. Покальчук був для мене знаковою людиною.

Чому їх думка для мене має значення? Тому що вони - це певні титани духу. Вони змогли не просто комерційно облаштуватися, але й зробити певні внутрішні кроки. І змогли зайняти певну внутрішню позицію по відношенню до того, що вони пишуть, по відношенню до світу. Йдеться про здатність говорити і не боятися за сказане. Не боятися наслідків. Я і люблю, і боюся цих письменників.

Ще одна з моїх тривог - це в´їдливі критики, які є справді хорошими, і вміють аргументовано показати, чому ця книжка є нікчемною.

- Ви їм вірите?

- Я вразливий до логічних пояснень. Логіка - моя слабка функція. Через неї на мене можна здійснювати часом гіпнотичний вплив. Тому я намагаюся розвивати логічне мислення, аби хоч якось відстрілювати ситуації, коли починаю впадати в такий гіпноз.

З іншого боку, я зустрічав небагато критики, яка змилосердилась до того, щоб справді розглянути роман і проаналізувати його сильні й слабкі сторони, вичленити якусь ідею і взагалі її осмислити.

Моя недавня поїздка до Сербії була у компанії з перекладачкою з сербської мови, пані Аллою Татаренко. Це бездоганно освічена жінка, яка досконало знається на своєму предметі, на постмодерній сербській літературі. Вона володіє надприродною здатністю проникнення у тексти своїх авторів, розуміє усі їх натяки, напівнатяки, їх літературні ігри.

Вона надзвичайно поважно ставиться до того, що відбувається у творах, які перекладає. Відповідно, вона може добре аналізувати ці твори. Нічого подібного я, на жаль, не зустрічав тут, в українській критиці... Принаймні щодо своїх текстів. Можливо, критики вважали, що ці твори не варто таким чином аналізувати і просто попереписували анотацію з книжки.

- Тим самим Ви вказуєте на те, що зараз кругом повно дилетантів?

- Так. Самого себе я теж відношу до дилетантів. Але я належу до компанії щасливих дилетантів. Дилетанство відчувається тоді, коли опиняєшся поруч із майстрами, людьми з фундаментальною освітою, які прекрасно розуміються на культурі, розуміють її цілісно, і в просторовому, і в історичному вимірах.

Такі люди, як правило, дуже толерантні, в тому числі до проявів дилетантизму. Вони намагаються побачити у всьому хороше. Дилетанта відрізняє те, що він дуже критичний до творів своїх колег, таких же дилетантів, як і він. Власне відображення б´є по нервах.

- Чи радий Любко Дереш, що він - український письменник?

- Безумовно, радий. Я чітко усвідомлюю свою радість з приводу того, що саме український письменник. При цьому розумію і слабкі, і сильні сторони цього. Слабкі - це в першу чергу комерційні, адже ринок невеликий, невеликий обсяг мережі збуту.

З іншого боку, сама українська мова перебуває у дуже скрутному становищі. Фактично зараз відбувається скорочення чисельності населення, яке говорить українською мовою. Відбувається також деградація української мови. Чим далі, тим більше граматичних помилок я помічаю на вулицях, у рекламі, в метро тощо. Люди перестають розуміти, що є правильним для вжитку в українській мові.

Але в той же час це також і сильна нагода для української мови, тому що може прийти якийсь геніальний дилетант і вчинити з мовою щось таке, що раніше на ній не було сказано, написано, створено... І це повністю переверне ситуацію з ніг на голову.

Тому теперішня ситуація розпаду мови - це точка могутності. 50 на 50. Можливо, крах нашої мови незворотній. Або навпаки, ситуація хитнеться в інший бік - і відбудеться щось нечуване. Я уповаю на те, що мені поталанить або самому хитнути ситуацію в сторону того, щоби з мови народилося щось нове, або посприяти іншим людям у цьому. Або взагалі допомогти у тому, щоб з´явились люди, яким це теж цікаво.

- Якщо говорити відверто: наскільки взагалі в цьому процесі важлива роль влади та держави?

- Звісно, якби існував владний ресурс, все було б набагато простіше. Проблему можуть вирішувати прості вчинки. Наприклад, взяти на півставки вчителів української мови, щоб вони редагували рекламні оголошення, будь-які публічні тексти, що з´являються на видних місцях, аби вони добивалися чистоти самих текстів. Це би вже почало змінювати ситуацію.

- А яка роль російської в цьому процесі? Адже багато хто вважає, що російська мова - ворог української.

- Я вважаю, що саме "розмовляння" на тему ворогів мови уже є запорукою її знищення. Якщо це не озвучується таким способом, то відповідно, й не формується такої реальності. І тоді мови абсолютно природно співіснують.

- Тобто статус другої державної мови для російської не принесе нічого поганого?

- Ні. Це вже інше питання. Якщо ми говоримо про статус російської мови як державної, то стає незрозумілим, що ми маємо на увазі під українською ідентичністю. Коли ми кажемо "Україна", що ми маємо на увазі? Ми можемо написати слово "Україна" українською, а тоді через російську літеру "и" і це буде "Украина". Так розмивається саме розуміння, що таке та Україна.

Власне, для мене Україна і українська ідентичність - це і є українська мова. Це є безумовно. Тобто поки існують носії української мови, існує Україна як така.

- Чи бачили Ви на YouTube ролик з Іриною Фаріон про "Альону, яка має виїжджати до Московії"? Що Ви думаєте з приводу цієї історії?

- Так, це вже інша крайність. Це божевілля. Тим не менше, мова визначає свідомість людини. І чим більше людей говорять однаковою мовою, тим більше людей однаково мислять. Це означає, що вони можуть дійти до якоїсь спільної думки.

- А якими мовами Ви володієте, крім української?

- Крім російської, це ще польська, англійська. Хоча я вважаю, що найкращі переклади моїх текстів зроблені німецькою.

- Сьогодні в деяких владних коридорах панує думка, що Україна - не зовсім Європа, і що сама українська культура і мова - слов´янські за своїм характером. Тому прагнення до Європи - не зовсім природне. Наскільки для Вас європейське та слов´янське є антиподами?

- Я думаю, що ці природні схильності - тобто, Україну як частину Європи і як частину слов´янського світу - можна й потрібно протиставляти. І безумовно, Україна - це частина слов´янського світу. І я в чомусь навіть є панслов´янином.

Коли я веду мову про слов´янську ідентифікацію України, то я говорю про певні цінності, що лежать в основі нашої свідомості, нашого буття. Виходячи з них, ми починаємо будувати свою економіку, політику, культуру і так далі.

Але не так, що спочатку йде економіка, і коли у нас вже забезпечено матеріальний рівень, то ми починаємо думати про нашу ідентичність. В такому разі ми опиняємося поглинуті цінностями, яких ми навіть не помічаємо. Не розуміємо, що вони нам нав´язані.

- А чи може Україна між цими двома шляхами знайти свій, чи вона вимушена буде підкоритися одному з них?

- Я щиро вірю, що Україна має знайти свій власний проект саме в ціннісному плані. Той проект, який зможе вивести її на позицію, де вона не буде залежною ні від європейської, ні від іншої платформи.

Я за те, аби Україна віднайшла свою онтологію, віднайшла в собі джерело нескінченного бажання до розвитку.

Мені імпонує Китай, який займається стратегуванням на віки. Там на тисячу років вперед все розділено на сотні, а згодом на періоди по двадцять років. У їх випадку, коли в країні відбуваються катаклізми та перетворення, вони розуміють, що з точки зору тисячолітнього планування, це просто дурниця.

Мені б хотілося, щоб Україна мислила такими ж тривалими категоріями і ставила перед собою справді достойні цілі. А великі цілі вона може ставити тоді, коли буде це робити для себе, не дивлячись на сусідів. Тому що в сусідів уже є готові великі цінності.

- Чи Ви вірите, що з нашим національним характером взагалі можливе подібне планування?

- Я вірю в науку й технологічний прогрес. Є багато вказівок на те, що в Україні, і зокрема в Києві, інтелектуальний потенціал є дуже високим. І я скоріше покладаюсь не на харизму духу, не на пасіонарність, яку ми повинні віднайти в собі серед усього цього гречкосійства. Я покладаюсь на силу волі і розуму людей, що живуть в Україні, вірю в те, що розум здатний побудувати новий світ для України, спроектувати їй нове майбутнє.

- Ви багато подорожуєте. Чим різняться українці Вашого покоління від тих, що були побачені в інших світах?

- Мені доводилося їздити крім Європи й на Схід, у Росію, Киргизстан, доводилося бувати на Півдні, в Індії. Потроху також спілкувався з американською молоддю. Я вважаю, що українці та росіяни - це люди, готові віддати своє життя певній ідеології, що я, в свою чергу, дуже мало бачив десь за кордоном.

З одного боку, це можна пояснити тим, що наші батьки постійно існували в якійсь ідеології, були прихильниками чогось. І потрібно заповнювати цю нішу якоюсь новою ідеологією. Це нездатність жити просто для себе.

Але я волію дивитися на це з іншої точки зору. В цих людей присутній дух як внутрішня сила. Дух нічим не обумовлений, але він веде їх. І цей дух цікавиться в першу чергу фундаментальними речами, вирішальними речами. Тими, що визначають всесвіт, визначають, куди рухатися, скільки ще шляху лишилося.

Мені здається, що Україна та Росія - принаймні ті люди, яких бачив я, це країни шляху. Це люди, які ідуть. Куди? Не ясно. Але йдуть. Тому, коли у них забрати ціль - куди б вони не йшли - вони починають дуже сильно фруструвати. Європейці відмовились від ходіння, вони вже "прийшли", і мають через це велику внутрішню муку.

- Яке призначення Вашого покоління, яким має стати його маніфест? Що чекає на нього?

- Чекає сильне перегрупування. Я думаю, що в найближчі 20-30 років будуть дуже сильні соціальні процеси. Вони уже відбуваються. По-перше, за рахунок інтернету. Але поки що інтернет з його соціальними мережами зробив лише комунікаційну революцію.

Спочатку зростає кількість інформації, потім кількість дії. За останні роки відбулося значне накопичення інформації. А далі ця інформація повинна перейти у дію.

Таким чином, я уявляю собі, що соціальні мережі, які сформувалися - це такий собі прообраз майбутніх соціальних угруповань, нових соціальних організмів, які будуть діяти по-новому. І ці найближчі 20-40 років будуть роками інтенсивної взаємодії, інтенсивної співпраці.

- Чи маєте Ви профайли у соціальних мережах?

- Я включений у деякі з них. Крім того, я взагалі включений в багато дуже різних соціальних комунікацій. Якщо вже говорити про архетипи, то я себе відношу до архетипу Гермеса - покровителя, який проводить через усеможливі кордони. Моє життя якось так складалося, що я проходив через безліч кордонів: і соціальних, і територіальних.

Мої друзі - люди з різних соціальних прошарків, різних соціальних світів. Якби не моя персона, мені здається, вони б ніколи не перетнулися. Чому така еклектика? Тому що Гермес, тому що долання кордонів і здатність поєднувати людей, які до того були непоєднувані. Тому я, з одного боку, є членом багатьох соціальних мереж, але з іншого боку, проходжу через них.

Мені властиве постійне відчуття жалю мандрівця за домом. Я розумію, що куди б я не прийшов, все одно постійно у дорозі. І я дуже давно не відчував, що от я приїхав, от тут я залишуся. Це відчуття дому у мене сильно розмилося за останні роки, починаючи з моїх 16-ти.

- Ви ходили на вибори президента України?

- Ні, не ходив. Абсолютно нецікаво. Я стикнувся із феноменом: ніхто серед моїх друзів не ходив на вибори. Мій товариш провів опитування під час другого туру голосування - спитав усіх своїх знайомих, чи вони ходили на дільниці. Ніхто не ходив. І я сам також не ходив.

- А чи є це відповідально? Коли Ви кажете, що Ваше оточення не голосувало, це означає, що розумні, нормальні люди в цій країні можуть і не голосувати. Адже саме ви певною мірою формуєте суспільство. І якщо Вам нецікаво, що буде з країною, чому це мусить цікавити усіх інших?

- Якщо обирати з тих людей, що присутні зараз - то це більше схоже на перебирання різних сортів калу. От цей кал мені більше подобається, а цей вже не так. Це підміна здатності вибирати на здатність вибирати серед різноманіття калу.

У мене є глибоке переконання, що найближчим часом система в країні поміняється, докорінно. Я людина інтуїтивного складу розуму, і мені здається, що все зміниться. Я впевнений, що нашому президенту недовге політичне життя світить... Господи, помилуй. Надто вже контрастне оточення у президента.

- А що Ви знаєте про це оточення?

- Я отримую інформацію від кількох оглядачів, яким довіряю, а вони мають близькі контакти третього ступеня, спеціалізовано займаються політикою. Я просто співставляю те, що вони говорять між собою. Тому це не є моя особиста аналітика. Це не те, що я дивлюсь на фотографії діячів, і кажу, що цей і цей - вони будуть убивати.

Як на мій смак, в Україні бракує сюжету, коли, там, 12 ножів, Янукович входить у мантії і говорить: "І ти, Брут!". Така фраза звучала б ефектно у Раді.

- А взагалі Ви уявляєте собі, що коли-небудь Любко Дереш може включитися в політичну боротьбу, підтримати когось?

- Так, якщо з´явиться партія біоконсерваторів - людей, для яких "біо" на першому місці. Я б підтримав партію, ключовими програмами якої буде впровадження інноваційних технологій, які радикально поміняють мейк-ап обличчя України і зроблять його зеленим та інтелектуальним.

Я взагалі за те, щоб політика ставила карту на інновації. В Україні є багато інноваційних проектів, які просто лежать і з ними нічого не відбувається.

Наприклад, притчевою є історія про закритий завод під Києвом, де ще в 30-х роках минулого століття був розроблений поїзд на магнітній подушці. І в силу Другої світової війни, в силу політики, яка впроваджувалася після цього, цей проект не розвивався.

А в 60-х роках на цей завод приїхали японці, подивилися і купили цей проект. Буквально через якихось сім років у них був готовий прототип. І далі вони почали займатися цим у себе.

Коли мені уявляються 50-і роки, коли я бачу там поїзди на магнітних подушках, то я розумію, що світ цей міг бути іншим. Технології - це те, що здатне дуже швидко міняти мейк-ап дійсності. В першу чергу, соціальні реалії.

- Ви кажете, що вірите у силу розуму. А як тоді Ви ставитеся, наприклад, до ГМО - це ж так само прояв "сили розуму"?

- Я до ГМО ставлюся негативно, тому що я негативно ставлюся до матеріалізму і механістичного розуміння всесвіту. А ГМО - чисте породження такого розуму. Цей розум дійшов до думки, що світ можна розібрати на коліщатка, і, якщо ми переставимо ці коліщатка, то отримаємо новий світ.

Я впевнений, що це не так, світ не розріжеш ножем і він не схожий на швейцарський годинник. А от ті, хто переставляє коліщатка всередині ДНК, хто створює ГМО, ті, хто запускають адронний коллайдер - вони все ж думають, що це так, що це швейцарський годинник.

"Щастя - переживання цілісності себе..."

- За рахунок чого сьогодні живе Любко Дереш? І чи доводиться робити халтури?

- Халтури - це писати під замовлення?

- Це будь-яка робота, яка не приносить задоволення і робиться лише за гроші.

- Я намагався почати одну халтуру, був такий досвід. І халтура ця не вдалася. Результат, який я приніс замовникові, його не влаштував. А я зрозумів, що мені хочеться писати щось своє, а йому хочеться отримати щось своє. Ми не порозумілися.

А дохід мій у процентному відношенні складається на 60 відсотків з гонорарів, причому з них 70 відсотків - це закордоні гонорари. А решта - це доходи з проведення занять. І ще є окрема графа доходів - "манна небесна". Коли взагалі не розумієш, чому люди хочуть дати тобі ці гроші, але вони дають, а ти береш, адже люди ж хочуть!..

- Якщо завтра не вийде писати книжки, чим займатиметесь?

- На цей випадок у мене є хороший проект тренінгів по натхненню.

- А отримана економічна освіта - це були п´ять років задарма, коли Ви читали книжки і займалися самоосвітою?

- Категорично не хочеться мати справи з економікою. Принаймні у тому форматі, в якому я її бачив, я поки що себе не уявляю. Якщо мати справу, тоді з економікою небанальною, креативною.

"Я людина глибоко егоїстична, бо приношу користь іншим тільки коли приношу користь собі..."

- Любку, якщо бути відвертим: десь всередині, дуже глибоко Ви - доволі цинічна людина, навіть аморальна людина, чи не так? І чи взагалі для Вас існує мораль?

- Я аморальна людина. І цинічна. Я знаю точно, що є сила, яка мене породила, але я не можу говорити, в яких я стосунках з цією силою точно: тобто чи я є частиною цієї сили, чи я і є цією силою, чи я є зовнішнім по відношенню до цієї сили...

Я тільки знаю, що ця сила є. І для мене найважливіше якраз мій інтимний діалог з цією силою. І він є понад всіма моралями, понад всіма іншими речами. У першу чергу я буду орієнтуватися на свій діалог з цією силою. Із Творцем.

- В такому випадку вираз "я аморальна людина" для Вас є певним привілеєм і має позитивний зміст...

- Так, тому що я можу чинити морально, але я можу так званими моральними вчинками просто плювати собі в душу. Собі, створеному по образу й подобі.

Взагалі, я людина егоїстична. І знаю, що можу приносити користь іншим людям тоді, коли я приношу користь собі. Тобто коли я відчуваю любов до себе і щастя з собою, то я зможу зробити щасливими інших, показати іншим людям, що таке любов. Тому, коли я люблю себе, мене цікавить усе, що відбувається з людьми довкола мене, не залежно від того, наскільки вони пробуджені.

- Тоді треба розібратися, що таке взагалі для Вас мораль...

- Я для себе виділяю світську мораль і мораль, яку навіть не можна назвати мораллю. Це діалог із Творцем. Це не можна назвати й релігійністю. Це трансцендентна мораль. Тому що вона ніяким чином не витікає із того, що ми бачимо. Вона на голову не налазить.

А що таке світська мораль? Світська мораль - це коли ми, виходячи із загальних переконань, думаємо, що, в принципі, курити сигарети - це, напевно, погано. Якщо людина курить сигарети, то вона, напевно, в чомусь дала маху. Або думаємо, що священик - якщо він педофіл і займається розтлінням хлопчиків у церкві - це взагалі страшний грішник. Мені здається, це якраз і є світська мораль. Осуджувати педофілію, наприклад.

Стосовно священиків і їхніх стосунків з божественним - це їхня справа. Чи допустимо це для них, чи ні - це виключно їхні проблеми. Я ж просто не можу взагалі осягнути, яке хитре сплетіння затьмарень відбувається там, де дорослому чоловікові приходить в голову пхати член в отвір, звідки вилазить гівно - я перепрошую. Як про це розповісти Творцеві простими словами? Як пояснити, чому тобі в голову прийшла така ідея? Важко простими словами. Я, наприклад, не можу зрозуміти. Але це його справа з Господом. Йому пояснювати.

- Тоді виявляється, що Ваша зовнішня благість, яку Ви випромінюєте, містить долю снобізму, тому що для Вас "Я" у розмові з собою все одно важливіше...

- Якби я хотів звалювати з цього світу, скажімо, іти в якийсь свій соліпсизм, то тоді це було би так. Але мені важливе спілкування з людьми. І насамперед для мене важлива щирість контакту з зовнішнім світом. Яка б людина не була, мені важливо, щоб наші стосунки були живими і щирими, не роботизованими, а це міняє всю ситуацію.

Чому я не погоджуюсь на формальні стосунки з батьками? Тому що мені хочеться спілкуватися з тим живим, яке у них є. Я хочу перейти за межі програм, які існують в кожному з нас. З цієї автоматичності. Натомість хочеться почути те живе, що говорить в людині. Це "я", яке є в кожному з нас.

- Чи є запитання, на яке Ви не хотіли би відповідати? Або питання, яке ніколи не хотілося би навіть почути?

- Ну, коли переважно задають це запитання одним із перших, то я кажу, що існує певний топ запитань журналістів, які завжди повторюються з разу в раз... Ваш тандем мене вразив запитаннями, на жодне з них я не мав готової відповіді, готового шаблону, який би зміг зразу видати. Було багато запитань, які не входять в коло таких, які я звик задавати собі сам.

Але коло запитань, які ми задаємо самі собі, все одно не є повним. Це як теорема Гьоделя: якщо система вірна, значить, вона неповна. І навпаки: якщо вона повністю описує якесь явище, то вона містить у собі похибку. Я щойно пережив цю систему: зсередини я маю повноту, але це моє уявлення про повноту є хибним. А коли ми спілкуємося, я можу давати вірні відповіді, але не маю відповідей на всі запитання.

Юліана Матасова, Мустафа Найєм