— Я не сприймаю тільки тієй критики чи інтерпретації, яка виходить не з об’єктивного бажання пізнати творчість писменника, а з інших причин. Наприклад, з особистої неприязні чи з надмірної риторичності. Такі речі я не сприймаю, сприймаю тільки такі інтерпретації, які мають глибину, проникнення у художній твір. Але водночас дуже терпимо ставлюся до різного суб’єктивізму, адже кожна людина сприймає все по-своєму. Я схильний до думки, що інтерпретація є все ж таки співтворчістю із автором. Тобто коли автор намагається у своїх творах якнайглибше пізнати людину, так само й дослідники зі свого боку намагаються пізнати і зрозуміти щось за допомогою моїх творів. Тобто інтерпретація має бути дискурсом, але у старому розумінні цього модного сьогодні слова. Тобто дискурс як обмін думками.

— Отже, можна сказати, що інтерпретація – це розмова читача з автором?
— Так, це своєрідний діалог. Звичайно, інтерпретації можуть бути критичними і дискусійними, і все це я нормально сприймаю. Але оскільки мій головний принцип – це серйозність у літературі, то я вимагаю серйозності і в пізнанні літератури. Інтерпретація, особливо у формі критичного чи навіть літературознавчого есе, – це також форма мистецтва, тільки іншого жанру.

— Як Ви ставитеся до думки, що для розуміння художнього твору, для його інтерпретації не потрібно знати біографію автора?

— Думаю, що є різні ступені читання і пізнання. Є ступінь поверховий, є середній і поглиблений. Це Іван Франко визначив ці три ступені сприймання художнього твору. Коли йдеться про поверховий ступінь – це непотрібно, не треба знати нічого про автора і його життя. Натомість уже на другому ступені читачеві потрібно обов’язково знати, ким є автор і яким є співвідношення між його життям і творчістю, бо це може бути дуже тісне співвідношення. А останній рівень вимагає глибоких знань про автора як про мислителя, про його естетичні міркування, його «вписаність» у літературне середовище, у національний літературний і загальний світовий контексти. Людина, яка так читає, може побачити різні перегуки і паралелі. У той самий час без видимих контактів між авторами можуть з’являтися подібні твори. Чому так відбувається? Бо час диктує проблеми. І буває, що люди живуть на різних континентах, а пишуть подібно, бо подібно думають. Тому я маю дуже стримане ставлення до компаративістики, яка це все дуже схоластизує і стверджує, що якщо хтось жив пізніше, то він уже наслідує попередників. А це не обов’язково так.

— Ваша творчість є дуже багатожанровою. Ви писали художню літературу у реалістичній, фантастичній, фольклорній, готичній та інших манерах. Ви також займаєтеся науковою роботою. Які жанри Вас найбільше цікавлять зараз?
— У мене це відбувається так: коли вичерпався в одному, переключаюся на інше. А коли у цьому іншому відчуваю змученість чи вичерпаність, тоді знову перекидаюся на щось нове. Через це в мене таке балансування у художній творчості. Коли мені сучасна тема трішки набридає, я переходжу до історичної тематики. Таким чином, ці переключення дають змогу постійно оновлюватися і водночас ніколи не нудьгувати.

— Читаючи Ваші наукові і художні твори, складається враження, що наукова робота є для Вас інспірацією для художньої?
— Обов’язково. Дуже часто, вивчаючи, наприклад, чи якісь літописи, чи барокові пам’ятки, я знаходжу цікаві сюжети, які переношу в літературу.

— Ваша творчість сильно занурена в український культурний та історичний контексти. Чи це є, на Ваш погляд, великою перешкодою у розумінні її для неукраїнського читача? І чи такий читач має взагалі змогу зрозуміти Вашу творчість?
— Цього я не знаю. Справа в тому, що мене і перекладали, найбільше, до речі у Польщі. І наскільки до мене доходили звістки, то Дім на горі мав навіть читачів, і був досить популярний. А щодо інших творів не дуже знаю. Оскільки, кажу, це залежить від того, на якому рівні читати. Ми читаємо літературу не завжди знаючи контекст, бо є все ж таки якась річ, яку можна знайти у творі без додаткових контекстів. Сприймати як твір сам по собі, аби він мав достойне виконання.

— Ваша творчість також, не зважаючи на те, що дуже українська, залишається універсальною. Ви згодні з думкою, що Ваші твори можна читати як міф чи притчу?
— То вже хай кожен собі читає як хоче. Справа в тому, що це слово – міф, зараз дуже популярне. Все можна назвати міфом, а література має бути сильно пов’язана з життям, з реальністю. Наприклад, чому науково-фантастична література не цікава і не глибока? Бо вона відривається від цього соку життя. Таким чином, література, поєднуючись із живим життям, стає складником цього життя. Якщо бачити міф як щось відірване від життя, як відхід від життя і заперечення його, тоді не можна ототожнювати літературу з міфом.

— Іноді можна почути, що у Вас є відлуння своєрідного «язичництва», котре виявляється у використані елементів дохристянської демонології. Чи те, що ми окреслюємо як дохристянський світогляд, є для Вас якоюсь мiрою близьке?
— Я достатньо вивчав українське язичництво. Я навіть не вважаю, що можна говорити про слов’янське, бо у тих же росіян немає багатьох компонентів. Знову ж таки — у поляків є великі відмінності. У цьому полягає певна автентичність кожного народу. У мене є така книжка «Мислене древо». Це роман-есе. Я спробував помислити на ці теми. Мене зацікавив спосіб бачення світу. Всі ті фантастичні образи, то було образне мислення людини, щоб збагнути світ. Базуючись на цьому, я творив свою фантастично-історичну прозу — повісті «Мор», «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Місячний біль».

— У багатьох Ваших творах можна помітити дуже критичне ставлення до церкви як інституції та до її представників. Із чого це виникає?
— Так, це в мене є. Справа в тому, що я є віруючий, але не культово- віруючий. Я вважаю, що культове розуміння Бога є видуманим. Бог є один, для всіх, незалежно чи це китайці, чи ще хтось. А людина Ним створена, це неповторне створіння. Кожна людина. І кожна – це індивідуальність. Кожна має своє обличчя, свій голос, свій спосіб думки. Таким чином, є люди, яким, може, потрібне стадне розуміння Бога. І тому для мене всі обряди, культ — це гра в Бога, а не розуміння Бога. А моє розуміння Бога – я його не придумав, вперше його сформулював Сковорода, з яким я познайомився, коли мені було 18 років. І у Шевченка така сама система. Індивідуальне ставлення до Бога.

— Як Ви ставтиесяь до своїх романів? Чи є якісь особливо Вам близькі, чи з якимись з них  пов’язані особливі спогади?
— Тут є одна цікава риса. Справа в тому, що твір є твоїм до того часу, поки він не вийшов. У мене твори лежали по 20, 30 років. Ось зараз видано мій «Роман юрби». Книжка писалася з 1972 по 1996 роки, була моя, а зараз вона вже пішла. Це як дитина: пішла у світ і вже живе своїм життям.

— А який у Вас режим роботи? Як Ви пишете – щоденно декілька годин, чи тільки коли є натхнення?
— Це залежить від того, що я роблю. Коли працюю науково, то це, як звичайна праця, вимагає організованості. А коли творчо, то тут уже інакше. Я схильний до думки, що митець є інструментом, яким керує якась незбагненна сила. Я вірю у це.

— Так? У Ваших творах все дуже чітко обдумано. Видно у них велику інтелектуальну працю.
— Я ніколи я не обдумую: колись пробував, але не вдалося, вже цього не роблю, бо тоді зникає ця таїна, яка мене вабить. Я сідаю писати тоді, коли відчую, що настав час. Я називаю це голосом. Коли в мене є «сигнал», я все відсуваю і починаю прислуховуватися. Стаєш якимось таким розхитаним, ледачим, нічого не можеш робити. А потім починаються з’являтися образи, такі туманні, якісь плани, і вони починаються прив’язуватися до реальності. Тоді я відчуваю, що отут щось може бути, ще не знаючи, що це може бути. Тоді я сідаю і опускаю перо, і хай воно вже собі робить що хоче, і воно робить абсолютно що хоче.

А коли людина ставиться раціонально, або ще враховує якісь кон’юнктурні справи, думає, щоб „це пішло”, продалось, тоді вона буде завжди імітатором. Тобто вона може вивчити засоби, вивчити як скомпонувати твір, то все вже ремісництво, а не мистецтво, не справжня література.

— Справжня література — це серйозна річ…
— Абсолютно серйозна.

Розпитувала Марта Замбжицька
Фото: litakcent.com