– Пане Даниле, чекайте, хіба ви не поділяєте думку про те, що читання має розважати?
– Залежно від того, хто що шукає. Я вже досить розважився в житті, і тепер час перейти до серйозних справ. Я, власне, все життя те тільки й робив, що розважався… До речі, ви не читали книгу Аркадія і Бориса Стругацьких «Важко бути богом»? Вона настільки вразила моє покоління, що його частина досі «грає» в гру, запропоновану Стругацькими в цій книзі – ми всі живемо в Арканарі, через певний час приходять «сірі», вони захоплюють владу… Та ми тільки те й робимо що розважаємось!

- Тобто брати Стругацькі володіли талантом передбачення? Як ви гадаєте, усі письменники є провидцями?
- Так, серед письменників є провидці, і Стругацькі до них належали. Але я не шукаю в літературі пророцтв, у мене інші до неї вимоги. Вільям Шекспір, Володимир Набоков, Марія Матіос, Андрій Курков, Людміла Уліцкая– прізвище не має значення, критерій один: у творі мають бути справжні почуття та емоції. Якщо в творі є драма любові та ненависті, життя та смерті – це є література! Зараз читаю «Макбета» і «Короля Ліра» – Шекспіру (власне тим, хто писав під цим ім»ям) вдалося перенести високі почуття в тексти. А чи має література передбачати… Я без всякого Нострадамуса можу вам сказати, що ми всі рано чи пізно помремо – для цього потрібно бути ні провидцем, ні письменником (посміхається).

– Письменники не люблять поділяти прозу на чоловічу й жіночу…
– А я поділяю, і це зовсім не значить, що жінки пишуть жіночі тексти, а чоловіки – чоловічі. Є чоловіки, які пишуть жіночі тексти, і навпаки. Агата Крісті для мене „чоловічий” письменник, в її текстах суцільне раціо. А, наприклад, Володимир Набоков чи Василь Стефаник – це жіночі письменники, тому що вони пишуть про глибокі почуття. Я, особисто, шукаю в художній літературі не знання, а почуття.

- Кому з сучасників ви симпатизуєте?
- Сучасну українську літературу я мало знаю, хоча читаю. Читав і Жадана, і
Іздрика, і Андруховича. Але це література іншої генерації, вона вже нічого в мені не будить. Вона звертається у майбутнє, а моє життя у сьогоднішньому і минулому.

- Зараз майже всі режисери вважають своїм обов’язком перенести на екран щось із класики. Ви слідкуєте за екранізаціями? Комусь з режисерів, на вашу думку, вдалося перевершити автора-письменника?

- Питання екранізацій дуже складне. От Бортко — великий режисер. Його картина «Собаче серце» стоїть в рівень з текстом, це картина на мій смак. Його ж робота «Майстер і Маргарита» – досконало зроблена, але він нічого не зрозумів з цього тексту, тому що не читав Альфреда Баркова, київського дослідника, який написав книжку «Майстер і Маргарита. Альтернативне прочитання». Взагалі, коли ми дивимося екранізацію, ми завжди порівнюємо її з тим кіно, яке у нашій голові. Тобто у нас одне кіно, яке ми знімали, коли читали текст, а у кінематографістів інше.

- Сергій Якутович якось скаржився, що саме через вас не може довести до кінця ваш спільний літературно-мистецький проект…
- Ми хочемо написати/намалювати „тривимірну” історію нашого народу за тисячу років. Вона буде побудована так, що кожна людина зможе вписати чи домалювати в історію нашого народу історію своєї родини і свою особисту.

- На вашу думку, ця книга потрібна сучасному українцеві?
- А мені абсолютно все одно, що потрібно сучасному українцеві. Я пишу її для себе. Якщо я буду думати про сучасних українців, то мені залишиться тільки повіситись. Мене вчили батьки не змішуватися з сучасниками, щоб не бути частиною натовпу, а бути індивідуальністю. От такий я є. Я поважаю індивідуальність кожної людини. Якщо я є образ і подоба Божа, значить людина, яка напроти мене також є образ і подоба Божа, і вона потребує відвідного ставлення.

- Це правда, що ваш дід був прообразом булгаківського персонажа?
- Історична правда. Два хлопці 1891 року народження – Єгор Павловський та Михайло Булгаков – вчилися в одному класі київської гімназії. Павловський, описаний у «Білій гвардії» під своїм іменем – це дід Сергія Якутовича і рідний брат моєї бабці Ірини. Коли в журналі «Москва» вийшла перша урізана версія «Майстра і Маргарити», Єгор коротко зауважив: «Тю, Мишка Булгаков, такой плохенький был лекарь! Кто бы мог подумать, что он хороший писатель?» І в цьому не було жодного нахабства: вони виросли разом. А щоб дізнатись, яким було те дитинство –треба почитати «Киевские рассказы» Паустовського (він на три роки молодший за Булгакова і вчився в тій самій гімназії). У цій книзі з середини розписана вся київська гімназія. Якщо хочете зрозуміти, хто є хто у булгаковських „Днях Турбіних” – почитайте Паустовського, там всі історичні прототипи героїв описані фактографічно точно.

- Вам доводилось стикатися творами, які накладали відбиток на ваше життя? Кажуть, що книгам письменників-містиків (як Михайло Булгаков) характерна така вада. І творам Достоєвського, наприклад, закидають подібні якості.
- Кафка. Я витратив на нього два роки (16-тий та 17-тий мого життя– як все-таки багато людина встигла написати за життя! Його твори викликали у мене відчуття жаху – я розчарувався у людях, і сказав, що більше не візьмуся за цього письменника! «Процес» Кафки – це внутрішня система Радянського Союзу і сучасної України, й цього важко не помітити. Але Кафка, на відміну від Достоєвського, — гарний письменник. А Достоєвський — поганий.

- От і добалакались. Чому?
- Тому що погано пише. У нього є кілька вдалих текстів і деякі вдалі моменти у притчі про Великого інквізитора з „Братів Карамазових”. Хоча, як це не дивно, мій прадід, Олександр Дмитрович Павловський, будучи студентом військово-медичної академії у Петербурзі, на похоронах Достоєвського виголосив промову, яка обійшла тоді всі російські газети, через що він мав проблеми з владою. А от я не поділяю прадідове захоплення. У мене таке відчуття, що Достоєвський – моральний виродок. Достатньо почитати його листування з дружиною Анною Сніткіною. Він був хворою людиною, його потрібно було медикаментозно лікувати. До того ж мав зовсім несамовиті політичні погляди – почитайте, що він писав про поляків! Я згоден з Курковим у тому, що письменник відрізняється від неписьменника тим, що письменник любить своїх героїв, якими б вони не були. А Достоєвський їх ненавидить, ненавидить світ!

- Чому ж тоді він такий популярний і визнаний в усьому світі?
- Все просто. Він звертається до найбільш чорних сторін людської душі. Тому людина, яка читає того самого «Ідіота», починає міркувати: «О! Є ще більша гидота, ніж я!» В кожному з нас живе Раскольніков, і в кожному з нас живе стара лихварка. От ви скільки знаєте людей, які подають нужденному? Хто з нас живе за Божими заповідями? А у часи Достоєвського таких людей не було більше, тому ми гарячково читаємо його. Набоков дуже чітко підмітив: «Толстой – письменник, а Достоєвський – хвороба». А оскільки ми в хворому стані, про що ще можемо говорити…

- В романі Курта Вонегутта «Бійня номер п’ять», сидячи в окопі, один герой радить іншому: «Хочеш пізнати життя – прочитай «Братів Карамазових» Достоєвського». Якби ми з вами опинились в схожій ситуації, щоб ви мені порадили?
- Святе письмо: Біблію, Коран, Тору. Спочатку спробувати бодай побіжно засвоїти ці Книги і спробувати усвідомити – ці тексти не фальшиві. Зрозуміти, чому не потрібно читати чужих листів, не рахувати чужих грошей. Якщо це засвоїти, то можна переходити до Достоєвського. А у нас, на жаль, починають з Достоєвського, а після того думають: ну що ж він мав на увазі, пишучи про «Великого інквізитора»?

Спілкувалася Іра Татаренко
Фото: www.mediareform.com.ua