— Як з’явився Ялівець?

— Коли я писав книжку, мені дуже подобалася думка про такий штучний світ, про життєву стратегію, коли можна не вростати у певне культурне довкілля, середовище зі своїм тягарем, а просто, як у первісні часи, розпочати власний світ.

— Тим самим займаються і герої — засновники Ялівця.

— Хотілося дати їм таку можливість. Тим більше, що Ялівець дуже характерний для саме карпатського підходу. Оскільки історія останніх століть у Карпатах є фактично історією колонізації і освоєння гір, то для гуцульської психології близькі й зрозумілі такі речі, як утеча, відхід від більшого скупчення людей, потяг до автономності, де можна побудувати життя на свій лад. Тому в Карпатах небагато сіл у тому розумінні, як на решті території України. Тож сама поява Ялівця була дуже органічною. Я собі вирішив, що вони будуватимуть місто так, як гуцули будують своє обійстя, на необжитих горах. Далі я почав думати практичніше, більш по-господарськи, бо місце, де розміщений уявний Ялівець, я дуже добре знаю. Воно за всіма географічними, геодезичними, інженерними характеристиками дуже надається до того, щоб там виросло таке химерне маленьке містечко. Всі гори, кожен ліс і потічок, описані там, — реальні. Якщо є перелік гір, що видно з веранди будинку, в якому живуть герої, то їх дійсно можна побачити.

— Тож ви вирощували Ялівець у реально існуючій місцині чи збирали його з окремих образів?

— Я є великим візуалістом. Це нагадувало уявну екскурсію, або навіть щось на кшталт стратегічних комп’ютерних ігор з розбудови окремої цивілізації. Починалося з відчуття певної деталі: ґанок чи балкон, з якого щось видно, який є рідним і дуже подобається. Далі вихід погляду в місто, в ширший простір. Там уже накопичувалися деталі у логіці снів, коли сниться щось таке, що бачив або знаєш, і кожний окремий фрагмент є реальним, але їхнє невластиве просторове або часове поєднання створює так звану нереальність сну. Приблизно так само я вигадував Ялівець. Там є місця, будиночки чи відчуття, не описані на папері, але я знаю їх, реально пережив і зрештою звів у одному місці. Потреба такого вигадування виникла через загострене відчуття того, що на середовище, мені близьке і рідне, чиниться постійний тиск, вносяться жорстокі зміни, болісні з погляду моєї особистої ностальгії. Я розумію, що частково то є шлях розвитку, становлення урбаністичної культури, але при тому поки що панує нецивілізованість. Я вже достатньо багато років прожив у певних місцях, щоб відчути болісно їхнє руйнування. Тож віртуальний Ялівець — ще й своєрідна втеча від такого агресивного травматизму.

— Пам’ятаєте той момент, коли місто вже набуло чітких обрисів?

— Складно передати, але я бачив це ніби як на фотографії, тим більше, що я знаю дальній план, знаю, що є за містом, як там розміщені гори й долини, мені легко уявити розташування окремих будиночків та вуличок. Крім того, я захоплююся містами, де всередині є вода. Тому я уявив там багато каналів, потоків, які протікають з вищих місцин у нижчі. Це одна з найприємніших речей, якою можна користуватися у літературі: творити на свою руку відчуття і обставини.

— Що б ми побачили, відчули або почули, якби опинилися в Ялівці, припустімо, весняним ранком?

— Навесні там трохи незатишно, тому що сніги тримаються десь до середини квітня. Але — це я кажу без перебільшення — геть інакше повітря, навіть порівняно з трохи нижчими містечками і селами, хай і в серці Карпат. У Ялівці вітри дуже мінливі та з різними запахами. Вони постійно дмуть. І, що ще характерно, — сонце дуже сильно світить. Досить розріджене повітря і дуже інтенсивне світло. Коли термометр показує +20, можна серйозно обгоріти. Там нема лісів, то субальпійська зона, дуже багато різних трав, і коли вже тепла пора, то вони, як у тундрі, надзвичайно інтенсивно живуть, щоб встигнути свій цикл пройти за недовге літо, і на цьому сонці страшенно пахнуть. У повітрі наче потужний екстракт, витяжка, наче ці запахи було вловлено в якихось банках. І дуже яскраві кольори квітів. Вони мусять захищатися від сильного сонячного світла, в них багато пігментів, тому вони яскраво-червоні, яскраво-фіолетові, яскраво-жовті. І чути багато звуків води, адже я розмістив Ялівець у котловині між гір, тож до тої великої западини постійно збираються якісь потічки, вони зливаються у більші, і на другому плані постійно шумить вода. Це не надто гучний, але постійно присутній звук.

— А яка архітектура міста?

— Це невеликі двоповерхові вілли, дерев’яні будиночки, не у справжньому карпатському стилі, а такі курортні пансіонати, що збереглися з міжвоєнних або ще давніших часів. Типовий ялівцівський будинок — то простора двоповерхова багатокімнатна хата з чотирма похилими площинами даху, вкритого черепицею, є ґанок посередині і кілька мансардних вікон. Обов’язково один балкон на другому поверсі, занесений під дах, як лоджія. І все це переважно дерев’яне. Хоча є багато низьких парканців висотою по пояс дорослій людині, складених без цементу з уламків гірського каменю. Вони слугують не для захисту, а для розмітки простору уздовж вулички або обмеження подвір’я.

— Чи є там якісь особливі пам’ятки?

— Ялівець побудовано з архітектурною фантазією. Багато проектів було розроблено аматорами. Йшлося про те, щоб зробити архітектуру, яка відповідає принципово іншому міському краєвиду. А єдина містобудівна пам’ятка — високий міст, перекинутий через краї западини, в якій стоїть місто. Цей міст з гори на гору не є функціональний, він просто для прогулянок, щоб по ньому ходити і бути ближчим до неба. Крім того, є кінотеатр, побудований спеціально для фільмів одного з героїв: він робив анімаційні стрічки, і там вони показувалися. Є також заклади для лікування особливим ялівцівським джином.

— До речі, вже сама назва Ялівець — якнайкраща для такого ботанічно-гірського курорту.

— У тих місцях то є найголовніша і найпоказовіша рослина. Екологічно це називається криволісся, гуцульська, карпатська назва — жереп. А Ялівець мені нагадує назви інших міст. Там зона субальпійського криволісся, коли вже немає лісу як такого, високих окремих дерев, а натомість зарості низькорослих покручених ялівців і гірської сосни. І звідти ж таке слово, як ялівцівка, бо з його ягід роблять міцний напій.

— Хто там живе? Мені здалося, що жителі Ялівця — люди трохи не від світу цього.

— Вони по своїй суті трохи дивакуваті, але разом із тим мають стиль, і вони спромоглися організувати життя за своїм смаком. Тож сказати, що вони безпомічні й безпорадні, не можна. Але — так, у них нетипові погляди на життя. І це було однією з причин, щоб започаткувати місто, в якому можна жити трошки інакше, не бути постійно під пресом нерозуміння. Ще, окрім кількох постійних мешканців, головних героїв, там дуже багато курортників з різних країн. Ялівець розрахований, як і багато курортних містечок, на кількість гостей, що у декілька разів перевершує кількість городян. Як і буває в таких випадках, основними мешканцями, які забезпечують побут курорту, є наймані працівники з довколишніх нижчих сіл, гуцули.

— Тобто є певне класове розшарування?

— Так, бо є люди, які працюють, і люди, які приїжджають відпочивати. Зрештою, тут не можна говорити про нерівність, це один із принципів устрою суспільства, розподіл праці. Є люди, що забезпечують життя, і ті, хто користується тими благами, надто ж коли йдеться про курорти, відпочинкові заклади. Ще одна важлива якість (вона мені дуже подобається у психології горян, я її сам добре засвоїв, коли працював барменом, тож прищепив її жителям містечка) — не принизливість обслуговування. Якщо ти приймаєш гостей, в тебе не повинно бути комплексу приниження. Не йдеться про те, щоб утрачати себе — просто нормальне, гідне обслуговування може бути радісним і необтяжливим. Якраз є таке гуцульське поняття «гоститися». Воно означає, що кожного, хто приходить до далекої гірської хати, годують і приймають, і то не унікальне для гуцулів, так роблять усі горяни, які живуть в ізоляції. Адже у таких умовах, коли від інших людей, від сусідів дуже багато чого залежить, то відкритість, гостинність є загальноприйнятою. Я собі уявляю, що містечкові мешканці, які обслуговують приїжджих клієнтів, буржуа з інших міст, — вони не принижуються. Вони гостять. Я з власного досвіду знаю, що таке можливе.

— Однак у Ялівці є ще одна група жителів, дуже особлива. Хто такі НепрОсті?

— Це категорія людей, обдарованих певними властивостями. Всілякі чарівники, знахарі, віщуни. Цієї, так би мовити, паралельної науки в карпатській культурі завжди було чимало. Такі люди були значними посередниками між звичайними людьми і спочатку природними, а потім і надприродними силами. Вони виконували різноманітні ролі, від простого лікування до психотерапії і навіть пророцтва, були носіями знань і пам’яті. Тож, якщо є дивне містечко, значить, можна туди зібрати такий колективний розум, скажімо так, універсальну творчу команду, якій притаманні всі ті ворожбитські спеціальності. Загалом ішлося про те, що розповіді, сюжети, історії є дуже значним двигуном і частиною кожного нашого життя. А НепрОсті передусім були носіями усіх тих сюжетів.

— Наскільки я пам’ятаю, сюжет самих НепрОстих трагічний — їх знищила радянська влада. Для Ялівця це, вочевидь, найголовніша катастрофа.

— Війни, голод, злидні, репресії не були нічим новим, цей край взагалі пережив дуже багато насильства. Зрештою, як показує досвід, життєва сила перемогла, люди дали собі раду. Це дуже характерно для гір упродовж століть. З одного боку, страшенний прес і нищення, але після кожної пожежі щось виживало і тривало далі. Радянський період характеризувався ще й тим, що багато чого помінялося в головах у людей. Тому і знищення НепрОстих, тих носіїв народної екології, є серйозною катастрофою. Завдано сильного удару по психології цілого народу. Розумію, що то пов’язано із загальним розвитком світовим, що людство поступово відходить від старих засад. Але у нас воно найпомітніше. Радянська влада, на відміну від інших режимів, дуже сильно взялася за ментальність. І спалення НепрОстих не було випадковим, бо треба було ліквідувати носіїв ідеології.

— Чи є у Ялівці риси подібності до міст, в яких ви бували і як подорожній, і як читач?

— Принцип вигаданого міста часто використовується в літературі. Можна згадати Острів Утопію чи країни, якими мандрував Гулівер. Мені не раз також згадували Макондо зі «Ста років самотності» Маркеса. Щодо Ялівця, то тут є подоба до напівмістечок-напівсіл, які виникли на початку ХХ століття по всіх Карпатах, коли звичайні гірські поселення раптом перетворилися на курортні зони.

— А як щодо порівняння з Макондо?

— Я цілком віддаю собі звіт у тому, що масштаб Макондо і масштаб Ялівця геть різні. Макондо — значно ширший образ, відображення цілого світу, а Ялівець — то такий маленький штришок. Але, разом із тим, я не боюсь такого порівняння. Не вважаю Ялівець якимось копіюванням, плагіатом. Тому що, як я казав вище, це поширений і дуже зручний прийом для певного типу оповіді, плюс класична єдність часу і простору. Але розумію, що це й близько не доростає до рівня Макондо.

— Чи близька вам метафора міста як книги?

— Так, цілком із тим згідний. Насправді я так і живу. Одним з моїх способів бачення світу є розміщення подій і вражень у просторі. Коли йду містом, я зчитую те, що колись там понаставляв. Для мене просторова уява дуже важлива. Бачачи місто, я люблю згадувати максимум історій, епізодів і вражень, які з цим містом пов’язані. І мені дуже подобається знаходити подібність і відмінність. Є багато міст, у яких однакові стіни, рослинність, схожі площі, ратуші чи собори. Мене зачаровують у тій однаковості внутрішні подвір’ячка, сходи, під’їзди. Водночас подобається знаходити настроєву атмосферу, цілковито різну, умовно кажучи, у Львові та в Одесі. Особливо цікаво цим займатися в маленьких містечках, знаходити настрій, притаманний саме їм.

— Чи згодні ви з тезою Оскара Уайльда, що мистецтво первинне, і саме воно впливає на реальність, а не навпаки?

— Ні. Я розумію, що воно нагадує змію, яка тримається за власний хвіст, але так із багатьма речами: часом дуже складно розрізнити, де початок, а де кінець, де причина, а де наслідок, де дзеркало, а де віддзеркалення. Але все ж таки я вірю в те, що спочатку реальність, а потім вже мистецтво.

— Це я веду ось до чого: чи змінилася реальність довкола вас після появи Ялівця?

— Надто обширне запитання. Хочу сказати про одну річ, дуже суб’єктивну. Коли я уже після створення Ялівця приходжу на те місце, де він би мав бути, і бачу, що його там нема, що все лишилося тільки у фантазії, що нема змін ні в який спосіб, ні стежок, ні поселень, — то переживаю справжню радість.

— Чому?

— Бо одна справа — десь описане ідеальне місто. А реальне місто не може не зашкодити такому заповідному краю. І для мене це був би великий гріх, якби через те, що я описав, хтось би там захотів оселитися, наприклад.

— Насамкінець: Ялівець — це ідеальне місто, культурна резервація, чи ваша особиста утопія?

— Гадаю, Ялівець насправді є ще одним утіленням моєї ідеї про силу оповіді. Оця ідеальність, навіть приречена на те, щоб ніколи не зреалізуватися, може бути дуже персональною або об’єднувати багатьох; але так само, як минуле, як пережите враження, ідеал стає історією, розповіддю, а відповідно і частиною людини — не матеріальною, але реальною частиною кожного з нас і всіх нас разом.

— Чи ви буваєте у Ялівці нині?

— Дуже рідко. Часом якийсь фрагмент в іншому місці мені нагадує щось, що могло б бути в Ялівці. Але насправді там уже відбулося те, що мало відбутися. Зрештою, трохи боляче вертатися в місця, в яких було добре, бо сумніваєшся, чи вдасться ще колись таке повторити. Звичайно, є такий потяг, разом з тим є й острах. Від балансу потягу і остраху залежить подальша поведінка щодо того місця. Я ще не доріс до того, аби повернутися туди.

— Чи є в Ялівця майбутнє?

— Не можу сказати... То вже все, то вже відпущене. Майбутнє вже залежить від нього самого.

Дмитро Десятерик