Re: цензії

Поміж тим Андреас Окопенко — лауреат найвідоміших літературних премій, в тому числі імені Георга Тракля та Великої державної премії Австрії в галузі літератури. Автор трьох романів, трьох книжок повістей і оповідань, дванадцяти поетичних збірок, близько двох десятків театральних постановок і радіоп’єс, телефільмів, літературознавчих розвідок тощо.

Одне слово, людина багатогранна й талановита. Починав він, до речі, як хімік. Після війни отримав вищу хімічну освіту у Віденському університеті, працював інженером на паперовій фабриці. Почав публікуватися з 1949 року. Видавав літературний журнал, де друкував твори представників австрійського авангарду. Від 1968 р. повністю присвятив себе красному письменству.

Окопенко — прихильник так званої «конкретної поезії»; у прозі його піонерською працею є «роман-лексикон» «Lexikon — einer sentimentalen Reise zum Exporteurtreffen in Druden», виданий 1970 року, тобто майже за півтора десятиріччя до «Хазарського словника» Павича. Цей роман вважають першим зразком гіпертексту в художній літературі. Таку ж форму має і його роман «Метеорити» (1976). Попри експериментальну ексцентричність його творів, їм притаманні й деякі риси реалізму, в першу чергу завдяки любові автора до «світу речей» та блискучому вмінню ці речі описувати. У віршах він також не завжди дотримується модерністської поетики, зберігаючи й традиційні поетичні форми (риму тощо).

Його вважають засновником постмодерністської літератури „гіпертексту”. На просторах СНД ім’я Андреаса Окопенка стало відоме після опублікування 2002 року в Санкт-Петербурзі його роману „Кіндернаці”.

Це щоденник-сповідь хлопчика про нацистську Австрію. Письменник показує, як зароджувалася і пускала коріння тоталітарна свідомість у звичайних родинах, як виховувалися і формувалися „наці” серед побуту і війни. У Росії книжка викликала неоднозначну реакцію. Хтось побачив у ній паралелі із російським тоталітаризмом.

Серед сердитих відгуків на твір Окопенка читаємо й такі пасажі (Л.Зорін): «Окопенка називають провісником постмодерністської літератури «гіпер-тексту»… Можливо, я нічого не розумію в літературі, але якщо нова література – це уривки фраз, прочитаних задом наперед, мішанина із ФАУ-3, лікарень, бомбардувань, медсестер, супу, вівсяної каші, боліт, перших закоханостей та решти, розмальованого антинацистським і антитоталітарним пафосом, якщо ці спроби перетворити художній твір ( я ще раз повторю цей термін: «художній твір») в суд, письменника – в обвинувача, героїв – в злочинців, дітей – у мудрих філософів, що спілкуються такими словами, які нормальна дитина, особливо в умовах війни і відсутності школи знати взагалі не може, — якщо все це – нова література, то я заперечую нову літературу як таку.

Це пропаганда, а не література. Так, і мистецтво повинно бути пропагандистським, — із цим ніхто не сперечається, але коли мистецтво перетворюється не в мету і не в засіб пропаганди, а в голу пропаганду, в якій «не важливо, як сказати, важливо – сказати» (або навіть «наговорити як можна більше»), то воно неминуче перестає бути мистецтвом».

Карпатська Україна: невідомий штрих

Поміж тим, у дискусійних пристрастях нікому в голову не прийшло, що Андреас Окопенко за походженням… українець. (Та й за прізвищем теж!).

Світло на цю сенсаційну для нас новину пролив закарпатський часопис „Карпатський світ”, який опублікував спогади письменника про… Карпатську Україну.

Розповідь у „Кіндернаці” ведеться у зворотньому порядку: починається з квітня 1945 року, а закінчується квітнем 1939-го. Із роману відомо лише, що родина головного героя — біженці.

І от у 1989 р., через п’ять років після виходу роману в Австрії, Андреас Окопенко публікує у відомому віденському часописі „Die presse” спогад-есе „Ідилія і смуток дитинства”, в якому розповідає, що було перед квітнем 1939 року. А перед цим, виявляється, була Карпатська Україна.

Батько письменника — Андрій Окопенко (1874-1965) був діячем Української Народної республіки. Дипломат, військовий, лікар-психіатр. (Певний час асистував визначним фізіологам Бехтерєву та Павлову). Після поразки української революції емігрував до Чехословаччини. Одружився із Вільмою Соботік. 1930 року в Кошицях (Словаччина) у них народився син Андрій, якому судилося стати відомим австрійським письменником.

Із наближенням Другої світової війни та зростанням української національної свідомості на Закарпатті родина вирішила переїхати до недалекого Ужгорода. Власне, з цього епізоду 1938 року й починаються спогади Андреаса Окопенка. Перед нами пробігають напружені і драматичні картини Карпатської України, побачені очима восьмирічного хлопчика.

Родина Окопенків навіть придбала в Ужгороді будинок, не підозрюючи, що через кілька тижнів місто буде віддане Угорщині. І починаються нелегкі будні вічних біженців. З Ужгорода родина переїжджає до Хуста. Звідти до Тячева і нарешті до Тересви, де уряд Карпатської України призначив Андрія Окопенка дільничним лікарем.

Андреас пише, що в Ужгороді нарешті вивчив українську мову і відвідував четвертий клас народної школи при Ужгородській учительській семінарії, де директорував Августин Волошин. До речі, під впливом балад Шевченка тоді ж і почав перші літературні спроби.

Письменник згадує, що у Тересві „тато зробив з мене переконаного маленького січовика. Він прямо відривав мене від радіотехнічної лектури і ми прямували до церкви, де правилася урочиста Божа вечірня, що завершувалася величним хоралом „Ще не вмерла Україна”.

А ось як описує Андреас Окопенко поразку Карпатської України, що збіглася з його днем народження: „Мені пригадується, як вранці 15 березня я прийшов до булочника Райса просити хоч якогось харчу. Тато повідомив, що угорці наступають у похідному порядку. Ми цілісінький день стежили за подіями, сидячи біля радіоприймача. Сподівалися почути звістку про те, що німці захистять країну. Але жодних подібних повідомлень не прозвучало.

Уночі перед хвірткою протяжно засигналила автівка. Волошин, який у ній сидів, розпитував батька, котрий вийшов до воріт, як проїхати на Мараморош-Сігет (Румунія). Тато, блідий, як стіна, зайшов до спальні і мовив: „Вілічка, Волошин утік. Ми – жебраки”.

Ми зараз же спакували найнеобхідніше у три валізи. Мама кинула до печі цілий оберемок найдорожчих для неї речей, аби вони не дісталися грабіжникам. Вона розмахувала киркою і вже ладна була розтрощити новісінькі меблі, але тато зумів її стримати. Цієї ночі вона видудлила більше, ніж півлітра шістьдесятиградусної горілки і залишалася тверезою. А рано-вранці з попелу в печі виглянув один-однісінький уламок, що зберігав таку-сяку форму – маленький череп’яний чортик, серцевина різдвяної фігурки.

На світанку батько розвідав усі можливі варіанти для втечі. Але останній потяг уже від’їхав…”

На щастя, за сільського лікаря заступилися місцеві угорці, тож на відміну від багатьох інших українських патріотів його не репресували. А через місяць родина Окопенків таки виїхала з окупованого Закарпаття до родичів у Відень.

Там генерал Андрій Окопенко очолив комітет із надання допомоги українським військовополоненим, в тому числі й закарпатським січовикам.

На порозі вічності

Шкода, що про свого талановитого земляка ми дізналися тільки недавно. За життя Андреаса Окопенка його книжки українською мовою так і не вийшли. Хоча за твердженням „Нового довідника сучасної німецької літератури” (Відень-Берлін) стародавній козацький рід Окопенків „має пряме відношення до корифея української літератури Григорія Квітки-Основ’яненка”.

Українською мовою поезії Окопенка перекладали Анатолій Мойсієнко та Олег Жупанський. Вони друкувалися в збірці «Двадцять австрійських поетів XX сторіччя» (Київ: Юніверс, 1998), в альманасі «Зерна» (2000, ч. 6/7), газеті «Літературна Україна» (14 грудня 2000), журналі «Кур’єр Кривбасу» (2002, № 152), а також в авторських поетичних збірках Анатолія Мойсієнка «Нові поезії» (Париж; Львів; Цвікау: Зерна, 2000), «Вибране» (Київ: Фенікс, 2006) та «З чернігівських садів. Нові сонети і верлібри» (2009, розділ «Галузки з віденського саду»).

Цікаво, що сам Андреас Окопенко не вельми розводився про своє українське походження. Коли кореспондент української інформаційної агенції Дмитро Славов почав його у Відні про це розпитувати, він став уникати прямих відповідей. Так, підтвердив він, батько був українцем й розмовляв українською, російською та німецькою, однак в сім’ї розмовляли німецькою. Письменник навіть по-українськи зацитував кореспонденту слова батька: «Слава Україні!.. Та не українцям», натякаючи на наші міжусобиці та чвари.

На питання, чи була його мати за національністю австрійкою, Окопенко заперечив, назвавши її лише віденкою. «У моїй новій книзі, – сказав він, – що готується до друку, є вибрані есеї, серед яких є автобіографічні відомості про мого батька й моє дитинство під час Карпатської України. Книга вже набрана на комп’ютері, залишилось знайти видавництво, котре би її надрукувало».

Ясна річ, що Андреас Окопенко завжди усвідомлював себе австрійцем, адже з малих років жив у Відні. А, можливо, відповідь ховається в родоводі матері Вільми Соботік, яку він представляє віденкою. (Дивна «національність». Цікаво, що народився письменник у Східній Словаччині. З якого дива віденка опинилася в такій глушині?).

Може, світло на це питання проливає сайт «Дому єврейської книжки», де серед класиків на кшталт Бабеля, Бродського та Пастернака згадується чомусь і Андреас Окопенко. Однак Буніна чи Шолохова в цьому списку нема. Може, мати-віденка була єврейського походження? І чому письменник про це весь час мовчав?

Можливо, тут ховається причина великої дитячої драми Андреаса (Андрія?) Окопенка. Роздвоєння його свідомості: гітлерюгенд — і єврейське походження водночас. А звідси і ненависть до фашизму й тоталітаризму, який питання крові зробив його затамованим болем і жахом на все життя, що й стало ледь не головним мотивом творчості письменника.

У будь-якому разі, Окопенко – це теж наша спадщина, дитя української політичної еміграції двадцятих років. Якщо йому є місце в «Домі єврейської книги», то чому б не бути йому і в «Домі книжки української»?

Але для того, щоб почати вивчати письменника, треба принаймні зробити елементарне – видати його українською мовою. Мовою, якою він, до речі, оволодів ще у восьмирічному віці у Карпатській Україні.

Олександр Гаврош
Фото: eop.at