Re: цензії

Юрій Мушкетик усе життя писав книжки, в яких Україна та ідея її незалежності проходили чіткою темою. Деякі з тих книжок зараз втратили популярність, але багато які читають і зараз - видавнитцво "Фоліо" нещодавно перевидало чотири його романи, "Гетьманський скарб", "Яса", "На брата брат" і "Смерть Сократа".

Він був і Головою Спілки Письменників України, і редактором популярного журналу "Дніпро", і бував, як тоді казали, "битий" за твори, в яких не так, як комусь хотілося, зображувалися комуністи.

Про супер-старі, просто старі і нинішні часи ми й говорили з Юрієм Мушкетиком. Нижче - витяги з розмови.

Бі-Бі-Сі: Якою ви бачите Україну зараз, можливо, герої ваших творів хотіли досягти зовсім іншого?

Юрій Мушкетик: Я і мої товариші бачили Україну трохи інакшою… Я пригадую 1987-90 роки - хоча тоді ще була комуністична партія, але яке було величезне піднесення! Пам’ятаю день, коли мені сказали, що біля Київської мерії піднято жовто-блакитний прапор, я пішов туди, а там багато людей, всі кладуть квіти… Потім ланцюг рук від Львова до Києва, і потім референдум, на якому понад 80% українців висловилися за незалежність. Тоді цвіли наші душі і надії. Я мушу сказати, що з часом ці надії меркнули, і України в Україні стає все-таки менше, ніж нам би хотілося.

Бі-Бі-Сі: Один із слухачів запитує: чому, на вашу думку, наші сучасні автори не висвітлюють у своїх творах період великого Хазарського каганату, на відміну від епохи Київської Русі та козацької доби? Чи пов’язано це зі світосприйняттям письменників?

Юрій Мушкетик: По-перше, у нас мало історичних письменників, а по-друге, недостатньо матеріалів з цієї теми. Доба дуже давня, і у літописах, зокрема у Нестора-літописця, вона відбита побіжно та поверхово. Щоб глибше відобразити таку епоху, письменнику необхідно мати архівні розробки, закордонні у тому числі, а ми такого не маємо з різних причин, зокрема і з матеріальних. Що стосується світобачення, то треба зважити, як ми всі виховувалися у радянський час. Адже за радянської доби на історію дивилися очима царсько-імперської історіографії. Наприклад, я пам’ятаю, що у шкільних підручниках був тільки один розділ про історію України, де говорилося лише про Богдана Хмельницького і більше ні про кого. Письменникові, щоб висвітлювати певну тему, треба нею захопитися, проникнути в ту епоху, а для цього умов не було. Взагалі історичних письменників дуже небагато. Навіть про козацьку добу мало хто писав – Роман Іваничук і я, а взагалі про історію – Загребельний Павло.

Козаки проти тракторів

Бі-Сі-Сі: Ви багато писали про козаків та Запорізьку Січ, друкувалися у часи Радянського Союзу, коли існували певні ідеологічні рамки. Мабуть, рано чи пізно ви зіштовхнулися з тим, що через такі козацькі теми можна було постраждати?

Юрій Мушкетик: Тоді я ще був редактором молодіжного журналу “Дніпро”, тому всі суперечки, пов’язані з цензурою, та ідеологічні проробки ЦК комсомолу я виніс на собі. Все закінчилося постановою ЦК про зняття мене з посади редактора. Я це пережив, хоча не дуже приємні моменти були: деякі друзі перестають заходити до хати, мовчить телефон…

Настав час, що слово “козак” стало ворожим радянській ідеології. Ось наприклад, коли ми друкували вірші Олеся Бердника про козаків та чумаків, мене викликають до ЦК Комсомолу, починають погрожувати, що розпустять редакцію і так далі. Номер журналу в той час ще у верстці, готується до друку, і я їду в друкарню, прошу дати мені час трохи “допрацювати” деякі аркуші. Хоча я розумів, що це, фактично, тюрма, бо після того, як цензор поставив свою печатку на кожній сторінці, нічого правити не можна було. Я сідаю, правлю ці вірші у досить химерному порядку, псую їх. Наприклад, “козаки ідуть, ідуть, ідуть…”, а я дописую – “трактори гудуть, гудуть, гудуть…”. Так воно й минулося, хоча я не спав кілька ночей, і думав, що буде, якщо цензор звірить, бо про козаків тоді писати не можна було.

Бі-Бі-Сі: У журналі ви часто друкували дисидентів, ц люди і сьогодні продовжують висловлювати свою активну позицію. А ви колись мали такий вибір: висловити свій принцип і потім понести за це покарання на 10-20 років, або ж продовжувати функціонувати як письменник та бути на зв’язку з читачами?

Юрій Мушкетик: Це дуже складне питання… Я не хочу, аби думали, що я такий правдоборець. Журнал наш був комсомольський, і ми друкували статті про історію комсомолу. Свої перші історичні речі: “Семен Палій”, “Гайдамаки” - я писав у ключі тодішньої радянської ідеології. Хоча я тоді вже все розумів, але, мабуть, не вистачило в мене душі, не вистачило сили волі, щоб зробити такий крок, який зробили Євген Сверстюк, Іван Світличний. Я знав, що тоді перестану бути письменником. Також були суто житейські справи – жінка, діти, яких треба годувати.Тоді був дуже складний час, не один я, а багато людей визрівало та прозрівало, часто ходили по лезу ножа. Але ж була не одна темінь, була молодість, була радість, коли ми друкували цікаві речі, зустрічалися з читачами, а наклад нашого журналу був 70 тис. примірників.

Чия історія?

Бі-Бі-Сі: Де ви шукали матеріали до відомого роману “Гетьманський скарб” – запитує слухач – адже про долю скарбів Павла Полуботка є інші відомості, ніж ті, про які писали ви?

Юрій Мушкетик: Я намагався якомога ближче доходити до правди у своїх історичних романах, брав більшість матеріалів з архівів. Взагалі, у романі “Гетьманський скарб” мова йде про скарб серця – Україну. Але також йдеться і про справжній скарб, гроші Полуботка. Зараз теж тривають пошуки, Верховна Рада навіть запит надіслала в Лондон, чи є зараз ці гроші в Ост-Індській компанії, куди вони нібито були вкладені. У гетьмана Павла Полуботка справді було багато грошей, особистий та державний скарб – це було одне й те саме. І от коли Полуботка викликали до Петербурга, замордували там, царські конфісканти кинулися на Україну шукати його скарби. Знайшли лише 90 з гаком мішків мідних грошей, і жодного срібного чи золотого. Я вивчав документи, всі писали, що він відвіз гроші у Петербург і на яхті переправив у Лондон. Але цього не могло бути, бо проїхати через Росію з такими великими грошима було небезпечно і неможливо.

Вивчаючи гетьманський щоденник, я дійшов висновку, що Полуботок їздив у цей час в Крим, і саме там міг перевезти гроші в Ост-Індську компанію. Щодо дій Верховної Ради, то я думаю, краще було б діяти таємно, найняти в Лондоні адвоката, пообіцяти йому теж скарбів, і хай би він шукав у банківських архівах… Бо це справді були величезні гроші.

Бі-Бі-Сі: Ви сказали, що історик зажди займає певну позицію, тобто будь-який літописець не може описувати події об’єктивно і з різних точок зору. То як ви вважаєте, історія буває правдивою?

Юрій Мушкетик: До кінця не буває. Кожен все одно хилить на свій бік. Хоча історики намагаються бути об’єктивними. Візьмемо, наприклад, Величка. Він писав вже під кормигою російського царя, але там все ж таки багато правди, зустрічаємо критичні оцінки і поляків, і тодішніх російських полководців. Так само він критично ставиться до гетьманів: і таких як Іван Брюховецький, але також і славетних як Дорошенко.

Світлана Пиркало
Фото: bbc.co.uk